kinowar.com | Довгий шлях до себе. Глядацько-фестивальна драма “Додому”
kinowar.com

Довгий шлях до себе. Глядацько-фестивальна драма “Додому”

Глядацько-фестивальна, соціальна драма “Додому” (Evge) режисера Нарімана Алієва  та продюсера Володимира Яценка

превью

Корінний кримський татарин Мустафа (Ахтем Сеітаблаєв) втрачає старшого сина Назіма, загиблого на Донбасі. Батько, згідно мусульманських традицій, має поховати сина на Батьківщині в Криму, і ніде більше. Вбитий горем, малослівний чоловік кладе тіло в труну, грузить в машину та прямує на окупований півострів, тримаючи у себе приховані російські номери. В цій подорожі, не зовсім по своїй волі, його супроводжує молодший син Алім (Ремзи Билялов), який, на відміну від Мустафи, охоче розмовляє української мовою та не готовий спокійно терпіти авторитаризм батька. Попереду негостинний Крим та невизначеність, позаду в багажнику померлий, поруч стіна непорозуміння, за вікном така чужа Україна, всередині порожнеча та смуток.

Фільм “Додому” по праву вважається одним із найважливіших, найсильніших авторських висловлювань в сучасному українському кінематографі. За рядом художніх складових це одне з кращих, що випускав наш специфічний кінопром взагалі. Ніхто за ці 5 років не говорив про проблему Криму та його корінного населення, використовуючи для цього мову художнього кіно. І абсолютно правильно, власне, а як же інакше, що ось ця нерадісна навколокримська реальність, в суміші із етнічними та міжособистісними проблемами, увесь метафізичний смуток та предметний біль передані саме корінними кримчанами — режисером і сценаристом Наріманом Алієвим, виконавцями головних ролей Ахтемом Сеітаблаєвим та Ремзі Біляловим.

Творці стрічки дуже голосно, з нервом та відчайдушністю говорять про окупацію Криму, майже не обгортаючи це в слова. Про Крим, в який треба повернутись, в який в певних сенсах неможливо повернутись. В Крим, як місце, звідки проросло коріння і звідки його так безжально вирвали. Куди вже померлий організм треба повернути і поховати, адже тільки так має бути. От тільки нове від цього не проросте. Та й чи лишився цей “дім”, чи є взагалі куди повертатись?
Особисто я побачив “Додому” як сумну розповідь про кримсько-татарський народ, який, по-перше, втратив свою домівку, і усі події цього умовного роуд-муві (умовне, бо фільм треба сприймати значно ширше, ніж обмежений жанр “роуд-муві”) свідчать про фізичну, і вочевидь ментальну важкість повернення туди, де ця нація вже, як у гостях. По-друге, творіння Нарімана Алієва через призму пригод та важких контактів з людьми доносить про чужість, відчуженість, погану інтегрованість цієї народності в соціально-культурний простір сьогочасної України. Доносить, зіштовхуючи Мустафу та Аліма із різноманітними українцями, які в тій чи іншій мірі ставляться до героїв обережно, насторожено та без довіри. Доносить, підкидаючи батьку та синам (померлий Назім в певних сенсах є також повноцінним героєм цього фільму) несприятливі умови, нелогічні обставини та нечемну світобудову.

Evge

Одним із головних рушійних мотивів фільму є вічний конфлікт старого та молодого, консервативного й прогресивного, прямолінійності та гнучкості, вчорашнього та майбутнього. І, що цікаво, творці не насаджують нам що тут добре, а що погано, адже є різні сторони здавалось би очевидних речей. Непохитний, суворий, глибоко релігійний Мустафа визнає лише авторитарні методи, і не терпить супротиву та опору від власного сина. Алім, в свою чергу, визнає право батька на владу, але намагається відстоювати свою позицію та чинити по своєму, що виливається в не завжди гарні наслідки. В результаті кожен герой проходить свій тернистий шлях до прийняття свого найближчого родича, а Алім за ці кілька днів відчутно дорослішає та морально зміцнюється.

Ахтем Сеітаблаєв. Цей кіномитець видав, як на мене, чи не кращу чоловічу акторську роль в нашому кіно в принципі, і мова не тільки про 2019 рік. Глибокі особистісні переживання, непримиримість із сином та обставинами, залізобетонність принципів в конфлікті із власним слабким здоров’ям, тотальна відчуженість, специфічна та точно сильна любов до сина… Усе поєдналось в одному дуже складному і неоднозначному Мустафі, і склалось враження, то Ахтем не грав, як грають у кіно, а просто прожив себе на екрані, втіливши власні біль, переживання та спогади.

Молодий актор Ремзі Білялов, вважаю, цілком впорався зі своєю непростою роллю. І якщо на початку стрічки перед нами трохи вітряний та емоційно нестабільний юнак, то під кінець це вже майже зрілий чоловік, у якого вже відбулась своя Голгофа через річку Стікс. Дивишся і віриш.

Додому EVGE

Про те, як це знято говорити можна довго. Якась напівфестивальна, артхаусно-авторська, зосереджена манера зйомок, яка ніяк не відштовхує, а навпаки робить глядача чимось більшим, ніж глядачем у залі. Тут, знову ж таки як і з головною роллю, неперевершена робота, якій майже немає аналогів в нашому кіно. Кадри, плани, акценти, ракурси — це вже не просто картинка, це робота на глибоке емоційне сприйняття зображуваного на екрані, це забезпечення дотичності, моральної причетності людини до цього кінотвору. Лише тільки за сцену омивання тіла і за геніальні, неперевершені останні 5 хвилин стрічки можна пробачити творцям геть все, хоч пробачати особливо й нема чого. Операторська робота, як і майже усе інше в фільмі, місцями робить реалізм таким предметним і нестерпним, що виникає враження споглядання, безсоромного підглядання за реальним життям, а не перегляд художнього твору. Від цього реалізму сльози на очах як вразливих, так і на вигляд міцних глядачів не те що доречні, а природно неминучі.

Звісно, до фільму є питання, особливо до сценарію. Є певні нелогічності, часові невідповідності, сумнівні вчинки персонажів та просто події, які в реальності в такому вигляді не могли б відбутись. Та я свідомо допускаю, що усе це не має великого значення з двох причин. Перша, очевидна, і, судячи з реакції інших глядачів, майже об’єктивна — кіно має таку кількість сильних сторін, що вони витісняють слабкі та неоднозначні на дуже задній план. Друга причина, вже може й не така очевидна — усі перелічені вище питання втрачають значення перед тою кількістю смислів, ідей та проблем, які заклали творці у “Додому”. Смисли набувають непредметних, метафізичних рис та форм, і при цьому сюжетна логіка стає не сильно важливою. Більше того, кто не дивився, той не читає наступне речення, а краще хай стрибає на останній абзац. Навіть якщо творці зовсім не мали це на увазі, але для мене “Додому” це свого роду “Мрець” Джармуша, з подібними думками та сенсами. Але в “Додому”, на відміну від шедевру 1995-го року з Джонні Деппом у головній ролі, по суті та смислу мерців двоє, і тут час настання фізичної смерті абсолютно не важливий.

Це кіно, яке ще сильніше відкриває нашу кіногалузь для світу. Яке прямо, життєво та без сантиментів говорить про непрості, відверто незручні речі. Ймовірно “Дзига” за багатьма номінаціями, безумовно вже в топ-5 за всю історію нашого кіно, хочеться вірити нарешті номінація на “Оскар”. І всі в кінотеатри зараз, пам’ятаючи, що на українські фільми треба йти в перший же тиждень прокату, бо потім замість “Додому” будуть неминуче стояти умовні фільми з умовними він дізелями чи моїми «улюбленими» двейнами “скалами” джонсонами. А творці фільму заслужили на визнання за “Додому”, ми заслужили на “Додому”, кримчани заслужили своє “Додому”…

Дмитро Майстренко

Читайте також:

Найкращі українські фільми часів Незалежності

Комментарии