kinowar.com

Бути Рікардо (Being the Ricardos)

Секундочку...

«Люсіль… мало що римується з Люсіль… текстиль… Але нащо писати таку пісню…». Так співає Хав’єр Бардем у ролі голлівудської зірки Дезі Арназа, красеня-кубинця з поганого мюзиклу «Надто багато дівчат», про героїню Ніколь Кідман, акторку Люсіль Болл. Здавалося б, нащо Аарону Соркіну знімати таке кіно? Костюмований та гримований ретро-байопік про американську телезірку далеких 1950-х, яка сіяла у головній ролі популярнішого ситкому «Я люблю Люсі», допоки маккартистська Америка не звинуватила її у комунізмі, нібито антиамериканському світогляді та державній зраді (приблизно те саме було у фільмі «Трамбо» Джея Роуча, де Брайан Кренстон зіграв голлівудського сценариста Далтона Трамбо, автора «Римських канікул» та «Спартака», що потрапив до чорного списку та зазнав несправедливих гонінь та принижень).

Здавалося б, нащо знімати кіно, яке зацікавить виключно білих американців, що народилися не пізніше Другої світової війни (бо ж наступні покоління навряд чи дивилися довгограючий ситком каналу CBS, не кажучи вже про сучасну аудиторію), і буде цілковито проігнороване за межами США? (бо ж, наприклад, український глядач навіть не зрозуміє, до чого тут якийсь там Рікардо, якщо йдеться про Люсіль Болл і Дезі Арназа… а справа у тому, що реальне подружжя Болл і Арназ у серіалі «Я люблю Люсі» зіграли екранне подружжя на прізвище Рікардо, тобто Люсі та Ріккі Рікардо, і для американців післявоєнних десятиліть це була не просто фамілія, а символ, ікона, культ, еталон сімейного гумору, непорушних традицій, устоїв консерватизму, домашнього вогнища).

Тож нащо?.. Проте у цьому увесь Соркін. У надмірній цікавості до начебто нецікавих і суто американських речей. І стрічка про Люсіль Болл (за роль якої Кідман отримала чергову оскарівську номінацію, так само як і Бардем, і виконавець другорядної ролі Дж. К. Сіммонс, втіливший ексцентричний та холеричний образ коміка Вільяма Фроулі) так чи інакше чітко римується з усіма попередніми роботами сценариста-інтелектуала. Зосереджується на впливовій і неординарній жінці, що схвилювала усю Америку, як у байопіку «Гра Моллі». Говорить про несправедливе засудження людини з боку історично минулої упередженої Америки, як у байопіку «Суд над чикагською сімкою». Намагається розповісти небуденно, непересічно та небанально про особистість, яка або була культом колись давно і канула у забуття (як акторка Люсіль Болл), або навпаки, надмірно приїлася і є трафаретним культом сучасного та модного сьогодення (як комп’ютерний геній Стів Джобс).

І знов-таки нащо? А власне, чому б ні? Адже того ж року, що і «Бути Рікардо», вийшов серіал «ВандаВіжен», блискуче стилізований серед іншого і під класичний чорно-білий ситком «Я люблю Люсі». Тож покоління Marvel ненароком зустрілося із поколінням бебі-бумерів.

Смотрите легально на MEGOGO

Епоха Люсіль Болл – це епоха не лише упередженої, а й цензурованої Америки, зокрема цензурованого Голлівуду, потерпаючого від жорсткого і цілковито безглуздого кодексу Хейса, і так само цензурованого американського телебачення («Можу підігнати плаття по спинці і поглибити декольте, – говорить костюмер. – Не можеш. Не на CBS»). Епоха апріорі, за промовчанням розумних і домінуючих чоловіків та не досить розумних, придаткових, кухонних жінок. Тож з самого початку Соркін показує, якою протилежністю була реальна Болл до своєї екранної проекції з випученими, завжди здивованими, як у курки, очима, домогосподарською зачіскою і, як то кажуть, «губками бантиком, брівками доміком». Якою напрочуд кмітливою, іронічною та дотепною вона була, справді розумною та… надто розумною, аби показувати увесь свій розум залежним від кліше чоловікам і, власне, власному чоловікові, що, вочевидь, марно намагався зробити із Люсіль Болл Люсі Рікардо: «Ти сказав їм, що я «випадково» поставила галочку у тому списку. Але ж це не так. Тепер я виглядатиму дурепою, якій не варто голосувати на виборах».

Скажу так: якщо Люсі Рікардо – це Софі «Поклади це на тарілку» Леннон з серіалу «Неймовірна місіс Мейзел», то Люсіль Болл – це сама Міріам «Мідж» Мейзел. Дуже розумна, нетрадиційно емансипована і дуже смішна. Рідкісне поєднання гарної, вродливої, тямущої жінки і гарного, пречудового, тямущого коміка, що із влучністю снайпера стріляє по публіці жартами, які придумує краще за сценаристів. І навіть сюжет розвиває краще за сценаристів (хоча вимушена тримати свою героїню у рамках комедії ситуацій та кидати у чан з виноградом, попри те що безперечно здатна на більше). І так само вправно жартує за кадром. Допоки несмішним жартом не кидається їй у обличчя політичний ідіотизм сумнозвісного «полювання на відьом»… та не зраджує чоловік… реальний, а не екранний.

Коли фільм починається, камера довго не показує головних героїв. Ніби тримає інтригу. Та коли нарешті Бардем і Кідман з’являються у кадрі, ми бачимо їх лише нижче пояса. Пара бурхливо сперечається через якусь компрометуючу статтю у журналі, що містить прозорий натяк на зрадливість Дезі Арназа. Та перед глядачем рухаються лише дві пари ніг. І ми начебто перебуваємо в очікуванні підіймання завіси перед виставою. І ця завіса ніби трохи застрягла, відкрилася тільки наполовину… Так само лише наполовину відкрилася і сама зірка Люсіль Болл, яка на все життя застрягла в образі милої, але дурнуватої Люсі, хоча акторським талантом не поступалася Ріті Гейворт чи Джоан Кроуфорд, а завдяки тонкому відчуттю драматургії могла стати крутим сценаристом і навіть режисером, та, звісно, не в Америці 50-х.

Власне, тему із звинуваченням в комунізмі Соркін робить обрамленням для основного сюжету, розпочинаючи з неї та повертаючись до неї знов у кульмінації та фіналі. Це «викриття» (фіктивне і, по суті, буфонадне, як і гумор ситкому «Я люблю Люсі», хоча сама Болл наполягає, що поставила галочку не випадково і не помилково, бо ж не дурепа, а щоб порадувати свого дідуся, якого дуже пригнічувало сумне становище робочого класу, та то було у далеких 30-х, і тоді все було інакше) ніби активує бажання героїні винести правду на світло. Не лише про той злощасний підпис у списку, а й про саму себе, про власне життя, про кар’єру, про шлюб, про американську систему, в якій за липовою ідилією ховається багаторічне свавілля білих чоловіків; про голлівудську систему, яка вішає ярлики і штампує кліше, бо вважає глядача дурнем.

Тож на світло випливає правда. З усіх куточків. Як антитеза до найбрехливішої епохи в історії США. Недарма ж Соркін акцентує увагу на тому, що один з епізодів шоу «Я люблю Люсі» називається «Люсі говорить правду». За сюжетом Люсі укладає парі, що зможе казати правду і тільки правду упродовж сорока восьми годин. За сценарієм на сорок сьомій годині, коли до подружжя Рікардо навідується податкова, план Люсі тріщить по швах. А ось «план» Люсіль Болл врешті-решт здійснюється. І навіть радикально консервативний і радикально сімейний канал CBS, який хотів сховати вагітність провідної акторки за високими стільцями в інтер’єрі і великими кімнатними рослинами, погоджується в ефірі ранкового шоу показати на всю країну жінку, що має народити, тобто жінку, в якої був, прости господи, секс.

Правда у тому, що кубинський біженець Дезі Арназ (якого Болл лише ультиматумом пропхала у денний реакційний ситком, бо ж не може сімейна комедія про ідеальне американське подружжя показувати білу дружину і небілого чоловіка, «несправжнього американця») ніби прославився, але так і залишився у цій країні чужаком, для якого не можуть бути відкритими ті самі двері, що і для «американців». Правда у тому, що єдина жінка у команді сценаристів серіалу «Я люблю Люсі» багаторазово та однаково марно намагалася зробити Люсі хоч трохи розумнішою, бо сценаристи-чоловіки та чоловіки-продюсери раз у раз повертали героїню да шаблону тупої індички. Правда у тому, що акторку Вівіан Венс, що грала у шоу непринадну Етель, принижувало роками зображувати дурнушку, яку навіть набагато старший за неї стариган-чоловік вважає страшком. Правда у тому, що Люсіль Болл жадала справжності у несправжній реальності.

За хвилини до розв’язки героїня Ніколь Кідман, акторка Люсіль Болл, уперто та навіть одержимо намагається перезняти невдалу сцену ситкому. Бо сцена «не працює», сцена фальшивить. Так само як фальшивить і не працює її шлюб… Колись давно під час знайомства Дезі Арназ запитав невідому акторку Люсіль Болл про амбіції. І вона відповіла, що мріє про дім, просто дім, затишне вогнище. Цим «домом» для неї стали декорації «Я люблю Люсі», ідеальне гніздечко щасливого подружжя Рікардо. Та правда у тому, що зі справжнім домом так і не склалося. Як і зі справжнім акторством. Як і зі справжньою Люсі.

Анастасія Лях

Бути Рікардо (Being the Ricardos)

2021 рік, США

Продюсери: Тодд Блек, Стів Тіш

Режисер: Аарон Соркін

Сценарій: Аарон Соркін

У ролях: Ніколь Кідман, Хав’єр Бардем, Дж. К. Сіммонс, Ніна Аріанда, Тоні Хейл, Алія Шокат, Джейк Лейсі, Кларк Грегг

Оператор: Джефф Кроненвет

Композитор: Деніел Пембертон

Тривалість: 131 хвилина/ 02:11

Секундочку...

Комментарии