kinowar.com

Нестерпна тяжкість величезного таланту (The Unbearable Weight of Massive Talent)

Секундочку...

Найкрутіший у світі Ніколас Кейдж і його вбивча самоіронія. Таким має бути гасло цього відмінного трагісатиричного екшну, де неймовірний Нік Кейдж грає самого себе. Партнером актора у цьому псевдобіографічному бадді-муві виступив Педро Паскаль, який зіграв не самого себе, проте у реальному житті він, як і його персонаж, є відчайдушним шанувальником акторського таланту Кейджа і, як сам Паскаль зізнавався у інтерв’ю, знає усі фільми за його участю майже напам’ять.

Дія починається перед телевізором, де йде культовий бойовик 90-х «Повітряна в’язниця» із Ніколасом Кейджем у головній ролі. Дівчина-підліток з захопленням вдивляється в екран. «Нік Кейдж офігенний!» — каже вона іспанською своєму хлопцеві. І тут до будинку вдираються якісь невідомі у масках і викрадають дівчину, яка, як з’ясовується пізніше, є донькою каталонського кандидата в президенти Іспанії, тож цим політичним викраденням і шантажем злочинці хочуть змусити батька дівчини зняти свою кандидатуру з майбутніх виборів.

Тим часом в Лос-Анджелесі актор Ніколас Кейдж намагається реанімувати свою загиблу кар’єру (це хоч і не справжній байопик, а просто хороший жарт, проте деяка гола правда про актора, що за сумісництвом виступив одним з виконавчих продюсерів ще одного божевільного проєкту на свою голову, тут все ж таки є). Йому здається, що він нарешті знайшов роль своєї мрії; роль, як то кажуть, усього життя; роль, яка має все змінити і повернути згасаючу зірку на олімп. «Ми повернемося! Хоча насправді ми нікуди й не йшли», — говорить Кейдж сам до себе, вірніше до іншої версії свого «я» на ім’я Нікі, яка виглядає як молодий і зухвалий Нік Кейдж зразка 80-х (як у фільмах «Влада місяця», «Виховуючи Арізону», «Дикі серцем») і яка періодично з’являється наче чортик на лівому плечі і щось нашіптує, тож Кейдж нагадує божевільно-одержимого, біполярно розладного бідолаху Ґолума з «Володаря перснів», тільки в його голові йде конфронтація не між світлом і темрявою, а між молодістю і старістю, успіхом і невдачею, розквітом і занепадом, світанком і заходом.

Та надто завзятий ентузіазм актора відлякує режисера, і роль йому не дістається. До того ж колишня суперзірка тоне в боргах і без особливого успіху намагається налагодити після розлучення стосунки з донькою-підлітком, з якою разом відвідує психологиню, і жаліється колишній дружині (яку, здається, все ще кохає), що дочці не сподобався «Кабінет доктора Калігарі» і що та не читала Мері Шеллі і вважає Гамфрі Боґарта порноактором… «Ти показав тінейджерці німий німецький фільм сторічної давнини і дивуєшся, що їй не сподобалось?!.. А Гамфрі, до речі, чудове ім’я для порноактора… може, такий справді є?..».

Смотрите легально на MEGOGO

У цій професійній, творчій, фінансовій і сімейній кризах герой, якого продовжує діставати молодий і зухвалий Нікі (мовляв, треба бути зіркою, а не ремісником, перебірливим і вибагливим, а не хапатися за усіляке підряд гівно), розмовляючи із агентом, чує «пропозицію на сто мільйонів доларів» — поїхати до якогось іспанського товстосума на Майорку і розважити там ситу публіку у розкішному приватному маєтку. «Та ти що! Я голлівудська зірка, а не якийсь там клоун!» — обурено кричить агентові Кейдж…, а потім передзвонює, збирає манатки і з кислою міною випавшої з сідла знаменитості летить на іспанський острів. «Тільки передайте своєму господареві: без усіляких там збочень! Я не буду йому смоктати, не буду трахати його дружину і не буду дивитися, як він трахає свою дружину». «Я і є господар», — посміхається Педро Паскаль. І тут починається комедійний екшн за участю ЦРУ, мафії і Ніколаса Кейджа в обличчі Ніколаса Кейджа, що намагається із змінним успіхом стати героєм у житті, а не лише в кіно, і врешті-решт опиняється перед істинно душороздираючим вибором: убити чи не убити людину, що стала йому справжньою спорідненою душею.

Часом цей дійсно щирий і дружній тандем Кейджа й Паскаля нагадує Мела Гібсона і Денні Ґловера у «Смертельній зброї», часом Раяна Гослінга і Рассела Кроу у «Хороших хлопцях», а часом Джонні Деппа і Бенісіо дель Торо у дикій психоделічній комедії «Страх і огида в Лас-Вегасі». Ці двоє закидаються ЛСД, обмінюються парами взуття (сліпони Кейджа і лофери Паскаля), наче діти грають у втечі і переслідування, стрибають через паркани і зі скелі у прірву…, грають у кіно посеред кіно. І звісно ж, говорять про фільми. Про те, що «Менді» — шедевр, що «Вибір капітана Кореллі» недооцінений; що Джон Ву («Без обличчя») крутий; що «Кабінет доктора Калігарі» — неймовірний взірець німецького експресіонізму і величний психологічний горор…, але й «Паддінгтон 2» — надчудове кіно.

Навіть Marvel неспроможна так іронізувати і реготати сама над собою, як це робить Ніколас Кейдж у «Нестерпній тяжкості величезного таланту». Цей монументальний герой не нашого часу може «постати з мертвих», почувши «Мотор!». І може відродитися з попелу тоді, коли увесь світ вже його списав й поховав, аж раптом він знов геніальний із сокирою і бензопилою і ще геніальніший у любові до звичайнісінької свині

Акторка Робін Райт також зіграла саму себе, акторку Робін Райт, у фантастичному напівфільмі-напівмультику «Конгрес». А Майкл Кітон зіграв самого себе, нехай і з іншим ім’ям, у екзистенційній трагікомедії «Бьордмен». В обох випадках це були частково біографічні суто акторські історії про те, як після тріумфального пострілу (у Робін Райт це були фільми «Принцеса-наречена» і «Форрест Ґамп», а у Кітона – «Бетмен» і «Бетмен повертається») кар’єри справді хороших, дуже хороших артистів, зірки яких щойно яскраво запалилися, чомусь канули в Лету. І «Конгрес», і «Бьордмен» просякнуті гіркотою (у другому випадку гіркота проступає крізь самоіронію, проте в тій іронії куди більше болю і менше комедії, ніж в іронії Кейджа), бо доля і фортуна обійшлися з Райт і Кітоном несправедливо. Натомість Ніколас Кейдж розповідає свою професійну «трагедію» набагато легше, з широкою посмішкою. Бо ж ніхто і ніщо не були до нього несправедливими, він сам закопав і притоптав свою зіркову кар’єру (якщо в «Конгресі» агент Робін Райт у виконанні Гарві Кейтеля дорікає акторці, що не треба було бути такою перебірливою і відкидати усі пропозиції, то у «Нестерпній тяжкості» молодий і зухвалий Нікі дорікає старому Ніку, що не треба було бути аж таким неперебірливим).

Та головне, що сьогодні кар’єри усіх цих трьох прекрасних артистів – і Робін Райт, і Майкла Кітона, і Ніколаса Кейджа – відродилися, і ми побачили старі обличчя по-новому і знову закохалися в непересічні харизму і талант.

У фільмі Педро Паскаль і Ніколас Кейдж, що задумали разом створити відмінний екшн, завзято «співають в унісон», що справді хороший екшн не має цілком покладатися на комп’ютерну графіку, він має бути тонко й кмітливо виписаний і зосереджуватися на персонажах, на їх відчуттях і характерах. Що ж, саме такою і вийшла «Нестерпна тяжкість величезного таланту» — справді хорошим екшном, що зовсім не покладається на комп’ютерну графіку, а тонко виписує чудернацькі і разом з тим майже реальні щирі характери у світі сучасного лише інколи-інколи щирого (як то у другому «Паддінгтонові») кінобізнесу.

Анастасія Лях

Нестерпна тяжкість величезного таланту (The Unbearable Weight of Massive Talent)

2022 рік, США

Продюсери: Ніколас Кейдж, Кевін Еттен, Крістін Берр

Режисер: Том Гормікен

Сценарій: Том Гормікен, Кевін Еттен

У ролях: Ніколас Кейдж, Педро Паскаль, Тіффані Геддіш, Ніл Патрік Гарріс, Айк Барінгольц, Алессандра Мастронарді, Шерон Хорган, Демі Мур

Оператор: Найджел Блак

Композитор: Марк Ішем

Тривалість: 107 хвилин/ 01:47

Секундочку...

Комментарии