kinowar.com

Чорний телефон (The Black Phone)

Секундочку...

Ітан Гоук грає серійного маніяка-педофіла («монстра», що монструозністю нагадує потвору у протигазі та в спідньому з першого сезону «Справжнього детектива») у майже камерному містичному трилері «Чорний телефон» за однойменним оповіданням Джо Гілла, сина Стівена Кінга. І ні, ця історія не має нічого спільного із романом батька «Мобільник». Та й взагалі чорний телефон у сюжеті не мобільний, а стаціонарний.

Дія відбувається наприкінці 1970-х в американському передмісті, де один за одним безслідно щезають хлопчики-підлітки, і поодинокі сумні оголошення, затерті від часу, висять на стовпах поряд із роздрукованими фотографіями загублених котів. Брат і сестра років дванадцяти-тринадцяти живуть із батьком-одинаком (їх мати-індіанка, що ніби чула потойбічні голоси і бачила видіння, вчинила суїцид). Батько виглядає нікчемою у депресії, що пиячить і лупцює дітей ременем, аби відчути свою «спроможність». Б’є за будь-що. За те, що надто голосно зачинили хлібницю. За те, що не вимкнули світло після відбою. За те, що дівчинка каже, ніби бачить так само віщі сни, як і покійна мати… Б’є за те, що ці діти просто є, а власне його життя не склалося. І хлопчина на ім’я Фінні, ніжний і соромливий (розумний, проте зовсім м’який і сумирний) не здатен захистити ні сестру, ні себе. «Та колись тобі доведеться за себе постояти», — каже йому шкільний товариш, що вправно вимахує кулаками і схожий на маленького Брюса Лі.

Особливо дістається дівчинці, коли до батька на роботу навідується поліція. Хлопчики у містечку продовжують зникати. Жодного тіла не знайдено, проте жоден не повернувся додому. Преса пише, що орудує серійний маніяк, якого газетярі нарекли Хапачем. А сестра Фінні розповідає подружці, що бачила в одному зі своїх провісницьких сновидінь чорні повітряні кульки. Тож коли копи і справді знаходять на ймовірному місці злочину чорну кульку, то починають цікавитися, яким це дивом дівчинка заздалегідь знала про цю деталь… Сестрі добряче дістається від батька, а сам Фінні… згодом потрапляє у пастку викрадача і стає його черговим бранцем у звуконепроникному підвалі, де на стіні висить непрацюючий дисковий телефон чорного кольору.

Режисер «Сіністера» (одного з наймоторошніших горорів усіх часів) Скотт Дерріксон знову співпрацює з Ітаном Гоуком, і цього разу актор, граючи першого у кар’єрі маніяка, справді вражає. Насправді його персонаж майже нічого не робить. Переважно спускається у підвал з блідим омлетом на таці, промовляє декілька реплік, а потім підіймається до кімнати та просто подовгу сидить на стільці з міцним оголеним торсом. Мовчки і майже нерухомо чекає. Його обличчя завжди або повністю, або наполовину закрите маскою (вона винахідливо складається з двох частин: знизу джокер, зверху диявол). Він – чи то клоун, чи то пантомім у гримі й чорному циліндрі, що ховає під капелюхом бісівські роги. Тож так, Гоук просто сидить на стільці, але від цієї картинної статики (до речі, робоча назва фільму на етапі виробництва невипадково була «Static», тобто «статичний», і слово могло стосуватися як і стаціонарного телефону, так і нерухомого антагоніста) лячно аж до студені у кістках.

Смотрите легально на MEGOGO

Чорний телефон – чорний і буквально, бо такого кольору, і, звичайно ж, фігурально, бо є комунікацією із потойбіччям. Оповідання Джо Гілла, звісно ж, містичне і вигадане, ніяк не пов’язане із реальністю (окрім того факту, що педофіли-убивці достеменно існують), проте режисер, як і у «Сіністері», майстерно створює атмосферу нібито документального бекграунду, знаючи, що прив’язка до дійсності чи ілюзія прив’язки до дійсності завжди жахає якнайкраще. І цілком очевидно, що син надихався батьковим романом «Воно» (лише переніс події на десять років раніше, із 1988-го у 1978-й, і додав справді жорсткої похмурості), бо ж і підлітки у фокусі (в яких «проблемні батьки»), і містечко дуже схоже на Деррі, і чорний джокер із чорними кульками, що викрадає дітей і тримає в підвалі, — чітка алюзія на Пеннівайза, що мав класичні червоні повітряні кульки і затягував малечу до каналізації. Власне, Гілл не приховує, а навпаки підкреслює суголосся із твором легендарного тата, тож постановник врешті-решт вдягає сестру головного героя у жовтий дощовик.

Головна ж відмінність «Чорного телефону» від роману Стівена Кінга полягає у тому, що лиходій абсолютно реальний, людина з плоті і крові, зразковий соціопат-душогуб з детективів і трилерів. Тож історія виглядає майже цілком реалістично. Взагалі вона поєднує в органічне і самобутнє ціле аж чотири специфічні жанри і напрямки. З одного боку, видає трилер про серійного маніяка і викрадену ним й ув’язнену жертву. З другого, розповідає виразну соціальну драму про домашнє насилля у сім’ях, про психологічний пресинг і фізичну розправу, що чинять батьки над дітьми. З третього, досить оригінально переінакшує і оновлює застійний горор-піджанр «будинок з привидами». І нарешті з четвертого, ще й модернізує кримінальний піджанр, що зветься «втеча з в’язниці». І всі чотири складові тут працюють і у міксі створюють справді своєрідне, автентичне, самостійне, цікаве кіно.

«Чорний телефон» — не просто химерний дзвінок з того світу. Це про те, що дитячі страждання і біль, що дитячі жахи і смерті не проходять безслідно й безкарно, не кануть в Лету, не йдуть в небуття. Ці муки завжди «залишаються на зв’язку», «додзвонюються» з астральної паралелі. І привиди убитих дітей існують лише для того, аби дорослі, що їх скривдили, рано чи пізно згоріли у пеклі.

Анастасія Лях

Чорний телефон (The Black Phone)

2021 рік, США

Продюсер: Джейсон Блум

Режисер: Скотт Дерріксон

Сценарій: Скотт Дерріксон, С. Роберт Каргілл, Джо Гілл

У ролях: Ітан Гоук, Джеремі Девіс, Мейсон Темз, Мадлен МакГроу, Джеймс Ренсон, Бреді Хепнер

Оператор: Бретт Юткевич

Композитор: Марк Корвен

Тривалість: 102 хвилини/ 01:42

Секундочку...

Комментарии