kinowar.com

Експати (Expats)

Зачекайте, будь ласка...

У цьому драматичному меланхолійному міні-серіалі з певним детективним натяком, який на деяких ресурсах не зовсім вірно перекладений як «Емігранти», Ніколь Кідман зіграла жінку, котрою через багато років могла би стати героїня Скарлетт Йоганссон з відомої драми «Труднощі перекладу», тільки не у Токіо, а у Гонконгу.

Події розгортаються у Гонконгу 2014 року (сценарій засновано на романі, що був опублікований у 2016-му; написала його авторка на ім’я Дженіс Ю. К. Лі, донька корейських іммігрантів, яка провела у Гонконгу дитинство і частину юності, після чого переїхала до США). Оповідь ведеться від молодої дівчини на ім’я Мерсі, котра є альтер его самої письменниці і котру у серіалі зобразила американська акторка корейського походження Ю Джи-йон. У пролозі, котрий чітко натякає на подальший формат сповіді, дівчина говорить про винуватців і жертв трагічних випадковостей, як, приміром, випадок із близнюками, котрі гралися і загралися, і один штовхнув іншого, останній впав спиною на журнальний столик і лишився паралізованим на все життя; чи випадок з пілотами літака, котрі через погану видимість зачепили крилом трос гірськолижного підйомника, кабіна впала, і всі лижники загинули… «Зазвичай у таких випадках усі говорять про жертв. Але я хочу поговорити про винуватців. Уявіть, як живеться тому братові, який зробив іншого калікою. Або тим пілотам, які вбили стількох людей… Як живеться мені після того, що я тобі заподіяла; після того, як повністю зруйнувала твоє життя…».

Жінка, до якої звертається Мерсі, – це і є героїня Ніколь Кідман. Звуть її Маргарет, і вона теж тимчасово мешкає у Гонконгу разом із чоловіком (американський актор японського походження Браян Ті), котрий тут через високооплачувану роботу, і раніше трьома, а тепер двома дітьми… Тепер вже двома, бо рік тому Маргарет випадково познайомилася із Мерсі, такою самою експатріанткою, як і вона, але зовсім юною, котра, не дивлячись на ніжний вік, вже мала минуле життя, яке захотіла полишити і забути, аби на новому місці, у чужій країні, почати все наново. Мерсі, котра вміла знаходити спільну мову з дітьми, сподобалась Маргарет, і жінка, котра почала переживати і ревнувати через надмірну близькість старої няні з молодшим сином, подумала взяти дівчину на роботу. Та під час зустрічі, яку Мерсі сприйняла як співбесіду, у величезному натовпі яскравого ярмарку (відомий гонконзький Нічний ринок на Темпл-стріт) дівчина загубила хлопчика…

Смотрите легально на MEGOGO

Напрочуд цікаво, що сценаристкою і режисеркою міні-серіалу за книгою кореянки, котра виросла у Гонконгу і переїхала до Америки, виступила Лулу Ван, котра народилася і виросла китаянкою, переїхала до США і зрештою стала американкою. У 2019 році режисерка випустила частково автобіографічну трагікомедію «Прощання», де її екранне альтер его втілила актриса і співачка Аквафіна. У «Прощанні» Лулу Ван (котра, отримавши американське громадянство, стала, зрозуміло, саме іммігранткою, а не експаткою) з ніжною ностальгією повернулася у рідний Пекін, де за сюжетом зібралася вся велика родина через скору смерть улюбленої старої бабусі, аби зрозуміти, наскільки її ментальність вже стала прозахідною і проамериканською, наскільки її коріння й походження стали від неї далекими, і попрощатися з батьківщиною (старою батьківщиною), можливо, назавжди.

Але в «Експатах» Лулу Ван говорить про тих, для кого перебування в іншій країні нібито є тимчасовим (власне, у цьому й полягає різниця між експатами/ експатріантами й емігрантами, бо ж терміни, що здаються синонімами, насправді такими не є: перші сприймають перебування за межами батьківщини як непостійну, нетривалу, несталу реальність, а другі повертатися не планують і сприймають чужу країну як новий дім). Хоча, звісно, кожний експат із часом може перетворитися на емігранта… Мабуть, ще можна сказати так: емігрант/ іммігрант може відчувати ностальгію, але від коріння він уже відірвався і навіть пустив нове на новому місці, тоді як експат навпаки, тримається за свій початок і тішиться думкою про раннє чи пізнє повернення додому.

Саме експаткою була Шарлотта у виконанні Скарлетт Йоганссон у «Труднощах перекладу», котра через музичну кар’єру чоловіка змушена була тимчасово жити у Токіо і долати вбивчу самотність через дрібні і здебільшого марні намагання долучитися до незрозумілої і чужої культури і котра вхопилася за приїзд старого американського актора Боба Гарріса (Білл Мюррей) як за рятівний круг і ниточку, пов’язану з домом… Тому на Шарлотту дуже схожа Маргарет, котра так само перебуває у Гонконгу через роботу чоловіка, не має власного заняття окрім догляду за дітьми (Маргарет за професією є ландшафтним дизайнером, але гонконгці живуть у квартирах, а не в особняках і відповідно не мають приватних ділянок і садів, тож її робота тут нікому непотрібна). І її туга, її самотність, її страх через усвідомлення високої імовірності того, що тимчасовість перейде у постійність (і тут тимчасовість життя на чужині, яка може стати постійністю, римується із тимчасовістю зникнення сина, котра так само ризикує і зрештою стає жахливою постійністю), настільки потужні, що якось вона зізнається подрузі у бажанні лишити родину…

Подруга (американська акторка індійського походження Сарайю Блю), між іншим, мучиться аналогічними страхами, адже приховує від чоловіка (британський актор Джек Г’юстон) використання протизаплідних пігулок у той час, як той мріє про дитину і сприймає секс як спроби завагітніти. Вона боїться зізнатися, що не хоче дітей. А дітей не хоче через той самий страх трансформації чогось тимчасового у постійне… Аналогічні самотність і страх відчуває і кореянка Мерсі, котра втекла у Гонконг від матері, бо та нав’язала доньці думку про вроджену невдачливість, вроджене аутсайдерство, та Гонконг замість того, щоб стати місцем зміни і перелому того материного тавра, навпаки, перетворив хистке зле припущення у вбивчу стійку печатку після того, як Мерсі загубила хлопчика.

Очевидно, що у такому психологічному контексті загадкове зникнення дитини (котру, можливо, викрали чи навіть убили, чи вона таки просто далеко і глибоко загубилася) лише за зовнішньою формою може зійти за елемент детективу, бо за внутрішньою суттю це метафорична квінтесенція усіх отих меланхолійних страхів «загублених» і «втрачених» персонажів, які почуваються чужими серед чужих. Тобто які, власне, і є чужими серед чужих.

І тут неможливо не помітити тотожну із темою закономірність в акторському складі цього проєкту, де всі американські актори не є американцями за походженням: австралійка, кореянка, японець, індійка, британець… Як і режисерка Лулу Ван, звісно. Тобто всі так чи інакше експати. Та й взагалі, якщо говорити ширше екзистенційно, експатами, мабуть, є навіть ті, хто експатами себе не вважає, бо всі ми чи принаймні більшість із нас схильна існувати з хибною думкою про «тимчасовість», після якої «колись» почнеться «справжнє» «постійне» життя. І відповідно всі ми у власному ж існуванні дещо чужинці…

Анастасія Лях

Експати (Expats)

2024 рік, США

Продюсери: Лулу Ван, Ніколь Кідман, Пер Саарі, Тереза Парк

Режисер: Лулу Ван

Сценарій: Лулу Ван, Еліс Белл, Вера Майо, Ґурсімран Сандху, Дженіс Ю. К. Лі

У ролях: Ніколь Кідман, Ю Джи-йон, Браян Ті, Сараю Блю, Джек Г’юстон, Рубі Руїс, Флора Чан, Бонд Шем

Оператор: Анна Франкуеса-Солано

Композитор: Алекс Вестон

Зачекайте, будь ласка...

Відгук про серіал Експати (Expats)

Коментарі