Вічна донька (The Eternal Daughter)

Тільда Свінтон грає одразу дві ролі (що для акторки не вперше) у готичній містичній драмі про страх смерті, усвідомлення смерті, прощання з найближчою і найдорожчою людиною. Не вперше одразу дві, та вперше одразу дві головні. Акторка зобразила одночасно і доньку, і матір. І власне, інших героїв у цій дуже камерній історії немає, окрім двох фонових персонажів (постояльця таємничого готелю і загадкової непривітної дівчини-метрдотеля) і одного білого з плямами собаки мисливської породи.

Дія починається у таксі, а точніше у білому лондонському кебі. Так, класичні англійські кеби зазвичай чорного кольору, проте у фільмі він саме білий (якщо чорний – це колір смерті і поховання, траурної жалоби, то білий – це колір смерті і потойбіччя, колір привидів і примар). Через туманний сутінковий холод й могильну тишу таксі направляється до Уельсу, а саме до старовинного валлійського готелю, що виник на місці фамільного замку занепалої аристократії, в тій самій будівлі, де колись давно розпивало чаї якесь дворянське гніздо. Водій розповідає про готель страшну історію, ніби кілька років тому він був тут з дружиною і бачив у вікні номера, де ніхто не жив, похмуру фігуру.

Пасажири кеба – доросла донька й стара мати (дві Тільди Свінтон, різні й водночас однакові). Донька з цікавістю слухає розповідь таксиста про привидів, а мати на задньому сидінні задумливо мовчить. Згодом ми дізнаємося, що молодша Свінтон – це режисерка-документалістка, а старша Свінтон – її древня матір, що, власне, й належала до тієї родини аристократів, котрі мешкали у замку-маєтку, тож саме тут, де тепер розміщені готельні номери, колись пройшли її дитинство й юність. І донька привезла маму в колишній дім, аби поринути у далекі спогади і написати сценарій картини про матір… Та на місці сценарій ніяк не пишеться, а мати виглядає сумною й відчуженою… До того ж вночі героїню-дочку мучить безсоння, бо десь в одному із сусідніх номерів гучно грюкає незачинене вікно…

Сценаристка і постановниця «Вічної доньки» Джоанна Хогг (яка раніше зняла Тільду Свінтон у дилогії «Сувенір») пропонує артхаусну версію мейнстримного жанру «будинок із привидами». Можна навіть сказати, що вона певною мірою звертається до детективно-психологічного горору Стівена Кінга «Сяйво». Адже готель тут, так само як і сумнозвісний «Оверлук», знаходиться у відірваній від цивілізації глушині, пахтить нафталіном і є майже зовсім пустим, тобто геть незаселеним і від того тривожним. А головна героїня, так само як письменник Джек Торренс, намагається у дещо лякаючих і дискомфортних стінах готелю вихопити натхнення і написати історію.

Смотрите легально на MEGOGO

Але у «Вічній доньці» немає наочних жахіть. А можливо, і зовсім немає жахіть. Хогг цілком зосереджується на двох образах магнетичної Тільди, на взаємодії цих образів, на їх близькості і водночас віддаленості, котру донька вперто намагається подолати. І якщо режисерка й додає у сюжет привидів, то не стільки буквальних, скільки фантомних, привидів болю, суму, утрати…, привидів марних старань повернути час, надолужити згаяне, подолати страх перед неминучістю старіння і кінця. Та завдяки звукам Хогг створює цілком переконливу атмосферу макабричного трилера, бо замість музики тут гупотять закадрові гуки: глухі удари з додаванням тертя, гучні рипучі баси ніби з поламаного сабвуфера.

В обрисах старої матері документалістка, звісно, бачить себе, своє невідворотнє майбутнє. Із майже запеклою одержимістю вона хоче зробити матері добре, зробити її щасливою, тож готує особливий подарунок на материн день народження разом із традиційним святковим тортом. Та мати каже, що неголодна… Звісно ж, взаємодія двох героїнь і відповідно двох Тільд – метафоричний погляд у дзеркало, бо так чи інакше ми – це наші батьки, ми – їх продовження та їх вічні діти. І ми типу замкнені у нескінченному нерозривному колі, бо наші діти – це ми, а ми – це вони. Хоча героїня–«вічна дочка» саме розриву кола й боїться, бо, як каже, не має дітей, не має продовжень…

Третій головний персонаж – сам готель, що стоїть ніби поза часом і простором. Можливо, цей готель, сповнений ремінісценцій і вчорашнього дня, – це вмістилище рефлексій, рипучих думок і тривог. Він видає ключі від минулого, пригощає обмеженим меню і по ночах заважає спати гупанням відчиненого вікна близького майбутнього. А білі примари за його шибками – то не духи, а зазирання у завтрашній день.

Анастасія Лях