Донька ув’язненого (Prisoner’s Daughter)

Це дуже сентиментальна сімейно-побутова драма від режисерки «Сутінок» Кетрін Гардвік. Проте завдяки щирій грі Браяна Кокса, Кейт Бекінсейл і хлопчика на ім’я Крістофер Конвері, котрим утрьох дійсно вдалося зобразити справжню родину, її можна дивитися і навіть можна розчулитись.

Не дуже молода мати-одиначка Максін виховує сина-підлітка. І проблем в неї, звісно, сила силенна, і геть немає в кого просити хоч якоїсь допомоги. Живе вона в старому будинку, котрий вже дуже давно потребує ремонту; ренту прострочила за кілька місяців; працює на кількох роботах: вдень офіціанткою у кафе, вночі прибиральницею у стриптиз-клубі (хоча колись була танцівницею і навіть танцювала у шоу-балеті поп-діви Шер). На відносно престижну роботу влаштуватись не може, бо не має освіти. До того ж з кафе її звільняють через скандал і бійку, котрі влаштував її колишній чоловік, наркоман-барабанщик невідомого рок-гурту.

Син-підліток Езра хворіє на епілепсію, та грошей настільки не вистачає, що пігулки, які хлопчик має регулярно приймати, матір змушена ділити навпіл, аби на довше вистачило. Колишній дістає, вимагає зустрічі з сином. Та Максін, звісно ж, намагається відгородити хлопця від згубного впливу залежного і ненадійного батька. Бо ж Езра – хороший і дуже розумний хлопчина, вчиться на відмінно і має перспективи та реальний шанс на краще життя (лишень страждає від образ і безпідставних наїздів задир-однокласників, що корчать із себе крутеликів). Краще від життя бідолашної матері. Краще від життя невдахи-татуся. Краще від життя діда, материного батька, котрого малий ніколи не знав і про котрого мати навіть нічого не розповідала, бо той вже багато-багато років відсиджує строк за вбивство, хоча колись замолоду був гарним боксером, та перетворився на вишибалу і тупі кулаки за наймом, тобто гамселив людей за гроші…

І от якраз цей дід (котрий у тюрмі кардинально змінився і навіть почав допомагати іншим ув’язненим зіскочити з наркоти і типу переродитися) несподівано дзвонить доньці, з котрою дванадцять років не спілкувався, і каже, що смертельно хворий (рак підшлункової четвертої стадії) і що уряд дозволив йому останні місяці життя провести вдома, тобто під домашнім арештом, але потрібна доньчина згода… Спершу Максін кидає слухавку, та потім погоджується за умови, що батько платитиме оренду як квартирант і не зізнається Езрі, що він його рідний дідусь, а прикинеться натомість далеким родичем, що приїхав погостювати…

Смотрите легально на MEGOGO

Варто згадати, що задовго до горезвісних «Сутінок», ще на початку нульових, Кетрін Гардвік знімала соціальні, злегка кримінальні та підліткові драми дорослішання. Приміром, стрічки «Тринадцять» про жорсткий пубертат дівчат-підлітків та «Королі Догтауна» про банду каліфорнійських вуличних хуліганів, що стали піонерами скейтбордінгу. Тобто коли Гардвік знімала не на замовлення, а незалежне кіно, її завжди цікавив лайфстайл маргіналів. Ніколи ані золотої молоді, ані перспективних япі, а саме суворе колюче життя соціального дна (чи класів, упритул наближених до дна) і зокрема зростаючих на вулицях тінейджерів.

«Донька ув’язненого» – це повернення режисерки у маргінальне середовище. Проте жодних важливих, гострих, резонансних чи принаймні вдумливих соціально-психологічних питань вона тут не підіймає, лише розповідає про мелодраматичне примирення блудного батька із донькою типово важкої жіночої долі, про вкрай раптово міцний і теплий зв’язок онука зі «святковим» дідом, котрий несподівано впав зі стелі й одразу став улюбленим дідусем, та про хороші справи, які гіперактивно чинить перед смертю колишній поганець, аби спокутати багаторічну провину перед близькими.

Картину цю можна дивитися спиною, адже всі кроки персонажів й умовні перипетії відомі заздалегідь аж до самого фіналу. Цілком зрозуміло, що герой Браяна Кокса допоможе доньці грошима, зробить у старому будинку ремонт, дасть відсіч неадекватному й огидному екс-зятеві, навчить онука боксувати і протистояти нечемним задирам у школі, а потім драматично помре. Та попри передбачувану банальність і набір старомодних шаблонів сентименти тут не дратують, а приємно розтоплюють. І коли вмираючий від неоперабельного раку старий арештант-рецидивіст ніжно торкається кущів білої ружі, що десятиліттями незмінно й уперто квітнуть біля так само старезного дому, і поринає у далекі туманні спогади, коли був люблячим чоловіком і батьком…, це все-таки ламає критичний цинізм несентиментального глядача.

Бекінсейл, котра усю акторську кар’єру була просто вродливою жінкою на екрані, нарешті виконала не просто пронизливо-драматичну, а таку роль, що жодним чином не тримається на її зовнішності, на практично ідеальній красі та сексуальності. Втім, краса, до якої звикли шанувальники Бекінсейл, помітно трансформувалася. Не лише тому, що актриса закономірно постарішала, і тому, що її героїня Максін змучена і побита нелагідним повним негараздів життям, і вкрита соромом за нікчемність свого існування… А й тому, що акторка явно вдалася до пластичної косметології і стала ніби сестрою-близнючкою Ніколь Кідман, Мег Раян та низки інших зірок, що через ботокс в губах та щоках зробилися ніби всі на одне лице… Та навіть ця уніфікована штучність в рисах обличчя і міміці не завадили Кейт зіграти першу і єдину хорошу роль, живу і буденно-приземлену.

Анастасія Лях