Химера (La Chimera)

Мабуть, найбільш недооцінена картина Каннського фестивалю 2023 – це фантасмагорична алегорична балада «Химера» від найцікавішої італійської режисерки сучасності Аліче Рорвахер («Дива», «Щасливий Лазар»). Сценаристка-постановниця оплакує величне далеке минуле своєї країни від Етруської цивілізації до Римської імперії, від Античності до Ренесансу, котре так разюче контрастує з ганебним двадцятим сторіччям, позначеним фашистським правлінням Муссоліні, і нікчемним двадцять першим, заплямованим ницістю, жадобою, розпустою старого клоуна Берлусконі. Але Рорвахер у жодному разі не робить політичну чи екзистенційну гротескну сатиру у дусі фільмів Паоло Соррентіно. Навпаки, вона наповнює оплакування не в’їдливим сарказмом, не глумом, а тонкою ліричною поезією, химерною і ніжною водночас.

На відміну від Соррентіно (котрий звертався у «Великій красі» до «Солодкого життя», а у «Молодості» до «Вісім з половиною») Аліче Рорвахер не намагається наслідувати великого Федеріко Фелліні. Але якщо вже припустити, що всі італійські арт-режисери-сучасники так чи інакше пов’язані з творчим спадком маестро, то «Химера» наслідує більш ранні (і на мою суб’єктивну думку, найкращі) роботи Фелліні «Дорога» і «Ночі Кабірії», де сяяла його дивовижна дружина Джульєтта Мазіна, найвизначніша трагікомедіантка усіх часів, названа «Чапліном у спідниці», і де героями сумних італійських роуд-пригод були маргінали, занепалі ізгої: бродячі циркачі, зранені повії, бездомні волоцюги, знедолені «пташки».

З тюрми до рідних країв повертається високий, злегка незграбний і дещо неохайний, проте симпатичний молодик. Повертається потягом. Але він не італієць, а англієць (британський актор Джош О’Коннор). У поїзді англієць заводить розмову з дівчатами в купе і зачаровано споглядає профіль однієї з них. Це класичний римський (античний) профіль. «Ваш профіль… він такий…», – намагається зробити комплімент неговіркий англієць. Інші дівчата сміються: «Який «такий»? Носатий?». «Ні… він гарний. Ніби з далекого минулого», – задумливо відповідає англієць. До вагону заходить продавець шкарпеток і починає образливо жартувати: мовляв, високому англійцю конче треба купити нові шкарпетки, бо від нього страшенно смердить. Англієць заряджає балакучому продавцеві по пиці і сходить з потяга.

Повз декаданські занепалі й порослі травою руїни герой повертається у старий напівзруйнований палаццо, де мешкає стара вчителька музики (колишня італійська кінодіва Ізабелла Росселліні, котру важко впізнати крізь зморшки і сивину). В палаццо багато жінок, доньок і учениць старої дами. Вони галасують і теревенять, вітають англійця. Та серед них немає Беніаміни, померлої коханої героя… Незграбну дівчину на ім’я Італія стара називає своєю новою «здібною ученицею», в котрої «талант до співів і музики». Хоча насправді Італія не вміє ані співати, ані музикувати і працює в палаццо служницею, ховаючи від старої під ліжком двох своїх дітей невідомо від кого.

Смотрите легально на MEGOGO

Виявляється, що англієць, ім’я котрого Артур, є лідером банди розкрадачів могил. Він нібито має телепатичний зв’язок із духами і точно знає, де саме треба копати, аби натрапити на стародавню гробницю з коштовними артефактами. Відкопані цінності дрібні крадії продають анонімному скупнику, особистість котрого ховається за прізвиськом Спартак (рідна сестра і постійна акторка фільмів Аліче Рорвахер Альба Рорвахер), а той влаштовує для багатих іноземних колекціонерів нелегальні аукціони і продає за мільйони доларів безцінні скарби італійського минулого… Та на відміну від прозаїчних злодюжок, цинічних скупників і нетямущих пихатих колекціонерів Артур має щиру шану до ламких неоцінених старих речей, бо відчуває в них примарну меланхолію глибоко похованої давнини, і має шану до тіней потойбіччя… І бачить у снах привид коханої Беніаміни, котра ступає по землі у червоній в’язаній сукні, і плаття її розпускається, і нитка вростає у ґрунт…

Ще до того, як звучить ім’я головного героя, дійство «Химери» чітко нагадує лицарську середньовічну баладу у декораціях і костюмах 1980-х років (як і у попередній роботі «Щасливий Лазар», режисерка грається з часом, відкриваючи умовні портали між минулим і теперішнім). А повернення героя з тюрми додому, до занепалого замку – це повернення лицаря з хрестових походів. Може здатися помилково, що у кадрі відбувається буквальна «химера», хаотична фантазія, чистої води балаган. Та насправді «Химера» – чарівна філософська притча й істинна перлина сучасного символізму в кіно.

У тому, що здається химерним хаосом, немає жодної беззмістовної випадковості. І кожна деталь є відсилкою до лейтмотиву: споглядання крізь призму безславної сучасності на славетне минуле. Незграбна служниця Італія, котра не вміє співати, – це, звісно ж, сучасна Італія, добра дівчина й юна матір, але безталанна представниця соціально-культурного дна. Головний герой – алюзія на легендарного англійського короля Артура, напівправду, напівміф (адже виконавець ролі Артура Джош О’Коннор насамперед відомий як молода версія принца Чарльза у серіалі «Корона», тобто Рорвахер невипадково обрала актора, пов’язаного з королівською лінією минулої і сучасної Англії). Але чому англієць? Чому Артур? Справа у тому, що існує альтернативна точка зору на міф про короля Артура і лицарів Круглого столу: нібито це не британська легенда і не британська історія, а італійська, і типу насправді то був італійський лицар на ім’я Гальгано, котрий мав зв’язок з іншим світом, мав видіння і якось, побачивши архангела Гавриїла і почувши його веління, перетворився на відлюдника і встромив свій меч у камінь, аби більше не бути воїном (герой Рорвахер наприкінці перестає бути розкрадачем).

Відчути духів у землі і місце розташування гробниць Артурові допомагає палиця-розсоха (рогачка) або дерево-розсоха. «Дивись, дерево схоже на людину, підвішену догори ногами», – каже йому простачка Італія. Підвішений головою униз за одну ногу зображений і на постері фільму. Це одна з найвідоміших картинок на картах таро (котрі, між іншим, вперше з’явилися в Італії п’ятнадцятого століття) і означає вона пророка, святого і мученика, котрий зробив самопожертву й досяг просвітлення (так само, до речі, святим і мучеником, жертвенним і просвітленим був головний герой «Щасливого Лазаря»); а також людину у підвішеному стані між небом і землею (адже Артур перебуває десь посередині між живими та мертвими, між поверхнею і підземеллям, між теперішнім і минулим, між правдою і міфом, між реальністю і астралом).

І далі так само усюди розкидані відсилки до великого італійського минулого. Спартак – гладіатор Стародавнього Риму. Ізабелла Росселліні – не просто діва італійського кінематографа, а ще й дочка Інгрід Бергман і режисера Роберто Росселліні, одного з основоположників славетного італійського неореалізму. Померла кохана головного героя Беніаміна, котра кличе його з потойбіччя, асоціюється з Беатріче, музою і коханою італійського поета Данте Аліґ’єрі, котру він зробив своїм провідником по раю у поемі «Божественна комедія». І вона ж – героїня античної міфології Аріадна, котра клубком ниток врятувала і вивела коханого Тесея з підземелля-лабіринту мінотавра.

Італія (та, минула, велична, легендарна, колиска мистецтва), на думку Рорвахер, розкрадена і розпродана. Нічого від тої Італії не лишилося. Тільки порослі травою руїни. 1980-ті з їхньою синтетичною популярною музикою (котра звучить у фільмі) і так само популярним кіно, замінившим еру Фелліні і Вісконті, мабуть, найбільш неприйнятна епоха для режисерки. Але водночас Рорвахер ще вірить у лицарів, шляхетних і бідних. Щоправда, тепер вони виглядають бродягами і безхатьками, на них брудні і подрані костюми, у волоссі воші, шкарпетки смердять… Та тільки вони, чесні співці творчої свободи і химерні диваки, не обтяжені матеріальним прагматизмом, здатні навіть сьогодні, коли італійська велич геть занепала, все ще відчувати і навіть торкатися прекрасного.

Анастасія Лях