kinowar.com

Снігова спільнота (La sociedad de la nieve)

Зачекайте, будь ласка...

Цей драматичний трилер виживання, заснований на реальній авіатрощі уругвайського літака і феноменальній історії тих, хто повернувся зі сніжного пекла додому, вражає і шокує не сценами вимушеного канібалізму, а тим, наскільки правдоподібно жорстока і незбагненна екзистенційність звучить з потрісканих синіх вуст і відображається на змучених постарілих обличчях ще вчора таких юних, таких свіжих, таких щасливих і життєрадісних хлопців.

Іспанський режисер Хуан Антоніо Байона раніше вже працював у жанрах катастрофи і виживання. У 2012 році він випустив стрічку «Неможливе» про жахіття цунамі, що сталося 2004-го у Таїланді, очима однієї родини. Вже тоді було зрозуміло, що Байона, оперуючи скромним бюджетом і обмеженими засобами, спроможний показувати катаклізми, аварії, трощі… грандіозно і реалістично, так, щоб глядач почувався безпосередньо на місці події і власними клітинами відчував колосальні страх і потрясіння від сили, нещадності і разом з тим краси та величі природи. І так само тоді ще було зрозуміло, що постановник чітко відмежовує емоційність від сентиментальності, і тому його персонажі, яким би не був їхній фінал, виживають чи помирають без патетики і мелодраматизму, огортаючи виняткову «неможливу» ситуацію видихом цинічної буденності. Бо саме такою є правда про нас, про людський вид: ми прилаштовуємося до найстрашніших обставин і все на світі так чи інакше переживаємо.

Жорсткий реалізм і несентиментальні емоції аналогічно стали візуальним і духовним шрифтом резонансної «Снігової спільноти», котра вже у самій зав’язці, показуючи юних витривалих регбістів на зеленому полі, службу у церкві і люте безцензурне пресування і ламання людських тіл під час падіння літака, накреслила лінію подальшого розуміння цієї екранізації, натхненної і філософсько-митецькими, і повсякденно-гуманістичними пошуками віри і сенсу.

Історія уцілілих уругвайських футболістів, котрі більше двох місяців провели у сурових зимових Андах без їжі і теплого одягу, коли нічна температура падала до мінус тридцяти, і котрі крім аварії, голоду, холоду, сніжної бурі і сходження лавини змушені були пережити усвідомлення і примирення з незворотним антропофагічним досвідом, у 1993 році вже була екранізована в ігровому форматі режисером Френком Маршаллом («Живі»), і тоді молодика Нандо Паррадо, котрий ініціював піший перехід через гори до найпершого чилійського поселення, зобразив Ітан Гоук. Але то було хоча й непогане, проте типово американське кіно, для якого було важливим, аби головну роль виконала голлівудська зірка (адже на той момент молодий Гоук уже був відомий за фільмами «Спілка мертвих поетів» і «Біле ікло»), і творці якого не надто переймалися, що білий американець не схожий на уругвайця.

Смотрите легально на MEGOGO

Версія Байони вдумливіша, жорсткіша і реалістичніша. Останньому сприяють і технології, котрі ясно що за тридцять років суттєво прогресували; і надреалістичний грим від оскарівських лауреатів, які працювали над «Лабіринтом Фавна»; і зйомки на реальному місці падіння літака; і автентична іспанська мова; і добірка виключно латиноамериканських, зокрема уругвайських і аргентинських акторів, до того ж зовсім молодих і невідомих публіці, завдяки чому побачити в них не артистів, а просто хлопців, котрим надзвичайно не пощастило і надзвичайно пощастило водночас, набагато легше.

У Маршалла в салоні розбитого літака, що став для уцілілих єдиним притулком посеред мертвої білизни, навіть волосина не ворушиться, так наче морозний вітер іззовні сюди взагалі не заходить, і глядачеві відчути холод на власній шкірі від таких кадрів абсолютно неможливо. Та й узагалі в американському фільмі кошмар переживається персонажами начебто… легше, з більшим акцентом на суто фізичних відчуттях чи щонайбільше примітивно етичних типу «Ви хоч не мою сестру… ? (на місці крапочок слово «з’їли»), а найперша думка про канібалізм виникає з… жарту: «Якщо нас не врятують, почну їсти пілотів за те, що через них ми розбилися». Герої Маршалла не досягають екзистенціалізму, зупиняючись на банальній релігійній дилемі: простить Бог чи не простить. Тим часом за кадром постійно грає нав’язливо героїчна музика, котра нівелює страждання і підкреслює виключно подвиг, а вирішальним пострілом у чутливого глядача стає максимально сентиментальна маніпуляція з розділеними червоними черевичками, що мають «зустрітися» у фіналі.

Байона не вдається до жодних маніпулювань. І розуміє, що ключовою емоцією має бути відчуття нелюдського жаху від усього, що відбувається на екрані. Тож саме жахом охоплені і герої, і глядачі. Денні сцени під сонцем приносять тимчасове полегшення, як і деякі ліричні відступи на кшталт дружнього змагання в імпровізаційному віршуванні, проте одразу за цими послабленнями кошмару й напруги знову хтось помирає мученицькою смертю…, і загалом Байона робить так, аби макабричний присмак лишився навіть після чудесного спасіння і заключних титрів, бо у ментальній площині так чи інакше на гострих рельєфах Анд летально травмувалися, «зарізалися», «вмерли геть усі, просто одні мертві вернулися, інші ні».

Сцена у церкві на самому початку прокладає шлях до дещо інакшого запитання, адресованого Богові: не простить чи не простить, а чи має все те, що сталося, вищий сенс? (треба пам’ятати, що іспанський і латиноамериканський католицизм є надзвичайно глибоким і надзвичайно потужним у контексті впливу на будь-які сфери як життя, так і мистецтва). І якщо рука Бога дозволила літакові впасти, то, ймовірно, та сама рука дозволила одним померти, щоб інші мали що їсти і вижили; та сама рука наділила моральним духом «руки Даніеля, які різали м’ясо» на всіх, аби іншим, слабкішим, не довелося; та сама рука наділила силою ноги Нандо Паррадо і Роберто Канесси, котрі пройшли пішки шістдесят п’ять кілометрів горами без жодного спорядження.

Герої Байони на відміну від героїв Маршалла виходять за межі обмеженої релігійної доктрини і сягають філософії існування: усвідомлюють абсурдність буття, страху, страждання, відчаю та смерті… й водночас, навчені жахливим унікальним досвідом, починають сприймати перебування людини у цьому світі як велику драму свободи, зокрема свободи віддати власне тіло чи тіло близької людини на необхідні для виживання інших харчі… Саме тому (пробачте за спойлер) оповідачем тут виступає… мрець… голос, що досяг апогею цілковитої волі.

Фільм недарма називається «Сніговою спільнотою». Саме «спільнотою». І цей міцний союз (справді дуже тісний, і ця згуртованість, близькість, контактність як фізична, так і ментальна, від початку продиктована єдністю і постійними фізичними дотиками під час гри у регбі за «мирного», «попереднього» життя, на екрані більше ніж очевидна, вона дійсно… екзистенційна, ніби у зв’язку цих хлопців між собою весь смисл) обумовлений не спільною таїною перетинання «червоної лінії», а спільним пізнанням… Бога у парадоксальній нерозривності мертвих і живих.

Анастасія Лях

Снігова спільнота (La sociedad de la nieve)

2023 рік, Іспанія/ США

Продюсер: Сандра Ерміда

Режисер: Хуан Антоніо Байона

Сценарій: Бернат Вілаплана, Пабло В’єрсі

У ролях: Енцо Вогрінчич, Матіас Рекальт, Агустін Парделла, Томас Вольф, Естебан Кукурічка, Дієго Вегецці, Франциско Ромеро, Рафаель Федерман, Феліпе Гонсалес Отаньо, Агустін Делла Корте, Валентино Алонсо, Фернандо Контігіані Гарсіа

Оператор: Педро Луке

Композитор: Майкл Джаккіно

Тривалість: 144 хвилини/ 02:24

Зачекайте, будь ласка...

Коментарі