Тар (Tár)

Кейт Бланшетт мала б отримати «Оскар» за роль вигаданої диригентки Лідії Тар, як раніше вже отримала Кубок Вольпі Венеційського фестивалю. Це була б для акторки третя статуетка після другопланової, проте розкішної ролі Кетрін Хепберн в «Авіаторі» і головної ролі в екзистенційній драмі Вуді Аллена «Жасмин». Зняв псевдобайопік американський режисер Тодд Філд, знаний за мелодрамою «Малі діти» з Кейт Вінслет і Патріком Вілсоном.

«Тар» не дуже схожа на американську стрічку і ще більше не схожа на голлівудську. Філд відтворює перш за все традиції європейського кіно, звертається до «Піаністки» австрійця Міхаеля Ганеке і, можливо, до «Суспірії» італійця Луки Гуаданьїно, лишень без відьом і чорної магії (хоча інколи Бланшетт тут нагадує Чорнокнижника з однойменного горору, бо виглядає так само могутньою і страшною). Основні події, як і в «Суспірії», розгортаються в холодному похмурому Берліні, де головна героїня диригує національним оркестром, тож можна сказати, що оркестр і диригентка тут замість балетної школи та її суворої директорки у виконанні Тільди Свінтон. Як і героїня Ізабель Юппер у «Піаністці», Лідія Тар стоїть на захисті чистого, оголеного мистецтва, генія музики як протидії спотвореному світу, та якщо піаністка вважає музику спасінням від ганьби і жорстокості, від приниження й болю, світлом незайманості, то диригентка апелює до іншої думки, ніби істинне мистецтво відокремлене і навіть виправдовує людські пороки.

Європейськості фільму також додає участь німецької актриси Ніни Госс, багаторічної музи ідеолога берлінської кіношколи Крістіана Петцольда, і французької акторки Ноемі Мерлан, зірки костюмної лесбійської драми «Портрет дівчини у вогні». «Тар», до речі, теж типу лесбійська історія (причому для Бланшетт це як мінімум третя лесбійська роль після «Керол» і «8 подруг Оушена», не рахуючи перевтілення в чоловіка, тобто інтерпретації Боба Ділана у фільмі «Мене там немає»), хоча Філд точно не має наміру говорити про традиційність і нетрадиційність в коханні чи сексі, він, здається, просто хоче знімати гарних жінок, з якими, можливо, асоціює і музику, і загалом мистецтво (і конкретно віолончель чи скрипку), і не хоче додавати чоловіків (їх тут практично немає), адже історія класичної музики і видатних композиторів і так занадто довго була суто чоловічою історією.

Оповідь починається з кінця. У літаку хтось, кого ми не бачимо (і цей анонім геть неважливий) знімає на смартфон сплячу у кріслі жінку, котру ми, глядачі, спостерігаємо на дисплеї. Цю зйомку нишком анонім супроводжує коментарем про совість і мораль. І з того, що відбувається, можна зробити висновок, що жінка у кадрі – знаменитість, навколо котрої розпалився якийсь дуже неприємний і вочевидь дуже брудний скандал з результатом, який у всесвіті публічних особистостей віднедавна називають «культурою скасування». Далі історія повертається до початку, і ми знайомимося з Лідією Тар, видатною диригенткою зі світовим ім’ям, що начебто живе життям, якому можна лише позаздрити: у великій дизайнерській квартирі, з коханою партнеркою, маленькою дочкою-янголятком, колесить між Берліном і Нью-Йорком, дає інтерв’ю, потрапляє на обкладинки профільних видань; їй шиють костюми на замовлення, їй вклоняються, їй аплодують; вона готується опублікувати помпезну автобіографію під назвою «Тар про Тар»… Та одного дня, коли виринає новина про суїцид її колишньої учениці, і особисте життя, і успішна кар’єра диригентки летять під три чорти.

Смотрите легально на MEGOGO

Сьогодні, коли «скасовують» то Кевіна Спейсі, то Джонні Деппа, то Армі Гаммера… (а потім щодо деяких «скасовують скасування»), все частіше постає питання, чи існує мистецтво окремо від самих митців, тобто від того, якими людьми є ці митці, хорошими чи поганими. І у світлі цієї сучасної форми остракізму, цього так званого «скасувальництва» прихильники кенсел-культури йдуть ще далі, вдаючись до можливості переосмислення багатовікової арт-історії і морально-етичної допустимості скасовувати класиків і геніїв. Чи можна скасувати Баха за патріархальний деспотизм чи Шопенгауера за зґвалтування, чи Вагнера за антисемітизм і нацизм?.. На початку стрічки героїня Кейт Бланшетт сперечається з учнем, котрий говорить, що сьогодні (в епоху фемінізму, #MeToo, протидії харасменту і аб’юзу, епоху повалення патріархально-сексистської тиранії) він не бажає захоплюватися консервативними німцями-мізогінами, зокрема славнозвісним контрапунктом Баха, що наробив двадцять дітей і не вважав себе за то відповідальним. На що Лідія Тар (котра однозначно вважає контрапункт вагомішим за ваду легковажного розкидування сім’ям) пропонує юнакові висунути власні критерії оцінювання композиторського таланту, і ображений хлопець просто мовчки йде з аудиторії.

Тодд Філд не відповідає на запитання, яке ставить в епіцентрі своєї картини. Він лише наштовхує на роздуми. І Лідія Тар постає саме такою особистістю, котрою неможливо не захоплюватися з точки зору її професійних досягнень, її творчої яскравості і монументальності, її насиченої фактури і вельми цікавого й непересічного інтелекту…, її злегка авторитарного маєстату, що і давить, і вражає одночасно. І разом з тим такою людиною, чиї чесноти викликають сумніви. Причому відверто в сюжеті немає жодного доказу її душевної гнилі, але тут і там розкидані «дзвіночки», котрі наприкінці викривають не злочинну, але неприємну й слизьку фальш: Лідія насправді звичайна Лінда звичайного провінційно-плебейського походження.

З іншого боку, «Тар» – екзистенційно-параноїдальний трилер. Поки глядач замислюється над дилемою «скасовувати чи не скасовувати», сама Лідія Тар мучиться геть іншим внутрішнім конфліктом: геній вона чи не геній, митець вона чи просто метроном. На початку картини інтерв’юер чіпляє Лідію існуванням такої думки, буцімто диригент – це лише метроном, що відстукує час. На що Тар парирує: диригент не лише відстукує час, а наче маг зупиняє його і запускає знову. Але зовнішня впевненість диригентки насправді ховає внутрішні вагання і страх. І потім, будучи вдома у відносній безпеці і начебто у душевній гармонії, вона з жахом просинається серед тихої ночі від гучного метрономного стукотіння.

Дзвінок у двері – і нікого. Хтось кричить серед парку – і знову нікого. Відчуття переслідування у підворітті – і вчергове нікого… Лідія Тар божеволіє від параної і отруйного сумніву щодо власного дару, щодо «іскри божої», котрою доля її наділила або ні… «Тварь ли я дрожащая или право имею?» (і у цьому питанні проступає монструозне его кожного генія чи того, хто помишляє себе генієм, помишляє себе особливим). Бути нікчемністю для Лідії Тар – це не бути ґвалтівником чи расистом, це бути посередністю. І як будь-який психоз, її непевність, що роз’їдає життя як кислота, призводить до громового буквального і фігурального падіння. І замість «Тар про Тар» – гепання в тартар.

Анастасія Лях