Три мушкетери: Міледі (Les Trois Mousquetaires: Milady)

Цим продовженням стрічки «Три мушкетери: Д’Артаньян» нібито мала завершитися дилогія французького режисера і сценариста Мартена Бурбулона, заснована на відомому романі Олександра Дюма. Проте, як виявилось, фінал «Міледі» не є остаточним фіналом історії, тож здається, що дилогія перетвориться на трилогію. І цілком імовірно, що третя частина називатиметься «Три мушкетери: Атос».

Перший фільм завершився поверненням королеві діамантових підвісок, котрі були даровані герцогові Бекінгему і поцуплені леді де Вінтер (Міледі), а також викраденням Констанції Бонасьє після того, як та на власні очі побачила зрадника короля. Тож у другому фільмі Д’Артаньян намагається знайти і врятувати кохану, а Міледі грається з молодим і зеленим мушкетером у не зовсім зрозумілу пікантну гру, чи то прикидаючись його другом, чи то справді намагаючись допомогти. Тим часом кардинал Рішельє продовжує плести довкола французької корони політичні інтриги; країна захлинається і зовнішньою війною з Англією, і внутрішньою війною між католиками і протестантами; а бідолашний Атос (граф де ля Фер) дізнається, що мертва дружина, його фатальна болюча любов, котру він колись не власними руками повісив, насправді не мертва…

Як і перша, друга частина має форму і настрій не просто історичного пригодницького роману, а історичного пригодницького детективу. А оскільки детектив неможливий без загадок, Бурбулон перетасовує і перешиває книжні твісти на свій авторський альтернативний лад, аби здивувати глядача на території, де нібито все достеменно відомо. І як неважко здогадатись, найрадикальніший поворот стосується смерті Констанції. А безпосередньо детектив розгортається навколо типового для фільмів-містерій макгафіна – таємної записки, в якій зашифровано викриття державного зрадника, але без дешифратора прочитати той лист неможливо.

Гадалося, що частина під назвою «Міледі» має розповісти історію Міледі. Та вона певною мірою обманює глядацькі очікування. Сиквел дилогії (потенційно трилогії) завершує історію Д’Артаньяна і Констанції і лише привідкриває завісу загадкової і вкрай заплутаної історії Атоса (Венсан Кассель) та Міледі (Єва Грін). Одночасно другий фільм зосереджений на взаємодії, схожій на токсичні відносини кішки та мишеняти, Міледі і Д’Артаньяна з потенціалом продовжитись у завершальному триквелі трикутною взаємодією Міледі, Д’Артаньяна й Атоса.

Смотрите легально на MEGOGO

Без Єви Грін і її потужного жіночного і водночас доволі брутального магнетизму друга картина точно не склалася б (аналогічним поєднанням чуттєвості та жорсткості володіла і Маргарита Терехова з радянської екранізації). Грін настільки вправно й елегантно грає жінку, котра… грає, що відрізнити фальш від щирості цієї антигеройки практично неможливо. І якщо в одній сцені вона настільки владна і домінуюча, що ладна зґвалтувати зніяковілого і переляканого Д’Артаньяна, то в іншому епізоді бачимо суцільно травмовану і ментально зламану мученицю, душу і тіло котрої спотворили деспотичні, самодурні, свавільні, патріархальні чоловіки.

Очевидно, що суперечливий образ Міледі в інтерпретації Бурбулона дещо відмінний від книжки. І більш… суперечливий. І ролей в неї більше, ніж лежить на поверхні. Тобто окрім брюнетки, білявки, шатенки…, окрім спокусниці, убивці, жертви…, таємнича і звідусіль вислизаюча, наче струмінь води чи краплина крові, жінка-фантом без справжнього імені, без дому, без роду, без сім’ї, без особистого життя і взагалі життя та особистості, жінка-привид і жінка-прокляття, і жінка-символ буквального і фігурального затаврування, котрим система багатовікової чоловічої переваги випалила знак свого великого чоловічого его…, ця багатолика і багатостраждальна жінка ще й може бути просто матір’ю і… просто жінкою без жодних епітетів, апозицій, персон і масок.

Можливо, третьої частини й не буде. Адже наразі її не анонсовано. Але в такому разі безперечно захоплююче, старомодне і водночас «інакше» бачення Мартена Бурбулона залишить по собі приємний, густий і ароматний, проте недорозкритий післясмак.

Анастасія Лях