kinowar.com

8 кращих ролей Віри Фарміги

Американська акторка українського походження Віра Фарміга у тяжкі для українців часи, коли ми змушені протистояти ворогу, який цілковито втратив останні залишки людяності та людськості, неодноразово виказала нам слова щирої підтримки. І звісно, актриса згадала коріння і навіть продемонструвала знання мови: зачитала вірш Василя Симоненка в оригіналі «Люди — прекрасні. Земля — мов казка. Кращого сонця ніде нема. Загруз я по серце у землю в’язко. Вона мене цупко трима…». І особливо вразило її виконання на фестивалі «Вудсток» пісні «The Trooper» легендарного рок-гурту Iron Maiden, в якій йдеться про смерть на війні та залпи російських гармат. До того ж перед виконанням Фарміга прокричала «Слава Україні! Героям слава!». А згодом доєдналась до флешмобу #ArmUkraineNow і закликала уряди світу надати Україні зброю.

Ми вирішили, що це гарний привід пригадати та зібрати у добірку найкращі ролі акторки, яка нерідко прикрашає своєю красою та якимсь особливим достоїнством навіть не надто величні картини. Проте ми для вас відібрали виключно хороше кіно.

До останньої межі (Down to the Bone, 2004)

Цю драму зняла незалежна американська режисерка Дебра Гранік, найбільш відома за стрічкою «Зимова кістка», яка стала великим проривом акторки Дженніфер Лоуренс. Власне, і для Віри Фарміги «До останньої межі» також став проривом. Фільм був показаний на «Санденсі», де Фармігу нагородили спеціальним призом журі, а згодом виконавиця головної ролі отримала звання найкращої акторки за думкою Асоціації лос-анджелеських кінокритиків. Фарміга зіграла змучену матір, що виховує двох хлопчиків, і живе у Нью-Йорку, «найкращому місті у світі». Проте зовсім не в тому Нью-Йорку, який нам показують в альманасі романтичних новел із циклу закоханих у міста. Героїня Фарміги Ірен – представниця робітничого класу, яку оминула «американська мрія». Вона працює касиршою у супермаркеті, страждає кокаїновою залежністю і не має грошей, аби купити подарунок на день народження синові. Проте вона не з тих, кого в соціальній чорнусі прийнято називати «пропащими». Вона любить дітей, намагається позбутися залежності, аби бути гарною матір’ю, і під її блідою жовтуватою шкірою ще жевріють колишні краса та жіночність. Кінокритик з Entertainment Weekly, висловлюючись про майже досконалу та напрочуд реалістичну гру виконавиці, написав, що Фарміга у цьому фільмі «має обличчя найсумнішої Мадонни у світі». Тобто вона і грішниця, і свята водночас; зазнала падіння, проте залишилася чистою.

Відступники (The Departed, 2006)

Акторці поталанило потрапити в оскароносний кримінально-притчовий трилер Мартіна Скорсезе «Відступники», заснований на злочинствах ірландської мафії у Бостоні та факті інформаторства лідера цієї мафії Джеймса Балджера у ФБР. Скорсезе, як і завжди, зняв підкреслено чоловіче кіно, в якому жінки відіграють виключно другорядні ролі, а Джек Ніколсон, Леонардо ДіКапріо та Метт Деймон зобразили напрочуд цікавий і символічний трикутник умовних батька, сина та зневаженого бастарда, повного злості. Скорсезе взяв за основу сюжетну модель гонконгського бойовику «Подвійна рокіровка» і змайстрував майже давньогрецьку трагедію про щурництво і честь. У такій розкішній чоловічій компанії жінці на задньому плані важко заявити про себе. Проте Фарміга створила сильний та виразний образ, не романтичний, не «дівчини у біді», але жіночний і вишукано мінорний. Вона зіграла поліцейського психолога у лавах ФБР, яка мала інтимні стосунки спочатку з антагоністом (в якому запідозрила, але не виокремила темну сутність), а потім з протагоністом. І у той час, як усі лаври дісталися режисеру та виконавцям-чоловікам, журнал Empire нагородив Фармігу власною премією за найкращу жіночу гру.

Проникнення (Breaking and Entering, 2006)

У драмі Ентоні Мінгелли Фарміга зіграла разом з Джудом Лоу, Жульєт Бінош та Робін Райт. Те, що здається трилером про пограбування зі зломом та еротичною мелодрамою про пристрасть та адюльтер, насправді є соціальною драмою про іммігрантів, про схід і захід. Джуд Лоу зіграв красивого благополучного лондонця, у якого, здавалося б, є усе: жінка-красуня, дочка-розумниця, гарний дім, престижна професія та власна справа. Але ландшафтному архітектору Віллу нудно жити цим ідеальним європейським життям. Винесене у назву «проникнення» має тут декілька значень: це і буквальне проникнення (героя знову і знову грабує група підлітків, дрібних злочинців, що цуплять комп’ютери та іншу техніку), і фігуральне (герой, який законсервувався і знудився у своїй ідилії, заводить бурхливий роман із жінкою, боснійською біженкою, матір’ю одного з тих хлопців, що його пограбували, він навмисно, наче крадій, проникає в неї та її складне життя, зовсім не схоже на його безтурботне існування), і соціально-політичне (емігранти зі Сходу та східної Європи знову і знову, нескінченним потоком проникають на Захід, вторгаються і порушують вивірений та влаштований спокій західного життя). Фарміга зіграла другорядну роль вуличної повії, нелегалки зі східноєвропейської країни, з якою герой Лоу заводить випадкове і дивне знайомство, швидкоплинне, але якесь необтяжливо душевне. Маленька роль і маленький персонаж. Проте яскравий і живий. Акторка зобразила грубість, хабальство, падіння, нахабство у поєднанні з чарівністю, добротою, дружелюбністю та непоказним, прихованим смутком.

Ніколи назавжди (Never Forever, 2007)

А це точно для багатьох наших читачів велика несподіванка. Віра Фарміга зіграла головну роль у південнокорейській еротичній мелодрамі. Її героїня Софі – американка у щасливому шлюбі, яка страждає через безпліддя коханого чоловіка і неможливість завагітніти. Коли чоловік через те, що не в змозі дати дружині жадане дитя, вчиняє спробу самогубства, жінка наважується на суперечливий крок, аби врятувати, зростити зламаний шлюб. Вона таємно заводить сексуальні стосунки з корейським іммігрантом, якому платить за секс в надії завагітніти. Проте, як неважко здогадатися, ці від початку комерційні відносини переростають у більш тісний і близький зв’язок, якого героїня зовсім не хотіла. «Ніколи назавжди» був показаний на «Санденсі», де критики одностайно аплодували акторці. Дехто після відвертої ролі навіть назвав Фармігу «однією з найкращих американських актрис сучасності».

Хлопчик у смугастій піжамі (The Boy in the Striped Plyjamas, 2008)

У цій знаменитій трагедії за однойменним романом Джона Бойна, що показує Голокост та концтабори очима щасливої, безтурботної, чистої і наївної дитини по цей бік колючої проволоки, Віра Фарміга зіграла німку, матір головного героя та дружину нацистського офіцера. З одного боку, вона зобразила жінку, яка начебто нічого не відає, ні про що не здогадується і живе благополучним елітним життям з прислугою, церемонними обідами, ілюзією ідилії. Не здогадується, що чоловік – садистське чудовисько, фюрерський посіпака, що чинить за наказом геноцид; не здогадується, що поряд з її будинком у таборі тисячами вбивають полонених євреїв; не здогадується, що щодня її маленький син бігає до того табору, який здається йому «веселою фермою» і дружить з єврейським хлопчиком, приреченим на газову камеру. Проте героїня Фарміги зовсім не дурепа і не сліпа. І глибоко в душі її усе до заціпеніння, до смерті лякає: і чоловік; і донька, що в захваті від гітлерівських ідей; і густий чорний дим над табором; і слуги наче примари, бліді і худі, ходячі мерці. І маленький Бруно – по суті, єдине щастя і єдине світло, що в неї є. Та за свої мовчання, погодження, бездіяльність вона приречена втратити світло… За роль нацистської дружини Ельзи акторка отримала Премію британського незалежного кіно як краща виконавиця.

Вище неба (Up in the Air, 2009)

Трагікомедія Джейсона Райтмана з Джорджем Клуні у головній ролі розповідає історію корпоративного робітника на тлі глобальної економічної кризи 2008-го. Він працює у специфічній компанії, яка займається тим, що повідомляє працівникам інших компаній, що їх скорочено та звільнено. Цей помірно цинічний, але чарівний і привабливий одинак без дружини, дітей і тривалих зв’язків майже усе життя проводить у перельотах, у небі. Подорожуючи по штатах і містах, де доводиться повідомляти найрізноманітнішим людям неприємні новини, він заводить швидкоплинні романи і взагалі сповідує кредо жити легко, без зайвого багажу у прямому та переносному значеннях. На перший погляд здається, що це герой без морального компасу, що потребує виховання та виправлення, і начебто у фіналі він неодмінно має кинути заряджену негативом роботу та завести серйозні, довготривалі стосунки з «тією єдиною та особливою». Але «Вище неба» складніше, ніж видається спочатку. І це не ромком. І не комедія перевиховання. Це екзистенційна драмеді про людину, яка робить свою роботу (до того ж потрібну роботу), і робить дуже добре, і яка живе так, як їй комфортно, і має на це повне право.

На тлі фінансової кризи протагоніст переживає кризу особисту, замислюючись, чи правильний спосіб життя він обрав. Та приходить до висновку, на який глядач не очікує… Крім того, режисер підіймає питання й іншої кризи: кризи близькості міжлюдських відносин у час технологій, коли світ майже в усьому переходить на дистанційний життєвий режим онлайн. Молода та завзята помічниця головного героя (Анна Кендрік) просуває ідею звільнень на відстані, через відеозв’язок, що має суттєво заощадити витрати. Проте її олдскульний наставник упевнений, що лише особиста розмова, нехай і не досить щира і сповнена стандартних заспокійливих фраз, здатна втішити і підтримати, і хоч якось пом’якшити потрясіння, образу, розгубленість… Фарміга зіграла жінку, в яку закохується герой Клуні. Та вона така сама, як він: самостійна, незалежна, легка щодо сексу без зобов’язань на одну ніч, так само багато подорожує, живе у небі, без зайвого вантажу. Ідеальна коханка в очах будь-якого чоловіка. Та виявляється, що це лише її друге «я», альтернативна особистість, а «на землі» (знов-таки і буквально, і фігурально) вона зовсім інакша і живе звичним, нормальним, буденним життям, як всі інші, дозволяючи собі в небі відрив від земної прози… Усі виконавці провідних ролей (Клуні, Фарміга, Кендрік) отримали номінації на «Оскар». Та жодному не дісталася статуетка.

Закляття (The Conjuring, 2013)

Завдяки напрочуд переконливому перевтіленню та підкреслено реалістичній м’якій грі акторів Патріка Вілсона та Віри Фарміги ця хітова довгограюча горор-франшиза вийшла далеко за рамки рядового жахастику, примітивної лякалки. Вілсон та Фарміга зіграли медіумів та екзорцистів, що існували насправді і вели гучну та масштабну діяльність, направлену проти злої паранормальної активності, в Америці минулого століття. Подружжя Ворренів, Ед і Лоррейн, у реальному житті були досить сумнівною парочкою. Скоріш за все шахраями, дурисвітами, що творили міфи та містифікації в гонитві за славою. Чи, можливо, трохи божевільними, що дійсно вірили у демонів та одержимість, та ще й змусили повірити пів-Америки. Проте у фільмах Джеймса Вана вони постали щирими, людяними, душевними та ніжно закоханими один в одного. Фарміга і Вілсон створили на екрані не лише магію переконливої потойбічної темряви і протиставленого їй чистого, духовного, майже божественного світла, а й потужну хімію, випромінюючу любов, повагу, лагідність, силу скріплених рук та острах втратити один одного.

Мотель Бейтсів (Bates Motel, 2013)

Культовий «Психо» Альфреда Хічкока, праотець усіх майбутніх слешерів, представив еталонний архетип серійного вбивці-психопата, що виріс у невиліковного маніяка з хорошого та вразливого хлопчика, понівеченого аномальною материнською любов’ю та опікою; хлопчика з класичним фрейдистським едіповим комплексом. Та у фільмі великого маестро ми не побачили матір, лише її гнилі рештки, перетворені сином в священний культ. Серіал «Мотель Бейтсів» закрив цю семантичну діру. Віра Фарміга блискуче зіграла Норму Бейтс, матір майбутнього душогуба-соціопата Нормана Бейтса. На перший погляд цілком нормальну і приємну жінку, вродливу, милу, дбайливу…, проте ховаючу у закутках суперечливої, розбурканої, таємничої душі дикі секрети та дикі бажання; гострий, як лезо, і смертоносний гнів; тверду і холодну, як камінь, владність та авторитарність. І все це Фарміга зіграла одними лишень зимно-блакитними очима.

Анастасія Лях

Комментарии