kinowar.com

8 найкращих ролей Скарлетт Йоганссон

Ця гарненька білявка походить з дансько-єврейської родини, проте народилася вона вже у Нью-Йорку. Дивлячись на неї, важко розгледіти скандинавське чи єврейське коріння, адже вона здається типовою американкою. Та варто зазначити, що Йоганссон ніколи не грала типаж, який у народі зветься «дурною блондинкою». Хоча, з іншого боку, її амплуа і породистим, благородним, аристократичним, як то у білявки Кейт Бланшетт, теж не назвеш. Образи Йоганссон – це так звані небілявки із білявим волоссям. Це неодмінно розумні, цікаві, кмітливі дівчата… і при цьому сексуальні, звабливі й доволі прості, без зайвих претензій, з якими приємно, інтересно і дуже комфортно.

Зніматися Скарлетт почала зовсім малою, коли їй було десять років. Дебютувала 1994 року у сімейній комедії «Норт» разом із малим Елайджою Вудом та дорослим Брюсом Віллісом у костюмі рожевого кролика. Та справжнє визнання прийшло після головної ролі у філософській трагікомедії Софії Копполи «Труднощі перекладу», де вона склала напрочуд теплий і ніжний тандем з Біллом Мюрреєм. Згодом Йоганссон перетворилася на справжню голлівудську суперзірку. Роль Чорної вдови в коміксах Marvel дарувала статус однієї з найбільш високооплачуваних актрис. Та Скарлетт ніколи не забувала про інді-кіно. І тепер, коли з Наташою Романовою покінчено, можна точно очікувати від Йоганссон, яка ніколи не грала кліше, ще більше експериментальних і драматичних робіт, одна з котрих неодмінно рано чи пізно принесе їй заповітний «Оскар».

Труднощі перекладу (Lost in Translation, 2003)

У драмедії про невимовну самотність у чужій країні акторка зіграла молоду дівчину, що переїжджає з Америки до Токіо через професійну діяльність свого чоловіка (невдалий студентський шлюб, що поступово сходить нанівець). І там одного разу зустрічає набагато старшого чоловіка, теж американця (старого актора, що вийшов у тираж і тепер знімається в іноземній рекламі), що тимчасово перебуває в Японії і так само відчуває себе дуже чужим і дуже самотнім… Коппола зняла надтонке кіно, в якому навіть кохання є не буквальним, прямолінійним, а недомовленим, існуючим ніби поблизу, а не в самому кадрі. І звісно ж, вона мала на увазі не лише дослівні «труднощі перекладу» з японської на англійську як символ відчуженості і непорозумінь між людьми, що насправді дуже і дуже далекі один від одного у цьому величезному хаотичному світі, а й фігуральні «труднощі перекладу», що роблять зовсім чужими людей ніби близьких і рідних, тих, з ким щодня засинаєш і просинаєшся в одному ліжку, з ким щодня їси, розмовляєш, іноді кохаєшся, проте не маєш зв’язку, який або втрачено, або його ніколи і не було, і розмовляєте ви вже давно «різними мовами». Коппола говорить, що у безмежному всесвіті космічної самотності все ж можна зустріти споріднену душу, та життя влаштовано так, що звички й налагоджена рутина міцніші за будь-що, а відчувати себе чужим і самотнім завжди й усюди – у нашій крові… Шарлотта у виконані Йоганссон – та сама розумна й проста дівчина, з якою тепло і затишно. Проте повністю збагнути і прочитати її глядач не може і не повинен. Вона мовчазна і закрита. І очевидно, що у тужливих зелених очах сховано неймовірно глибокий і велетенський світ, що так і залишається вишуканою таємницею.

Шлюбна історія (Marriage Story, 2019)

А через шістнадцять років акторка зіграла свою другу найкращу роль у житті. Так само в історії про закінчення шлюбу. Проте це зовсім інакша історія. Тут двоє близьких людей так і залишаються близькими, проте разом бути не можуть. Це, можна сказати, інший варіант закінчення стосунків. Тут двоє не стають чужими, а проходять трагічний в кожному окремому випадку та рутинний і статистичний в усіх випадках загалом шлях від кохання до ненависті. Дуже справжнім і чесним вийшов дует Скарлетт Йоганссон і Адама Драйвера, які постали максимально земним, буденним, звичайним колишнім подружжям, у сварках і криках котрого, у відгомонах бувшої ніжності і любові нам, глядачам, вельми легко впізнати друзів, знайомих, батьків, знайомих батьків… чи самих себе. І хоча у фільмі героїня Скарлетт – акторка, в її образі немає ні гламуру, ні недосяжності, ні удавання. Навпаки, вона підкреслено звичайна жінка, якої ніби можна торкнутися і відчути цю саму «звичайність», і яку дуже просто зрозуміти.

Кролик Джоджо (Jojo Rabbit, 2019)

Той рік став особливим і тріумфальним для актриси. І хоча «Оскар» їй так і не дістався, але вона фігурувала одразу у двох номінаціях: за головну жіночу роль у «Шлюбній історії» і за жіночу роль другого плану у антинацистській гротескній сатирі «Кролик Джоджо». Вона зіграла красуню-німкеню, майже вдову (чоловік воює на фронті, та новин від нього дуже давно немає, і подейкують, що дезертирував), що є насолодою для очей німецьких офіцерів. Розумну, красиву, завзяту фрау, що виховує десятирічного сина нібито у гітлерівських традиціях. Хлопчина входить до Дойчес Юнгфольк і вельми запекло слідує нацистському вченню, дослухаючись до порад уявного друга фюрера. Та насправді мати героя є підпільною революціонеркою, партизанкою, ненавидить Гітлера, допомагає союзникам і переховує вдома єврейську дівчину. Аби сина не спіткала страта за зраду, вона «дозволяє» йому бути фанатиком. Проте, коли хлопчик починає задавати правильні питання і намагатися зрозуміти, що є зло, а що добро, матір пробує посіяти в його зомбованій голівці нове зернятко – зернятко ласки, співчуття, терпимості, любові, гуманізму… За стиляжними баварськими костюмами і тірольськими капелюхами своєї героїні, за маскою діяльної нацистки Йоганссон видає потужний образ сміливої борчині за мир і людяність, потужний образ люблячої і лагідної матері, потужний образ мучениці, що не злякається і не поступиться власними моральними орієнтирами. При цьому акторка напрочуд легка, дотепна і світла. Ніякої драматичної важкості і надриву. Вона – наче десерт із збитими вершками, в якому є ненав’язлива гіркота.

Опинись у моїй шкірі (Under the Skin, 2013)

А це, здається, єдиний радикальний арт-хаус у фільмографії Скарлетт Йоганссон. І найдивніший, найнеформальніший фільм за її участю, з приголомшливими естетикою і атмосферою, страшний, тривожний і нескінченно красивий, як космос У науково-фантастичному горорі британського кліпмейкера Джонатана Глейзера акторка зіграла інопланетну істоту, що під маскою-оболонкою сексуальної дівчини на шосе зваблює і убиває земних чоловіків. Перед глядачем простягаються холодні і вітряні околиці шотландського Глазго. У повітрі, просякнутому незатишною, неприємною сирістю, витає якась позаземна загадкова пустка, не хаос, а незрозумілий, таємничий порядок. Зваблива брюнетка (так, тут Скарлетт нетипово чорнява) у дешевому штучному хутрі майже нічого не каже та спокусливо-спокійно посміхається пухлими устами у яскраво-червоній помаді. Вона – не маніячка-прибулець. Вона – вища істота, для якої люди – лише їжа. Проте поступово героїня Йоганссон (яка тут не раз постає оголеною, наче чистий, оголений всесвіт) починає цікавитися земним життям і пробує відчути його смак… Химерна стрічка Глейзера схожа на похмуру, бентежну притчу, намальовану масляною фарбою. А Скарлетт тут схожа на європейську актрису, сміливу і екстравагантну.

Дівчина з перловою сережкою (Girl with a Pearl Earring, 2003)

Це не біографічна і не історична стрічка. Британський режисер Пітер Веббер екранізував роман британської письменниці Трейсі Шевальє, яка якось, дивлячись на репродукцію знаменитого портрету «Дівчина з перловою сережкою» нідерландського живописця Яна Вермера, вирішила пофантазувати на тему того, як саме могла скластися історія цієї картини. У фільмі художника зіграв Колін Ферт, а Йоганссон зобразила юну просту дівчину на ім’я Гріт, яка влаштовується служницею в аристократичний дім Вермера і одразу зазнає неласки від ревнивої дружини майстра. Дівчина прибирає у робочому кабінеті митця у той час, як той малює, і поступово, не дивлячись на своє простолюдне походження, виказує не лише інтерес до мистецтва, а й гарний смак і тонке відчуття. Тож згодом Вермер починає радитися із Гріт, довіряє їй змішувати фарби, робить своєю натхненницею і врешті-решт пише легендарний портрет. «Дівчина з перловою сережкою» — історія делікатного платонічного зв’язку, без відвертого сексуального тяжіння, без надривної пристрасті. Якщо подивитись на справжню картину Вермера, можна побачити ніжність і шанобливість, з якими художник поставився до натурщиці, і беззаперечну гідність самої дівчини, її м’якість, оксамитовість, чистоту, витонченість, чесноту, достоїнство… Всі ці риси бездоганно передала на екрані Скарлетт, яка справді ніби зійшла з полотна сімнадцятого сторіччя і розквітла, розкрилася наче мушля із дивовижною перлиною всередині.

Любовна лихоманка (A Love Song for Bobby Long, 2004)

У мелодрамі про нетиповий і не зовсім любовний трикутник акторка зіграла юну дівчину, що повертається додому після смерті матері і опиняється у дивній компанії двох дорослих чоловіків (письменника і професора літератури), одного з яких зіграв Джон Траволта. Історія небанального богемного спілкування видається млявою і трохи безладною, проте ця освічена, вишукана, інтелігентна лірика підкупає упевненістю у начитаності своєї аудиторії. Вона видає ерудовані діалоги і пропонує зазирнути у душі глибоких й розумних героїв. Атмосфера просякнута новоорлеанським романтизмом, екзистенцією, алкоголем, белетристикою американського півдня, спогадами, думками про втрачене…, трохи нудливою, проте рафінованою величчю почуттів. І молода Скарлетт (ім’я якої саме тут, можливо, найбільш асонує із романом Марґарет Мітчелл) виглядає зовсім не дівчиськом, а розумною, дорослою, сповненою юною жінкою.

Матч-пойнт (Match Point, 2005)

Актриса аж тричі знімалася у Вуді Аллена (ще були фільми «Сенсація» і «Вікі Крістіна Барселона»), проте саме трилер «Матч-пойнт» став найбільш вдалою колаборацією із маестро, що всупереч своєму комедійному та драмедійному амплуа зняв жорстокий, напружений драматичний кінороман у дусі критичного реалізму про кар’єристську ходу нагору, пристрасть і вбивство. Аллен поєднав Достоєвського із «Американською трагедією» Теодора Драйзера, але переніс події до сучасного Лондона. Йоганссон зіграла звабливу білявку Нолу, молоду американську акторку, що намагається пробитися в коло британських аристократів, так само, як і головний герой, тенісист без зіркової спортивної кар’єри у виконанні Джонатана Ріс-Маєрса (матч-пойнт – тенісний термін, що означає перебування м’яча над сіткою і рівноцінну можливість впасти на ту чи іншу половину поля, від чого залежить поразка чи виграш). Тут Скарлетт зобразила розумну, рішучу, цілеспрямовану, раціональну дівчину, яка, тим не менш, врешті-решт чинить як будь-яка жінка і попри розсудливість і прагматизм віддається почуттям… і стає жертвою спершу чоловічої одержимості і хіті, потім чоловічого цинізму і кар’єризму.

Вона (Her, 2013)

Це, безумовно, один з кращих фільмів на тему впливу технологій і людської самотності у сучасному високотехнологічному світі. Головний герой у виконанні Хоакіна Фенікса – самотній письменник на ім’я Теодор, що працює в конторі, яка пише особисті листи за тих, хто сам не вміє або ліниться писати, тобто листи на замовлення. Він купляє наднову голосову операційну систему для свого комп’ютера, яка є штучним інтелектом на ім’я Саманта. І поступово герой починає сприймати Саманту (яку, звісно ж, не бачить, а тільки чує) як справжню жінку і зрештою по-справжньому закохується… Власне, Саманту й зіграла Йоганссон. Так-так, не озвучила, а саме зіграла, хоча акторку у кадрі ми жодного разу не бачимо. Від критиків Скарлетт отримала такі ж захопливі відгуки, як і Хоакін Фенікс (хоча найбільшими нагородами був відмічений оригінальний сценарій Спайка Джонза). А на Римському кінофестивалі актрису навіть номінували за найкращу жіночу роль, і це безпрецедентно для гри самим лише голосом. Йоганссон лякаюче переконливо передала мінливість і трансформацію, непередбачуваність і жах штучного розуму. Створила пластичні переходи від солодкого і турботливого голосу, який хочеться обійняти як матір, до спокусливого і сексуального, з яким хочеться переспати; до дружнього, з яким хочеться відверто поговорити, та до ніжного, до котрого хочеться відчути прив’язаність і любов; і нарешті до злого й холодного, від котрого дискомфортно, моторошно і жахно…

Анастасія Лях

Читайте також:

Найкращі ролі Марго Роббі

Найкращі ролі Ани де Армас

Найкращі ролі Анджеліни Джолі

Найкращі ролі Віри Фарміги

Найкращі ролі Кілліана Мерфі

Найкращі ролі Едрієна Броуді

Найкращі ролі Джуда Лоу

Підтримайте Україну:

  • фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua
  • фонд Сергія Притули (допомога армії) — prytulafoundation.org
  • Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org
  • дитяча лікарня Охматдит (допомога дітям) — bit.ly/help-ohmatdyt

Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:

Комментарии