Чорний телефон 2 (Black Phone 2)

У сиквелі горору «Чорний телефон», який знову ладно поєднує психологічний трилер про серійних маніяків і жертв серійних маніяків із потойбічною містикою, чорний телефон – символічний дротовий зв’язок світу живих зі світом померлих – ясно що дзвонить знову, проте це дзвінок не по інерції і не по пам’яті про давно поламаний таксофон… Це той дискомфортно-небажаний і водночас життєво необхідний дзвінок з минулого, котрий допомагає збалансувати теперішнє й уможливити нормальне здорове майбутнє… А режисер Скотт Дерріксон знову доводить (ще з часів його «Сіністера»), що старе зернисте плівкове зображення, котре зазвичай асоціюється з теплими спогадами і ностальгією, насправді здатне бути травматично моторошним і таким холодним що аж крижаним.

У другому фільмі Мейсон Темз повертається до ролі тинейджера Фінні з невеличкого містечка в Колорадо 1980-х років, котрий був викрадений серійним убивцею-ґвалтівником-педофілом на прізвисько Хапач (Ітан Гоук), але зумів не просто втекти з його полону-підвалу, а і на додачу вбити свого (та інших хлопців-підлітків) кривдника; а Мадлен Макгроу повертається до ролі сестри головного героя Гвен, яка страждає на віщі екстрасенсорні сновидіння. Коли в підвалі того самого будинку, де колись на підлозі лежав брудний скривавлений смугастий матрац і де Хапач чинив своє страшне доросле зло над до смерті наляканими дітьми, і де тепер гуляє вітер у проклятій занедбаній спорожнілій місцині та чорніє графіті на потрісканих стінах…, знову дзвонить чорний телефон-автомат, це виявляється дзвінок одразу із двох пов’язаних між собою минулих одразу від двох пов’язаних адресантів одразу двом пов’язаним адресатам: до Гвен і буквально, і фігурально намагається додзвонитися їхня померла матір із часу своєї молодості, коли вона була вожатою у християнському дитячому таборі «Гірське озеро» і коли в тому таборі зникли троє хлопчиків; а до Фінні додзвонюється з того світу… Хапач, який описує пекло як обпікаючу шкіру тотальну кригу замість усталеного уявлення про пекельний вогонь…

Аби з’ясувати правду про табір і повторно здолати тепер уже не тіло, а чорну душу серійного дітовбивці, брат і сестра записуються на зміну в «Гірському озері», де їм насаджатимуть наполегливе християнське вчення і заскорузлу патріархальну традицію…, однак через потужну заметіль більше ніхто з дітей не приїздить…

В контексті критики дидактично-деспотичної освіти звучить цікаве аранжування «Another Brick in the Wall» гурту Pink Floyd, і загалом стрічка Дерріксона точно виходить за межі горору про навколорелігійне існування життя після смерті, про покарання за гріхи (смажачим полум’ям чи розпеченим льодом) і привілеї за доброчесність. І хоча з детективної точки зору продовження можна було зробити більш складним і твістовим (приміром, зробити дзвінок Хапача з потойбіччя дзвінком не лише помсти, а і у певному сенсі такого самого прохання про допомогу, що і дзвінки від убитих дітей…, адже колись давно Хапач теж був дитиною і міг пережити насилля, котре назавжди спотворило його душу…; це власне те саме, що розглядати зло Гітлера як зло абсолютне від народження і до смерті наче пришестя Антихриста, або ж як зло набуте, котре допускає первинну невинність Гітлера-дитини), та в атмосферному сенсі сиквел здається ще більш… текстурним, ніби його зерниста сніжність роздроблює, гранулює, кришить нестабільну реальність на безліч менш глибоких і більш глибоких шрамів (як менш глибоке і більш глибоке обледеніння), з яких одночасно проростають і незагоєні травми, і ніжні ремінісценції.

«Чорний телефон 2» алюзує одночасно до двох легендарних слешерів з епохи 80-х. Це, звісно, «Кошмар на вулиці В’язів» і «П’ятниця, 13-те». Адже на відміну від першого фільму тут маніяк керує не стільки рукою, що тримає сокиру, скільки слабкістю Гвен, яка є свого роду провідником між снами і дійсністю; і так само, як Фредді Крюгер, Хапач впливає на реальність через вплив на сновидіння. Ну а табір під назвою «Гірське озеро», де під товщею озера ховається темна таїна мертвого хлопчика (в даному варіанті хлопчиків), ясно що посилається на культовий табір «Кришталеве озеро», в якому через недогляд молодих сексуально стурбованих вожатих затонув малий Джейсон Вурхіз.

Маніяк Ітана Гоука, чорний клоун з чорними повітряними кульками, є гібридним поєднанням надприродного Пеннівайза, що затягував дітей до свого лігва в каналізації і там зжирав, і насичувався не тільки плоттю, а і дитячим страхом (нагадаю, що оповідання «Чорний телефон» написав Джо Гілл, син Стівена Кінга, творчість якого ясно що є суцільно натхненною батьком), і цілком реалістичних земних педофілів-кіднеперів (утім, можливо, в соціопатичному контексті краще використовувати термін «педофоби», адже такі екземпляри, як Хапач, відчувають до дітей не лише патологічний сексуальний потяг, а і тверду монолітну ненависть). І треба сказати, що батько в цій історії (Джеремі Девіс) теж фігурує не на останній позиції і очевидно має для письменника особливе значення: того, хто далеко не завжди був хорошим турботливим татом (персонаж Девіса – колишній алкоголік), але разом із тим і того, хто посеред невгамовної хуртовини розчистить пригнаною з іншого міста снігоприбиральною машиною заповітний шлях додому…

Анастасія Лях