Нью-йоркська інді-режисерка-сценаристка Джейн Шенбрун, завсідниця «Санденса» («Ми всі йдемо на Всесвітню виставку», «Я бачив сяйво телевізора») вже вкотре переосмислює горор (не стільки як жанр, скільки як значно ширше й об’ємніше явище, невід’ємну частину людського життя і задоволення) і вкотре замислюється над необхідністю (чи відповідно відсутністю такої потреби) прокладати межу між ілюзією (котру пропонують відеоігри, телебачення і кіно) та реальністю. Перефразуючи (і перифразуючи також) під кутом артхаусного постмодернізму культові жахи про взаємодію людини з екраном на кшталт «Відеодрому» і «Полтергейста», тепер Шенбрун (яка ідентифікує себе як небінарну трансфемінну особу із займенниками «вона» та «вони» і в кожному фільмі так чи інакше порушує тему трансгендерності) у цьому метаіронічному слешері з дуже довгою нібито лобовою, та насправді багатосторонньою вичерпною назвою радикально постмодернізує франшизу «П’ятниця, 13», але за завісою хіті та крові досліджує знову ж таки значно глибше і цікавіше людське бажання – жагу і пристрасть, залежність і неможливість відмовитись від… кінематографу (без жодних відмов саме цією стрічкою відкриється цьогорічний, ювілейний 10-й, Київський тиждень критики).
На вступних титрах нам показують коротку історію в журнальних рецензіях і заголовках (і різному дурнувато-симпатичному мерчі) вигаданої слешер-франшизи під назвою «Табір «Міазма», котра наробила галасу революційним оригіналом 1980-х років, а потім із кожним наступним сиквелом скочувалася все ближче до кінематографічного дна, поки не опинилася в самому низу смітника (типу шоста частина зробила спробу повернутись до витоків, але провалила місію). Проте «епоха пізнього капіталізму» в Голлівуді тримається виключно на реанімації легендарних франшиз із важкою фанбазою, тож продюсери відповідно до трендів наймають молодого перспективного митця-жінку (ще й квір-особу), котру критики охрестили «вундеркіндом Санденса», аби та переосмислила «Табір «Міазма» з актуальним порядком денним (політичним, гендерним, інклюзивним питанням, питанням самоідентифікації, свідомого вибору, культури згоди тощо) і зняла модний приквел, що отримає гарні відгуки.
Зелена режисерка-інтелектуалка-напівзумерка-напівміленіалка Кріс (Ханна Айнбіндер з титулованого драмедійного серіалу про стендап «Хитрощі»), котра наївно сподівається добитися від студійних босів карт-бланшу на творчу свободу і фінальний монтаж, їде до місця зйомок першого фільму франшизи, де тепер відлюдницею живе зів’яла зірка оригіналу Біллі Преслі (Джилліан Андерсон) – та сама «остання вціліла дівчина» – щоби зустрітися з «легендою в павутинні» безпосередньо і переконати долучитися до її проєкту, котрий точно не буде «черговим стереотипним продовженням, ремейком ремейка ремейка…». У засніженому давно покинутому літньому таборі, де холодить тонкою небезпечною кригою і морозним бекграундом «те саме озеро», з якого щоразу підіймався невмирущий серійний убивця на прізвисько Маленька Смерть, Кріс цілковито зачаровується епатажною, сексуальною, дещо скаженою, самоіронічною і смішною «кінодівою», що в реальності кінодівою так і не стала, лишившись «акторкою однієї ролі», про яку геть усі забули…
Всередині «Підліткового сексу і смерті у таборі «Міазма» Джейн Шенбрун майже повноцінно і скрупульозно, і з постіронічною любов’ю до класики слешерів створює фільм у фільмі «Табір «Міазма», котрий і пародіює, і водночас ніжиться на хвилі ностальгії про першу «П’ятницю, 13» (але, певна річ, тут згадується і решта фанатської нетлінки типу «Геловіна», «Кошмару на вулиці В’язів», «Крику»…, а також спроби перезапусків і повернень до витоків за участю Джеймі Лі Кертіс і Нів Кемпбелл; згадується, що ніким уже не згадується зірка першого «Крюгера» й «остання вціліла дівчина» Гезер Ленгенкемп, але демонстративно не називається жодного разу Едрієнн Кінг, на яку суто зовні очевидно що схожа Ханна Айнбіндер; і до речі, тут епізодично знялася Джасмін Савой Браун, яка стала важливою частиною і головним мета-голосом перезапусків про Ґостфейс, а ім’я Біллі Преслі невипадково співзвучно із Сідні Прескотт). У ламповому зернистому флері естетики 80-х стирчать крізь маленькі тонкі футболки тінейджерські груди і спис Маленької Смерті, що проштрикує підлітків, наче виноградини шпажкою. Кров гейзерить більшими і ще більшими фонтанами. А лице маніяка без лиця ховає (замість хокейної маски)… велика чорна квадратна (у певному сенсі «Чорний квадрат» Малевича) вентиляційна решітка, котру цілком можна зчитати (якщо увімкнути в уяві світло) і як кінопрожектор на знімальному майданчику, і як спіраль у чорній дірі «вічного повернення»…
Міазма з грецької перекладається як «бруд», «гидь», «нечистоти». Колись у не надто передовій медицині цим словом називали загадкового походження токсичні випаровування з гнилих боліт і болотистих озер, що типу провокували страшні хвороби через сморід у повітрі. Згодом термін набув переносного значення і почав асоціюватися з нечистотою моральною. У міфології «міазмою» звалася божественна кара (богом послана хвороба чи мука, чи смерть) за тяжкий неспокутаний гріх. А у сучасній поп-культурі слово перейшло до відеоігор і, приміром, у серії Fear and Hunger так зветься могутніша потойбічна зброя: «розумний» меч, який виділяє токсичні гази, навіює своєму власникові думки про вбивство і, будучи звільненим із підземелля страху і голоду, покликаний сіяти хаос, біль і страждання… Джейн Шенбрун задіює всі перераховані значення, адже у фільмі, що перебуває у фільмі, розповідає про таємниче озеро, на дні котрого є буквальна чорна діра, звідки «приходять… фільми» (зокрема погані і дуже погані, де немає жодних підтекстів, роздумів, метафор і проблематики, а лише найпримітивніша жадоба до злягання і кровопускання…, хоча самоіронічна режисерка висміює одночасно і треш, і високолобі спроби на трешовій базі вкрутити актуальну адженду…, і без тієї самоіронії «Підлітковий секс і смерть у таборі «Міазма» цілком міг би бути справедливо розкритикований за претензійність). Та чорна діра – болото найнизинніших людських бажань (а високих бажань у здорових людей, власне, і не буває), які провокують не те щоби «страшні хвороби», але глибоко осілий сором…
Маніяк із вентиляційною решіткою замість голови, під якою ховається дехто небінарний (небінарність за Шенбрун – ключова риса зокрема і кінематографу, а не лише роду людського, бо кіномистецтво не має ідентифікуватися і почуватися як жіноче або чоловіче), вбиває потойбічним «розумним» мечем (або списом, або клинком – неважливо) всіх, хто жадає насолоди кіном (не вбиває, а пронизує – чи нехай навіть буде «проштрикує» – кіноманську плоть глибинним гострим guilty pleasure їхньої невиліковної залежності). Причому «чорна кінодіра» засмоктує і глядачів, і мувімейкерів, і акторів (не торкається хіба що агентів і студійних продюсерів), і всі так чи інакше дуріють і втрачають зв’язок із реальністю (недарма ж героїня Джилліан Андерсон, яку «пробували Вайнштейни», постає в образі, натхненному божевільною Нормою Десмонд у виконанні Глорії Свенсон у «Бульварі Сансет», що колись була кінодівою, а тепер живе у крихкому кришталевому світі власноруч створеної ілюзії, схожої на тонюсіньку кригу на зимовому озері альтернативної реальності, де вона все ще ікона і кумир мільйонів.
«Маленькою смертю», як відомо, називають оргазм. І так, «Підлітковий секс і смерть у таборі «Міазма» – це кіно про оргазм…, де оргазм – це і є кіно… (так-так, якщо від сексу частенько відчуваєш порожнечу всередині, то кінематограф ту порожнечу заповнює по самісінькі вінця своєю… «чорною дірою»…, адже мінус на мінус дає плюс, а діра на діру дає повноцінність… чи принаймні кайфову ілюзію повноти…; і та чорна діра – не будьте грубими мізогінами чи так само грубими феміністами і не називайте її вагіною – на відміну від нас, що є лише швидкоплинними записами на пластикових касетах, довічно жива і дихаюча). Тож можна сказати, що Шенбрун своєю наразі точно найкращою картиною у Санденс-кар’єрі докрутила до максимуму мета-ідею про культ і водночас кліше слешерів, яку свого часу не докрутила (і, чесно кажучи, відверто змарнувала у фінальному твісті) «Хижа у лісі». І докрутила… любов…, бо ж секс і оргазм без любові, як і без любові квиток у кіно, – гроші на вітер.
Анастасія Лях
Підлітковий секс і смерть у таборі «Міазма» (Teenage Sex and Death at Camp Miasma)
2026 рік, США
Продюсери: Бред Пітт, Деде Гарднер, Джеремі Кляйнер
Режисер: Джейн Шенбрун
Сценарій: Джейн Шенбрун
У ролях: Ханна Айнбіндер, Джилліан Андерсон, Аманда Фікс, Артур Конті, Ева Віктор, Зак Черрі, Сара Шерман, Джасмін Савой Браун, Джек Гейвен, Ділан Бейкер, Квінтесса Свінделл
Оператор: Ерік Юе
Композитор: Alex G
Тривалість: 112 хвилин/ 01:52
