Поганий детектив – все рівно детектив. А цей поганий детектив сильно покращує (в рамках обмежених можливостей) виконавиця головної ролі Кіра Найтлі, котра грає серйозну журналістку з нещодавньою професійною травмою (виконуючи одне з редакційних завдань чи радше один зі своїх серйозножурналістських обов’язків, вона стала свідком буквального вбивства жінки, що потонула десь у Ла-Манші біля причалу чи просто в лондонській Темзі), котра вирішує відпочити від серйозності та небезпечних журналістських розслідувань і написати лайф-статтю чи лайф-репортаж про невеличкий елітний круїз від берегів Британії до берегів Норвегії одного місцевого товстосума і благодійника (Ґай Пірс), котрий, вшановуючи свою хвору на рак останньої стадії дружину (світську діву і філантропку, і власницю величезного статку та безпосередньо самого фонду), влаштовує на власній супер’яхті подорож для вузького кола друзів-представників бомонду, щоби поєднати черговий благодійний збір з таким собі гіркувато-прощальним, але все рівно принципово люксовим релаксом.
Власне, просто-таки відразу, без жодної інтриги, ми дізнаємося, що після цього гіркувато-прощального вояжу помираюча багатійка має відписати комусь свої гроші і благодійний фонд. І в перший же день прибуття гостей на фешенебельне судно (де крім істеблішменту й екіпажу є всього лише один фотограф і одна репортерка, ну і особистий сімейний лікар, який слідкує за станом смертельно хворої) в інтимній розмові господарка зізнається журналістці Лорі Блеклок, що то не чоловік, а саме вона запросила її на борт, бо давно захоплюється її матеріалами і хоче, аби та допомогла їй із дуже важливою промовою, в котрій спадкоємиця має в присутності гостей зізнатися, що всі гроші після своєї смерті вона відправляє до фонду, а фонд лишає… не чоловікові…
Здається, вже тут, буквально на порозі, ще навіть не відчаливши від берега, «Жінка з каюти № 10» так… відверто дурнувато і недалекоглядно розкриває всі свої карти. Хоча ні, в рукаві не надто кмітливих творців лишається джокер: вночі Лора чує якусь метушню на палубі і, вийшовши з каюти, бачить, як хтось кидає якусь жінку у море…; журналістка підіймає галас, підриває і гостей, і екіпаж, і хазяїна, наполягаючи, що за бортом людина, котру треба відшукати і витягти з води, і що це певно та дівчина з десятої каюти, котру вона вдень випадково побачила в душі, коли зайшла не до своєї восьмої, а до сусідньої кімнати…, та доволі спокійний герой Пірса запевняє, що і всі гості, і весь персонал на місці, ніхто не пропав, і що каюта № 10 порожня, бо від моменту виходу яхти з гавані ніким заселена не була…
Так, автори нібито мають козир у рукаві, та їхній рукав виявляється аж занадто широким для вправного фокуса, тож козир випадає на стіл дуже швидко і вельми незграбно… Коли прибуттям на корабель Лори Блеклок, яка ані зовнішнім виглядом, ані ментальним світом геть не вписується в коло віп-гостей, починається натяк на відносно дотепні хронічно ревматичні поколювання в рельєфній завжди оголеній, як оголений нерв, спині споконвічної класової нерівності…, здається, що фільм здатен на хорошу сатиру, котра тонко викриватиме статусні кліше і зацементовані в біометриці соціально-прошаркові відмінності…, як це, приміром, феєрично гостро зробили стрічки «Трикутник смутку» (де на розкішній яхті в колі золотої еліти спершу відбувся приступ масового «золотого» блювання і «золотої» діареї, а потім гості і персонал, верхи і низи, помінялися місцями) і «Ножі наголо: Скляна цибуля» (де групка обраних вирушила на приватний острів по запрошенню технологічного магната, і там, в помпезному особняку, сталося вбивство, проте не те, на яке всі очікували).
Коли Лора прибуває на яхту в джинсах, решта пихатих жінок висміює її пролетарський денім, що не відповідає яхтовому дрес-коду; а коли газетярка навпаки, вдягає до вечері блискучу вечірню сукню, гості, вдягнені в преміальний кашеміровий кежуал чи типу того, висміюють її недоречний «сільський» підхід «нарядитися». І це гарний початок для потенційної подальшої памфлетності. Однак на відміну від Рубена Естлунда і Раяна Джонсона режисер Саймон Стоун очевидно зовсім не має навиків до пропрацьовування характерів другого плану і замість того, щоби розкрити цікавий психологічно-портретний потенціал різнокаліберних гостей (зіркової гламурної нарцисичної інфлюенсерки у виконанні Каї Скоделаріо, претензійно-растаманського рок-музиканта в обличчі британського коміка Пола Кея; суворої «залізної леді», котра виглядає так, наче тримає під бутіковим каблуком не лише свого чоловіка, а і всю Англію…, у виконанні зірки серіалу «Тед Лассо» Ганни Ваддінгем…), марнотратний мувімейкер хоч і не буквально, проте фігурально сходу викидає весь персонажний ансамбль за борт, бо їхня присутність в сюжеті виявляється виключно кількісно-номінальною.
До того ж, Саймон Стоун очевидно погано орієнтується в конструюванні інтриги і в елементарному стрижневому законі детективного жанру: підозра має падати не на когось одного (чоловіка, що, ну звісно ж, убив дружину; чи дружину, що, ну звісно ж, убила чоловіка), а на всіх чи бодай декількох, і вона має блукати тісним замкнутим простором, як хаотична збита з пантелику естафета чи щонайменше впорядкований ланцюг без застібки…, а не топтатися слоном на одному-єдиному товстому, що аж у двері каюти не пролазить, мотиві. Бог із ним що не працює сатира. Набагато сумніше, що не працюють ні трилер, ні детектив.
У тому, як оточення героїні наполегливо натякає на її ілюзію, хворобливу фантазію про зникнення неіснуючої людини (панічну химеру, викликану травмою минулого, коли потонула жінка), пригадується «Ілюзія польоту», де героїня Джоді Фостер, травмована загибеллю мужа, шукала в літаку доньку, проте обставини грубо вказували на те, що ніякої доньки на борту авіарейсу не було… Однак Стоуну не вистачає необхідної напруги і необхідного балансу, вірніше дисбалансу між тверезістю і божевіллям. А в тому, як сюжет огортає холодне норвезьке повітря і як гості елітного закритого простору стають заручниками таїни між господарем і господинею, що їх запросили, а тим часом головна героїня, майстриня виразного і викривального слова, абсолютно не вписується в коло, до якого потрапила…, впізнається міні-серіал «Убивство на краю світу», де юна сищиця-аматорка-хакерка-письменниця за запрошенням дружини технічного магната-мільярдера потрапляє до приватного готелю на приватний ретрит серед крижаних краєвидів Ісландії. Однак Стоуну не вистачає… детективу в детективі.
Із досягнень «Жінки з каюти № 10», окрім вибору на головну роль Кіри Найтлі (котра хоч і не має простору для гри ані буквального, ані фігурального, проте демонструє досить переконливу небайдужість, властиву не сищикам, а саме журналістам, вірніше рідкісному виду журналіста-нециніка і журналіста-нестерв’ятника), можна виокремити ще одне суто кастингове рішення: творці розшукали дивовижну зовнішню схожість між двома норвезькими акторками Лізою Ловен Конґслі і Ґітте Вітт… і досить вміло ту риму скандинавських рис обличчя використали…, тож їхній джокер хоч і випав з рукава надто швидко і зовсім невитончено, та все ж таки ефектно.
Анастасія Лях
Жінка з каюти № 10 (The Woman in Cabin 10)
2025 рік, США/ Велика Британія
Продюсери: Дебра Гейворд, Сінді Голланд, Еллен Ґолдсміт-Вейн
Режисер: Саймон Стоун
Сценарій: Джо Шрапнель, Анна Вотергауз, Саймон Стоун, Емма Фрост, Рут Веєр
У ролях: Кіра Найтлі, Ґай Пірс, Арт Малік, Ґуґу Мбата-Роу, Кая Скоделаріо, Даніель Інґс, Ганна Ваддінгем, Пол Кей, Ґітте Вітт, Піппа Беннетт-Ворнер, Ліза Ловен Конґслі, Девід Морріссі
Оператор: Бен Девіс
Композитор: Бенджамін Воллфіш
Тривалість: 92 хвилини/ 01:32
