kinowar.com | «Забуті». Між перформансом і кіно
kinowar.com

«Забуті». Між перформансом і кіно

В бідний на прем’єри посткарантинний прокат вийшов новий український фільм «Забуті» Дарії Онищенко. Режисерка, чия творчість простяглася на дві країни – Німеччину та Україну – відомою стала після драми «Істальгія» 2013 року. Сюжет стрічки розповідав три історії кохання у трьох містах: Мюнхені, Белграді та Києві.

В драмі «Забуті» 2019 року нам теж пропонують стати свідками кохання, причому одразу двох: згасаючого та молодого, яке щойно спалахнуло. Тільки місцем дії відповідно до часу стає окупований Донбас.

Історія доволі проста. Вчителька української Ніна не здатна призвичаїтися до нових життєвих обставин. Окупований російськими найманцями Донбас, який нашвидкуруч русифікують, а радше перетворюють на радянське зомбі, не вкладається у неї в голові. 23 лютого, як головне свято, комендантська година, беззаконня, і тотальна заборона всього українського. Від цього хочеться просто втекти. Навіть якщо «там» ніхто не чекає. І Ніна невтомно вмовляє чоловіка покинути колись зрозумілу домівку. Може «там» і їхні стосунки покращяться.

Чоловік до нових умов виявився готовим більше за дружину. Він регулярно возить контрабанду через блокпости, «наші» та «їхні», має декілька паспортів і спокійно п’є горілку з тими, хто ще не встиг спалити український паспорт, але вже називає українську телячою мовою.

Третій герой цієї історії – сімнадцятирічний Андрій, що не кориться режиму і вчиняє дитячі протести, наприклад, вивішує жовто-блакитний прапор на школі. Причому за це ризикує отримати цілком «доросле» покарання. Цей протест Андрія ідеально накладається на внутрішнє самовідчуття Ніни і породжує пристрасть.

За своєю структурою «Забуті» Онищенко найбільше нагадують «Донбас» Лозниці, тим паче обидва автори використовували реальні історії для побудови своїх фільмів. Це свого роду збірка епізодів з життя окупованих територій, що демонструють алогічність та страшну буденність буття під російським чоботом.

Простежується і мізантропія автора до персонажів, які призвичаїлися. Від терористів на блокпостах та вчителя російської мови до скореного населення і українських СБУшників. І таке, здається, обов’язкове для картин про війну на сході комічне зображення російських фейкових новин. Ніхто з другорядних персонажів не викликає позитивних почуттів у глядача.

Симпатія ж відчувається лише до головних героїв. Їхня історія кохання намагається зіткати стрічку в єдине полотно. Намагається, але не виходить. Бо мотивація персонажів не завжди зрозуміла, їх вчинки часто алогічні, і це ніяк не пояснюється. Весь час ловиш себе на думці, що тобі чогось не показали, не договорили.

превью

Причому гра акторів на достойному рівні. Марина Кошкіна зіграла Ніну, і хоч українська не рідна мова для уродженки Луганської області, але її грі вчительки саме української мови віриш. Василь Кухарський зіграв чоловіка Ніни, і часом їхній дует дійсно виглядає на екрані органічно. Класно зіграв Даніїл Каменський, в нього дійсно вийшов підліток-бунтар, що чіпляється за останні острівки стабільності – рідну землю та віру в правду, і те, що все можна змінити та виправити. Щоб в Україні його та інших жителів Донбасу не вважали зрадниками.

Є у фільмі «Забуті» і сильні сцени. Як паплюження Ніни міліціонерами, чи монолог Олексія Горбунова. Можна відмітити живі діалоги та увагу до деталей. Наприклад, СБУшника, який весь час вляпується. Але картинка розсипається, коли якийсь із персонажів ні з того, ні з сього виплескується відвертим монологом. А інші навіть не мають що йому відповісти.

Тож забутими у фільмі Дарії Онищенко виявилися не жителі Донбасу, і навіть не герої, а глядачі. Бо різниця між перформансом та кіно у тому, що глядач у залі має співпереживати героям, а для емпатії вкрай необхідно дати йому зрозуміти персонажів.

Дмитро Сидоренко

 

Читайте також:

Де дивитися українське кіно онлайн легально

Найочікуваніші українські фільми 2020 року

Найкращі українські фільми 2019 року

Найкасовіші українські фільми 2019 року

Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:

Комментарии