Список смертників (The Terminal List)

Кріс Пратт грає спецназівця, що мститься американській системі, у екшн-серіалі від режисера «Тренувального дня» і «Праведника» Антуана Фукуа. Шоу напрочуд схоже на франшизу про Джейсона Борна, до якої додали трохи «Американського снайпера» (Пратт тут, мабуть, невипадково дуже схожий на реального американського снайпера Кріса Кайла, якого у антивоєнному байопіку Клінта Іствуда зіграв Бредлі Купер) і серіалу «Повернення додому», де грала Джулія Робертс. Проте цій історії геть не вистачає динаміки і напруги, аби справді тягатися з культовою трилогією про екс-агента ЦРУ, жертву злоякісної урядової програми «Тредстоун» у виконанні Метта Деймона.

У пролозі елітний загін спецназівців десь в іранських катакомбах намагається виконати місію по ліквідації науковця-винахідника на ім’я Кахані, що нібито розробляє наднову хімічну зброю масового ураження. Але загін потрапляє у засідку, натрапляє на бомбу, і під землею стається жахливий вибух. Всі дванадцять спеців гинуть, окрім командера Джеймса Різа (Пратт). Коли ж головного героя допитує військова поліція про те, що сталося, його спогади і свідчення кардинально не сходяться з тим, що є на аудіозаписах. Різ і сам не розуміє, чи справжні і чи правдиві ремінісценції у його голові, бо ж макітра після трагічного інциденту варить безперечно не так, як раніше. Та лейтенант понад усе жадає з’ясувати, чому загинули його бійці і хто у тому винен… Командер проходить МРТ головного мозку, та раптом у лікарню вривається найманець-убивця в масці. У бійці Різу вдається вижити, кілер тікає. Але вдома герой знаходить застреленими дружину і доньку… Чи хтось справді полює на офіцера, що мав загинути разом з усім загоном, проте не загинув. Чи у солдата з ПТСР поїхав дах і він сам убив свою сім’ю. Адже камери у шпиталі нібито не зафіксували нікого, окрім Джеймса Різа.

«Список смертників» – один із фікшн-романів (а саме дебютний) сучасного американського письменника Джека Карра, який до 2016 року (допоки не звільнився) і сам був морпіхом, очолював групи спецоперацій, був командиром взводу та командиром оперативного підрозділу, очолював штурмові і снайперські групи в Іраці і Афганістані. Власне, блискучим письменником колишній солдат не став, але, спираючись на багатий досвід, надав читачеві доступне, не надто розумне політичне чтиво про гнилу й цинічну систему: продажних високопосадовців, аморальних пожадливих капіталістів, ницих генералів, що сприймають підлеглих як виконуюче будь-які накази м’ясо.

Можливо, продюсер проєкту Антуан Фукуа мав власноруч зняти не лише пілот, а й усі вісім епізодів. А можливо, цей сюжет не варто було розтягувати на серіал, бо ж він цілком укладається в один повнометражний фільм. І тоді б не довелося з такою нав’язливістю раз у раз повторювати спогад-флешбек, де головний герой бреше маленькій дочці, що чорний птах за вікном, схожий на шпака або дрозда, що дезорієнтований (як і сам протагоніст) вдарився у скло і впав замертво, неодмінно отямиться і полетить до своєї родини.

Смотрите легально на MEGOGO

Аби конкурувати із серіалом «Повернення додому» (в якому так само боротьба лжегуманістичної Америки з посттравматичним стресовим розладом її вірних солдатів зводилася до необхідності не допомогти, не вилікувати, а зомбувати, підчистити пам’ять таким чином, аби демобілізований воїн наче новесенький чистий аркуш знову повернувся на передову… і знову, і знову, і знову… наче лялька на батарейках), «Списку смертників» не вистачає психологізму. Аби конкурувати із фільмами про Джейсона Борна, серіалу не вистачає чіткого ритму, високої напруги, холодного інтелекту і руху нон-стоп. Ну а для Рембо, якого Пратт зображає у шостій серії, – не той час і не та епоха.

Проте як таке собі маскулінно-мілітаризоване шоу про брудні плями у «взірцевій» американській системі на кшталт серіалів «Джек Раян» і «Річер» того ж сервісу Amazon цілком придатне. Воно як ломака, що намагається виглядати більш розумною і більш хитрою зброєю, проте усередині дрючок як дрючок. Та для палиці так і має бути.

Анастасія Лях