Максим Оса та золото Песиголовця

Першу в історії українського кіно екранізацію коміксу (до того ж вітчизняного коміксу про супергероя з виразними національними рисами) глядачі чекали дуже-дуже довго. Настільки довго, що здавалося, цей фільм вже ніколи не дійде до кінотеатрів. Від адаптації графічного роману Ігоря Баранька про походеньки і пригоди вигаданого козака Максима Оси чекали авантюрний екшн з різними оказіями, битвами, фольклором, міфологією, бойовим гопаком і національним гумором… Натомість вийшов камерний детективний горор.

За сюжетом, що розгортається на польських землях у сімнадцятому сторіччі, хорунжий Корсунського полку війська Запорозького Максим Оса добряче напивається у шинку, чекаючи на зустріч із козаками, що везуть до Січі платню золотими монетами від польського короля. Але козаки на місце зустрічі не приїздять. До шинка ледь доповзає лише один молодик з тієї п’ятірки, що везла золото, напівживий і наче в якомусь дурмані, і белькоче, що решта всі мертві. Серед лісу біля старого кладовища Максим справді знаходить понівечені тіла своїх побратимів і сліди великого загадкового звіра. А от золота ніде нема…

Фільм, що спершу називався просто «Максим Оса», знаходився у виробництві з 2013 року і вже давно обернувся на багатостраждальний довгобуд. За цей час проєкт змінив трьох режисерів, жанр, тональність і весь акторський склад включно з виконавцем головної ролі. Цікаво, що 2015 року другий режисер стрічки Іван Сауткін на київському Комік Коні зробив повноцінну презентацію майбутньої картини і навіть представив перший трейлер. Тоді це дійсно був пригодницький екшн з боями, спецефектами, жартами, іронією, халепами, пройдисвітством і кумедним обличчям протагоніста у виконанні Олександра Пожарського… Але тій версії судилося канути у забуття (тепер її фрагменти можна побачити лише на фінальних титрах фільму у супроводі закадрового голосу автора, що розповідає глядачеві про те, як життя і пригоди козака Максима Оси з часом перетворилися на легенди і міфи, обросли чудернацькими побрехеньками і найрізноманітнішими інтерпретаціями).

2019 року заморожений проєкт знову ожив. Новим постановником став Мирослав Латик («Королі репу»), який запропонував кардинально змінити тональність на похмуру, страшну і максимально містичну (нібито змінити марвелівський настрій на дісішний… і до речі, якщо справді порівнювати перший український кінокомікс з фільмами DC, то найближчим, мабуть, буде детективний «Бетмен» з Паттінсоном). Відповідно і кумедне обличчя Пожарського в нову естетику уже не вписувалося. Тож Максимом Осою став актор Василь Кухарський, щетинистий, вовкуватий, фактурний, брутальний. Не той козак, що сипле в шинку анекдотами, а той, що б’є келихи об чужі голови і прямо з ножа їсть шмат недопеченої свинини.

Смотрите легально на MEGOGO

Цілком зрозуміло, що у зображенні козацького середньовіччя Латик звернувся до гоголівської естетики і гоголівського містицизму, зокрема, звісно ж, до повісті «Вій». І звідти ж запозичив камерність і атмосферність. Як і в Миколи Васильовича, у Латика вийшло демонічно-відьомське жахіття з обмеженими локаціями і обмеженою кількістю дійових осіб, насичене вогким і холодним повітрям, в котрому повиснув паралізуючий страх. Та ще й детективна загадка…

Камерність «Максима Оси» стала доволі неочікуваним прийомом. Втім, як і атмосфера спустошення, вимирання, відчуження. Режисер зобразив пізньо-осінню, майже зимову розорену землю, по котрій пройшлася з косою чума, залишивши по собі сморід вже не стільки самої смерті, скільки післясмертної порожнечі. Під густий сірий туман на одинокому покривленому кладовищі, під шурхіт сухого гілля мертвого лісу-зомбі, під булькотіння зеленого трясовиння і тріск льодової корки напівзамерзлого лісового багна, під хриплий шепіт сліпої чаклунки-пустельниці, схожої на кучугуру сміття, що снує пожухлою гущавиною по червоній натягнутій поміж дерев нитці (шаманить як язичниця, проте використовує християнський оберіг від зла)… розгортається детективний пошук убивці і крадія золота (і того, чия рука і чий холодний розум контролюють монстра).

Окрім казкового лісу («казкового» в сенсі темних дорослих феєрій) єдиним місцем розгортання подій і розгадування таємниць є княжий замок, такий самий спустошений і трупний, як і вся земля. У замку (що «похвалитися» може хіба що свинячими головами на обідньому столі; шибеницею, котру самотньо хитає вітер; голодними псами в клітці і незримими, але відчутними привидами жахної бубонної моровиці) мешкають лише старий князь, його бліда молода дружина, зухвала донька князя (вона ж падчерка княгині-мачухи), німець-каштелян і юродивий розумово відсталий Анжейка, кульгавий покруч з інтелектом немовляти. І хтось із них точно злочинець, хитрий і холоднокровний.

У стрічці Латика чітко простежуються мотиви і вплив не тільки «Вія», а й «Білосніжки», «Сонної лощини» Тіма Бертона, «Таємничого лісу» Ш’ямалана, «Собаки Баскервілів». І так, Максим Оса іноді напрочуд ясно наслідує Шерлока Холмса, і курява від його люльки доповнює атмосферу туманної загадки, надимлює та навіює магію пітьмяного надприродного, аби потім дим цей розвіявся і оголив цинічно-прозаїчну реальність, котра, як пам’ятаємо з Конан Дойла, приречена сама себе потопити у драгві.

Анастасія Лях