Вихор (Vortex)

Культовий французький режисер Гаспар Ное, автор скандально-порнографічної «Любові» 3D, що поєднала максимально відвертий секс з максимально відвертою банальністю, і шокуючого хореографічно-психоделічного «Екстазу», що запропонував цілком новаторський жанр танцювального потоку кінематографічної свідомості, вперше зняв кіно не про трах, не про порок, не про задоволення і не про падіння. Камерний «Вихор» – дуже страшний і при цьому геть реалістично-приземлений рутинно-драматичний фільм про старість і смерть.

Гаспар Ное завжди казав, що завдяки картинам відтворює на екрані власні потаємні бажання й страхи. Сьогодні режисерові 59, і його остання робота «Вихор» відтворює виключно його страхи, страхи перед неминучими старінням і кінцем. При цьому митець-атеїст не вірить у взагалі що-небудь після зупинення серця, тож у його розумінні кінець є остаточним і абсолютним, цілковитою чорною пусткою.

На вступних титрах зазначено, що стрічка присвячена тим, в кого мозок почав гнити раніше за серце. Далі ми бачимо імена головних і, по суті, єдиних акторів (їх усього лише троє) із зазначенням року народження кожного. І так само Ное оприлюднює дату народження власну. Бо ж його «Вихор» (вихор – це круговий рух вітру чи круговий рух повітря) – моторошна буденно-сіра трагедія про круговерть, циклічність, в якій народження то є початок смерті, а дитинство є початком старості, і, власне, пройшовши екватор зрілості, наш мозок, наче тіло Бенджаміна Баттона, рухається у зворотному напрямку.

У кадрі – старе подружжя та їх так само стара квартира: старі меблі, старі ковдри, старі простирадла… і запах старості. Він – кінорежисер, який на пенсії пише книгу про те, що життя – це сон, а кіно – сон усередині сну. В нього тверезий, прозорий розум, здатний нормально функціонувати в реальності і красномовно розмірковувати у творчості, але слабке серце, що вже пережило один інфаркт. Його дружина – колишня психіатриня, що тепер сама має хвору (невиліковно хвору) психіку. В неї здорове серце, але геть нездоровий, покручений деменцією мозок. Іноді до батьків навідується дорослий син, що наче люблячий і турботливий, та насправді помочі від нього нуль із мінусом, бо колишній героїнщик не має ані грошей, ані роботи, ані перспектив, ані сили волі протистояти минулим потягам.

Смотрите легально на MEGOGO

Старого зіграв легендарний італійський режисер Даріо Ардженто (засновник і ідеолог специфічного жанру «джалло», котрий справді схожий на сон, але здебільшого на кривавий нічний кошмар). Стару зобразила легенда французької нової хвилі Франсуаза Лебрен. Обидва на екрані настільки природні й звичайні, що здаються учасниками документалки. Власне, до документального цього разу тяжіє і сам Ное, що полишив епатаж, провокацію та ефектність і вдався до мурої, повсякденно-монотонної прози, важкої і задушливо-чадної.

Схоже, Гаспар Ное, що переріс (перестарішав) одержимість сексом, зняв свою власну «Любов» Міхаеля Ганеке. Адже тут так само французька квартира, старе інтелігентне подружжя, нечасті візити сина (у Ганеке дочки), невиліковна хвороба дружини і стоїчна ніжність чоловіка (при цьому у Гаспара Ное старий кохає іншу жінку, що при своєму розумі, проте все одно до майже втраченої дружини, яка все частіше схожа на тілесну оболонку без душі, відчуває любов і лагідність).

Від початку і до кінця постановник ділить екран навпіл. Та поліекран тут не для того, аби показати різні події в різних місцях одночасно, а для того, аби розділити героя і героїню чіткою межею. В одному квадраті існує реальність його очима, в іншому – реальність її очима, лінія розмежовує їх паралельні світи… Насправді зображення в обох вікнах практично однакові, тож кордон цей Ное креслить, мабуть, для того, аби показати, що зрештою ми кожен сам по собі, і чим ближче до смерті, тим самотніші і відчуженіші усі ми навіть від найближчих людей. Тому в умовній кульмінації (умовній від того, що «Вихор» настільки одноманітний, що не ділиться на традиційні композиційні елементи) в одному квадраті один персонаж корчиться від раптового нападу і зрештою помирає, а інший у своєму квадраті тим часом спокійно, безхмарно спить.

«Вихор» – страшне кіно. Воно довго тягнеться без жодних поворотів, точнісінько як дійсність. І при цьому Гаспар Ное, котрого вперше можна назвати тонким, делікатним, філігранним митцем, у жодному разі, жодним порухом не вдається до чорнухи. Та чорнішим за будь-яку чорнуху видається лячний, жаский чорний квадрат на одній з половинок екрана… абсолютна, невиправна, остаточна, навічна порожнеча.

Анастасія Лях