kinowar.com

Режисерка Анастасія Фалілеєва: Моя робота – переносити глядача у інший світ та ненав’язливо скеровувати його увагу на те, на що потрібно

Цього тижня стартував фестиваль LINOLEUM 2022: 244 анімаційних фільми на гострі теми, лекція від номінантки на «Оскар» та спеціальний проєкт I’M FINE про творче вигорання

Саме про творче вигорання, а також про персональний досвід зіткнення з повномасштабним вторгненням та виживання ми поговорили з українською режисеркою Анастасією Фалілеєвою.

українська режисерка

Проєкт I’M FINE підіймає питання творчої кризи та вигорання. Чи доводилось вам переживати такий досвід? Якщо так, то що вам допомогло подолати цей стан?

Коли до мене прийшло вигорання – я неймовірно злякалась. Ще страшніше стало, коли воно не закінчувалось роками. Постійні сумніви, думки, що більше ніколи не зможу займатись мистецтвом та невпевненість у своїх творчих силах, мені дуже знайомі. Я щойно впоралась з вигоранням,  що було зі мною роки зо два, якщо не більше. Це була моя перша ʼʼсправжняʼʼ і затяжна творча криза. Допомогло декілька речей – багато комерційної роботи, щоб відволікатись від власних проблем, не вигадувати сюжетів та займатись темами інших, зміна робочого оточення, та багато роздумів про те хто я, що зі мною, та наскільки те що відбувається є нормальним для митця. Я багато досліджувала свої почуття, що я відчуваю коли сідаю за малювання? Чи приходять до мене цікаві ідеї? В який момент? Та безліч інших питань. Це безперечно була важлива складова процесу творчої реанімації, але іноді здається, що таки все сталося само собою, і мене просто відпустило. Це сталося різко і в один момент. Просто одного дня я відчула, що сили і впевненість повернулись. Гадаю це був перехід від художника-підлітка до дорослого режисера. Болісний, але такий потрібний.

Чи є натхнення працювати з питанням вигорання після такого травматичного досвіду як перебування в окупованому Ірпені та втеча з нього?

Як би парадоксально не звучало але ті події добряче надихнули мене. Я вирішила, що якщо вижила – не маю права зрадити своїм мріям і закинути творчість. В якомусь сенсі я вдячна за цей досвід, хоч він і був надзвичайно травматичним. У мене є наснага працювати з темою вигорання, і навіть маю нариси сценарію про це. Боюсь воно ще не раз настигне мене на мистецькому шляху, тож було б добре створити нагадування собі й іншим як максимально спокійно пережити цей момент і не втратити здоровий глузд.

українська режисерка

Що довелося пережити в Ірпені? Чи є шанс відрефлексувати це і знайти спокій?

Обстріли, рейди винищувачів та відсутність зв‘язку – ще не саме погане. Найгірше, що мені випало – страх померти від війни з малознайомими людьми, а не поруч зі своєю сім‘єю. А також безсилля через конфлікт поколінь. Ми були прив‘язані до батьків мого хлопця що не хотіли полишати свою домівку, але й ми не могли їх покинути там напризволяще. Саме тому ми виїхали в останню мить, коли вже було надто ясно, що або зараз або ніколи. Це надзвичайно травмувало мене. Я працювала з психотерапевтом, щоб прибрати лякливість та образу, але повернути спектр почуттів поки не виходить. Цей досвід я відрефлексую у фільмі «Я померла в Ірпені», сподіваюсь він допоможе мені прожити усе до кінця і відпустити. Це звучить дивно, але я відчуваю себе так, ніби я застрягла у тому клятому моменті евакуації з Ірпеня, і тоді мене таки застрелили. І все що було далі – нереально. І це інтерв‘ю також не існує. Мені треба поставити крапку в тому досвіді і сепарувати його від себе якнайшвидше. 

Настя, зараз ви працюєте над новим фільмом «Я померла в Ірпені». Розкажіть про нього.

«Я померла в Ірпені» документальна короткометражна анімаційна стрічка. Використовуючи футажі, що назнімала у той час, уривки спогадів, та штучний інтелект – хочу занурити глядача у той період мого життя. Фільм-химерний сон, висвітлюватиме проблему поколінь (старші люди прив‘язані до майна і не хочуть полишати домівку й тікати у невідомість, а молоді не хочуть помирати за матеріальне, але й старших лишити не можуть), хронологію подій у місті та мої переживання. Я пам‘ятаю лише яскраві уривки того часу, хочу передати це й у фільмі, фрагментарність сприйняття наляканим мозком. Пазл днів який ледве складається. Також у фільмі будуть сцени намальовані вугіллям на папері – адже будинок мого хлопця, у якому ми переховувались, згорів вщент від ворожої міни. 

Ви колись казали, що «якщо я не бачу краси навколо, я не можу знімати». В чому ви знаходите красу в цей період?

Я стала цінити буденні речі. Наявність одягу, їжі, ліжка. Наразі я бачу красу у найпростіших речах – квіточка, листочок, чисте волосся, свіже повітря. А от складні речі типу архітектури чи музики перестали мене вражати. Я мало що відчуваю зараз, радість, сум, усе неяскраве, тому осягнути велич чогось складного мені наразі важко. Здається я починаю з самого початку, і сам факт мого існування уже вражає.

українська режисерка Анастасія Фалілеєва

Ви системна людина чи «творчий безлад» – ваша зона комфорту?

Я системний безлад. Люблю розставляти усе по місцях і категоріях а потім в процесі робити повний хаос. Люблю планувати продакшн а потім не йти за планом. Мені потрібна структурована опора але я ніколи її не притримуюсь, скоріше сама її наявність просто дає почуття безпеки і можливість завжди звернутись до чогось зрозумілого, якщо загубився. 

Настя, у вашому фільмі «Тигр блукає поруч» ви підіймаєте гострі питання ментальних розладів, з якими стикається головна героїня. Ви зізнавались, що кіно стало для вас терапевтичним, але коли переглядали фільм, то мали неприємні відчуття. Нова робота є для вас терапевтичною?

100 відсотків. Кожна моя робота є терапевтичною для мене, та невід‘ємною частиною сеансів у психотерапевта. Неприємні відчуття, бо складно було дивитись на свою власну слабкість на екрані, але це саме те, що торкає глядача у фільмі. Багато хто дякував мені за відвертість , тож я гадаю моя місія була виконана. Що до фільму “Я померла в Ірпені” , то знімаю його в першу чергу для того, щоб розставити для себе всі точки і та наголоси у тій моторошній історії, інакше воно переслідуватиме мене ще довго. Також хотілося б донести глядачеві, що він не один, багато сімей стикнулись з проблемою, коли старшим важко покидати домівку, і це наражає інших на смертельну небезпеку. Прийняти правильне рішення у такій ситуації важко, а може й неможливо. Хочу звернути увагу на цю тему, і можливо хтось знайде в цьому відповіді на свої внутрішні питання.

українська режисерка Анастасія Фалілеєва

Досвід, який ви отримали в Ірпені, як він вплинув на вас та на ваше сприйняття? Світу, творчості, місця художника в цьому світі.

Світ став простішим, емоції дуже притупились, сприйняття здебільшого байдуже та відсторонене, це трохи лякає, та я спостерігаю за собою. 

Чи відчуваєте ви, що ваша робота стала ще більш потрібною після початку повномасштабного вторгнення? Або навпаки, є відчуття безсилля та відсутнє розуміння, нащо продовжувати цю активність?

Моя робота – переносити глядача у інший світ та ненав’язливо скеровувати його увагу на те, на що потрібно.  Психотерапевт порекомендував мені скористуватись цим, щоб допомогти іншим. Так народився серіал “Подбати про себе” який ми реалізували спільно з “Твій сімейний лікар” , 100% життя та Health Link. У 8 коротких епізодах провідні українські психологи та психотерапевти розповідають як справлятись з різними аспектами життя у воєнний час: втрата близької людини, провина вцілілого, в тому числі й вигорання. Гадаю такий контент потрібен зараз. Відчуття безсилля не було і немає, розуміння нащо продовжувати також присутнє. Я така людина що буду гнути своє хоч би що не ставалося. Я прагну займатись кіно, підіймати актуальні теми, та жити життя яке хочу, особливо після того як воно було подароване мені вдруге.

Комментарии

Comments are closed.