Треба вершити справедливість, а не бути справедливим. Ці речі протилежні
«Мій злочин» (Mon crime) – нова стрічка живого класика французького кінематографа Франсуа Озона, яка своєю легкістю та абсурдністю вибивається з-поміж останніх робіт майстра на кшталт драм «Петер фон Кант», «Все минуло добре» та кримінальних трилерів «З божої волі» і «Подвійний коханець».
Це теж історія про кримінал. У Парижі 1930-х молода дівчина Мадлен (Надя Терешкевич) намагається будувати кар’єру акторки, та замість важливих ролей їй пропонують лише бути коханкою. Коли один із зазіхальників, відомий продюсер, надто грубо намагається залізти під спідницю Мадлен, вона лишає його на підлозі власного кабінету з кулею у голові.
Дівчину виправдовують, визнаючи вбивство самозахистом. Цьому неабияк сприяють зусилля її кращої подруги-юристки Полін (Ребекка Мардер), з якою Мадлен ділить помешкання та ліжко. Судовий процес стає бенефісом молодої акторки і робить її паризькою знаменитістю, приносячи довгоочікувану славу й пропозиції ролей.
Більше того, злочин дівчини стає своєрідним символом для інших француженок, котрі втомилися терпіти неналежне ставлення своїх чоловіків та коханців і починають вірити у право сказати «досить», за допомогою ножа чи пістолета. А як заведено у Франції та стрічках Озона – тут всі мають коханку чи коханця. От тільки вбивство продюсера виявляється не таким простим, як здавалося на перший погляд. І з часом з’являються нові подробиці, що загрожують зруйнувати красиву історію Мадлен.
Цей закручений сюжет засновано на однойменній п’єсі 1934 року авторства Жоржа Берра та Луї Вернейля, що додає стрічці як плюсів, так і мінусів. Сюжет дійсно цікавий і, як то кажуть, перевірений часом. Якщо ви не бачили американських адаптацій «Правдиве зізнання» Уеслі Рагглса чи «Клянуся серцем» Джона Беррі, історія вас точно захопить.
Проте надмірна театралізованість робить фільм дещо бутафорським. Прийоми та діалоги, до яких ми звикли у театрі, на екрані працюють трохи по-іншому. Адже кіно має куди більше можливостей виразної розповіді, від різноманіття декорацій, до вільного руху камери, а отже точки зору для глядача. І хоч постійний оператор Озона бельгієць Ману Дакос видає у стрічці одну з кращих своїх робіт, «Мій злочин» постановкою, сценами, рухом акторів і діалогами постійно нагадує про театральне коріння історії.
Головним же недоліком такого підходу став стиль картини – комедія абсурду. Стрічка звертається до серйозної і актуальної проблематики емансипації та прав жінок, ще й на фоні 1930-х років, коли вони навіть голосувати не могли, бо ще чого доброго повторять «подвиг» німкень і оберуть Гітлера. При цьому подається все так несерйозно й грайливо, що навіть потужний виступ підозрюваної у суді викликає овації та сміх. Немов усі погоджуються з наявною проблемою, і тут же знецінюють її важливість, як ми звикли знецінювати сльози дитини, якій дорослі відмовили у солодкому до обіду.
Втім, якщо ви любите театральну експресивність та манірність старого кінематографу, не хочете глибоко поринати в проблеми рівних прав чоловіків та жінок, а бажаєте гарно посміятися й насолодитися парижським та бельгійським колоритом, подивитися фільм «Мій злочин» точно не буде злочинним наміром.
Дмитро Сидоренко
Читайте також:
Підтримайте Україну:
- фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua
- фонд Сергія Притули (допомога армії) — prytulafoundation.org
- Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org
- дитяча лікарня Охматдит (допомога дітям) — bit.ly/help-ohmatdyt
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- facebook — facebook.com/goodkino
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
- Telegram — t.me/kinowarcom
