Мистецтво обману (Аферисти, Sharper)

Якщо герой Вілла Сміта в авантюрно-романтичній драмедії «Фокус» справді виробляв фокуси, то в «Аферистах» ніхто у магію не грається. І мистецтво обману тут полягає виключно в тому, аби змусити мішень довіритися і втратити пильність. Жодних ставок на гіпноз, спритність рук, фортуну, ілюзію… Лишень на почуття і відчуття.

Починається історія як карамельно-інтелектуальний ромком про ботана, що тримає неприбутковий книжковий магазин, і красуню-аспірантку, що віддає перевагу бібліотеці замість вечірок і здатна оцінити перше видання «Джейн Ейр» з автографом Шарлотти Бронте. «Нуууудно!» – скажете ви, і будете праві. Та чим далі затягується ця пісна лав-сторі, тим гостріше відчувається ретельно прихований підступ…

З англійського «sharper» перекладається як «шахрай», «ошуканець», «махляр», «той, хто заробляє нечесно». Власне, автори самі пояснюють значення терміну на самому початку замість епіграфа. Але також «sharper» перекладається як «більш гострий», «гостріший» за іншого. Творці стрічки використовують обидва значення слова і вибудовують усю композицію на вищому ступені порівняння: хто ж зрештою виявиться більш вправним у мистецтві дурисвітства, хто, як то кажуть, посміється останнім.

Розповідь скроєна за принципом ланцюжка, від ланки до ланки у зворотному напрямку. Якщо згадати фільми про віртуозних дурилюдів (той же «Фокус» чи «Ілюзію обману»), в більшості з них за хорошим обманщиком стоїть хороший учитель, старший наставник, що ділиться із зеленим молодняком своїми блискучими навичками. І доволі часто ученикові наприкінці вдається перевершити вчителя. Так само рухається психологічна головоломка режисера Бенджаміна Карона, від протеже до ментора, зриваючи шар за шаром, наче листя з капусти. При цьому найбільшим «шарпером», найцентральнішою головкою, найміцнішим качанчиком може виявитися будь-який персонаж.

Смотрите легально на MEGOGO

Звісно, ланцюг (як і будь-який ланцюжок, що має з обох боків застібку) має рано чи пізно замкнутись у коло. Саме це й відбувається з героями і героїнями стрічки. З одного боку, жертви і мисливці тут нібито чітко визначені. З іншого, у будь-який момент вони можуть помінятись місцями. Здогадатись, хто саме кого саме і як саме дурить, практично неможливо. І хоча автори традиційно ділять дійових осіб на типу позитивних і не дуже, на хороших і підступних, на моральних і безпринципних, на героїв і антигероїв…, насправді справа зовсім не в тому, хто є поганцем, а лише в тому, хто кому повірить. Тож фільм можна назвати екранізацією гри «вірю-не-вірю».

До того ж тут відсутній поділ на головних і другорядних персонажів. Образи, втілені Джуліанною Мур, Себастіаном Стеном, Джастісом Смітом і чарівною Бріаною Міддлтон (яка наразі відома лише за «Аферистами» і драмою з Беном Аффлеком «Ніжний бар», проте скоро, мабуть, засвітиться у якомусь блокбастері, бо ж навряд чи її врода, шарм і артистизм залишаться поза увагою крупних студій), виступають на одному рівні і своїми історіями, що почергово відкриваються і оголяються перед заінтригованим глядачем, утворюють ніби матрьошку.

Головне – тут немає жодної драми. Це кіно розмовляє із публікою чистою розважальною мовою. Розумною, грамотною, зі зворотами… (недарма ж перші півгодини душні закохані закидають нас літературними вишуканостями), але виключно розважальною. І хоча може здатися, ніби фінал повчає «не обманюй, бо сам будеш ошуканий», та моралізаторами і дидактиками автори бути точно не прагнуть. Просто вигадані ними герої грають одне з одним у гру, а творці «Аферистів» грають у гру із глядачами. Перші – на гроші, другі – на лайки.

Анастасія Лях