kinowar.com

6 найкращих ролей Анджеліни Джолі

Здається, акторській кар’єрі Анджеліни Джолі не вистачило… Ларса фон Трієра. В одному з творів данського провокатора, якого частенько звинувачують у мізогінії, Джолі могла б виглядати приголомшливо і зіграти свою дійсно найкращу роль… Та тепер акторка все більше захоплюється режисурою, тож сама у кадрі з’являється дуже рідко. І хоча у Джолі є «Оскар», справді хороші, складні ролі за сорокарічну (зніматися вона почала вже у сім років) кар’єру їй діставалися дуже і дуже нечасто.

Джіа (Gia, 1998)

Цей біографічний телефільм був для Джолі справжнім проривом і до сих пір залишається, мабуть, найкращим її виконанням за все життя. Молода акторка, на той час ще не надто відома, зіграла сумнозвісну супермодель 1970-х років Джію Марі Каранджі, історія якої спочатку була схожа на казку про Попелюшку. Проста юна дівчина з вулиці, що підробляла в закусочній свого батька, одного разу прийшла на кастинг і дуже скоро стала найбажанішою американською топ-моделлю, однією з найперших супермоделей у світі. Дуже красива і дуже зухвала. В ній було щось звіряче і таємниче, щось дике, хижацьке. Та Попелюшку все одно бавила вулиця, бавив темний бік. Джіа підсіла на героїн і померла від СНІДу у 26 років, коли все життя ще мало бути попереду… Джолі декілька разів відхиляла пропозицію зіграти Каранджі, бо вважала свою долю надто схожою на долю манекенниці. Вона теж була за натурою «вуличною» і теж була важким підлітком. Вдягала усе чорне, носила секонд-хенд, до певного віку ненавиділа себе, своє тіло, своє обличчя…, буда аутсайдером і ізгоєм. Джолі так само намагалася побудувати кар’єру в модельному бізнесі, та кілька спроб були невдалими. Юна Анджеліна вважала себе нікчемою і непотребом, страждала від депресії і навіть різала себе. Розказувала в інтерв’ю, що колекціонувала ножі, якими наносила порізи на тіло…

Як і Джіа, Джолі пристрастилася до наркотиків і до двадцяти років перепробувала усе, що тільки можна… На щастя, акторці не випав трагічний фінал, що дістався Каранджі. Та все ж схожість цих дівчат була очевидною і надто болісною для Анджеліни. Увесь цей біль вона, власне, і вилила на екран. Зіграла ніби саму себе і водночас ту, від долі якої хотіла відхреститися, бо боялася такого кінця, боялася власної темної сторони… Критики були в захваті. Джолі отримала «Золотий глобус» (другий рік поспіль після нагороди за політичний телефільм «Джордж Воллес», про який розповімо далі), і всі рецензенти писали, що якби «Джіа» була не телевізійним проєктом, а кінотеатральним, акторці дістався б «Оскар».

Перерване життя (Girl, Interrupted, 1999)

Зламані героїні, поглинені саморуйнуванням, стали візитівкою Анджеліни Джолі. Психологічна драма Джеймса Менголда, заснована на мемуарах Сюзанни Кейсен, що просиділа в психлікарні два роки, таки принесла акторці «Оскар». Проте за роль другого плану. Саму Сюзанну зіграла Вайнона Райдер, що зобразила меланхолійну юну дівчину, що потрапляє до клініки після спроби самогубства, та очевидно, що її суїцид – не тяжіння до смерті, а бажання привернути увагу оточуючих до свого внутрішнього світу і типових особистісних накручених проблем, якими надто захоплюються юні журливі дівчата. В палаті героїня знайомиться з соціопаткою Лісою (Джолі з лисячими очима), в якій знов-таки є щось від звіра, маленького і зацькованого, проте з кігтями і зубами. Ліса – бунтарка, яка знову і знову, і знову влаштовує втечі, та кожного разу її повертають до «клітки». Але здається, Ліса не має наміру вилікуватися і справді колись вийти на волю, її цілком влаштовує гра у втечі й повернення. Саме таким чином вона поступово і знищує саму себе. Та найгірше, що їй подобається нищити й тих, хто поряд…

Критики неоднозначно зустріли екранізацію. Фільм засмутив і саму Сюзанну Кейсен, яка звинуватила режисера у надмірному мелодраматизмі. Так, очевидно, що пронизливої оди свободі на зразок «Пролітаючи над гніздом зозулі» не вийшло, проте і завдання такого не було. «Перерване життя» – зовсім інша історія, присвячена таким собі «кімнатним» дівчаткам, безпорадним і бездіяльним, ледачим і декаданським, які грають у божевілля і самі себе зводять з розуму, і гра ця тупо замінює розваги і шопінг… Отримавши «Оскар», Анджеліна Джолі стала достеменною голлівудською зіркою, і посипалися одна за одною комерційні пропозиції. Акторка зіграла в бойовику «Викрасти за 60 секунд» і в адаптації відеогри про Лару Крофт, після чого стала крутою супердівою екшнів.

Джордж Воллес (George Wallace, 1997)

Повертаємось трохи назад, коли Джолі вперше отримала схвальні відгуки за гру і вперше удостоїлась за неї нагороди. Телефільм «Джордж Воллес» – суто американський (не надто цікавий за межами Америки) політичний байопік, присвячений поглядам і правлінню одіозного Джорджа Воллеса, губернатора штату Алабама в 60-х і 70-х роках, що одного разу навіть балотувався у президенти. Воллес був радикальним расистом і здобував голоси і підтримку білих консерваторів. Його політичне гасло звучало «Сегрегація сьогодні, сегрегація завтра, сегрегація назавжди». Серед іншого він намагався заборонити навчання чорних в Алабамському університеті, і одного дня власною персоною Воллес, намагаючись зупинити десегрегацію, встав на дверях вузу і не пропускав чорношкірих студентів, і цей мерзенний випадок увійшов в історію під назвою «Інцидент на вході в університет Алабами». При цьому Воллес був не республіканцем, а демократом з ультраправими поглядами і виступав проти громадянських прав і соціальних програм. Так само він був і сексистом і вказував жінкам на «їх місце»… Джолі зіграла у фільмі Корнелію Воллес, другу дружину на той момент вдівця Джорджа Воллеса, і це рідка можливість побачити акторку в атмосфері чиновницького офіціозу. У 1972 році Корнелія привернула увагу усієї країни, коли кинулася на захист чоловіка під час замаху, прикривши від куль його тіло своїм… І хоча сама Корнелія Воллес розкритикувала гру Анджеліни Джолі, назвавши її версію себе «поверховим сексуальним кошеням», пресі виконання сподобалося.

Її серце (A Mighty Heart, 2007)

Іще одна біографічна драма у фільмографії Джолі, які принесла акторці схвальні рецензії і декілька номінацій, у тому числі на «Золотий глобус». Стрічку зняв титулований майстер британського інді-кіно Майкл Вінтерботтом. Вона розповідає про трагедію американського журналіста Деніела Перла, що очолював південноазіатське бюро газети The Wall Street Journal. 2002 року його викрали пакистанські терористи, які пообіцяли відпустити репортера, якщо американський уряд звільнить бойовиків Аль-Каїди з Гуантанамо. Тиждень Перл перебував у полоні, після чого терористи вбили його і записали страту на відео. Сценарій засновано на мемуарах дружини загиблого журналіста Маріан Перл, яку, власне, і зіграла Джолі. Тож це історія її очима. Під час викрадення чоловіка жінка була вагітна, і той тиждень став для неї справжнім пеклом, а час після – невимовним горем. Чимало критиків назвали саме цю роль найкращою у кар’єрі Джолі. Саму стрічку похвалили за відсутність мелодраматизму, а акторське втілення назвали «найделікатнішим, потужнішим і дуже людяним, взірцем стриманості і гідності». Хоча були й ті, хто написав, що акторка робить у фільмі власні висновки і власні акценти, і це нібито заважає картині та її об’єктивності. Також участь Анджеліни Джолі в екранізації супроводжувалась невеликим скандалом. Афроамериканська спільнота протестувала проти кастингу, оскільки Джолі біла, а Маріан Перл змішаної раси. Але акторку на роль обрала сама Маріан, яка зазначила, що «справа не в кольорі шкіри, а в людині», і наголосила, що відчула з Анджеліною «справжню спорідненість душ» і що актриса вклала в її історію «усе своє серце».

Підміна (Changeling, 2008)

Це теж реальна історія. Історія, в яку важко повірити, проте вона дійсно сталася. В основу лягла серія дитячих викрадень і убивств, що отримала в пресі назву «Вайнвільські убивства у курнику». Вони сталися у Лос-Анджелесі у 1928 році і офіційно стосувалися чотирьох зниклих хлопчиків, хоча насправді жертв могло бути більше. Убивцями виявилися педофіл, його стара мати, а також небіж-підліток, якого чоловік змусив брати участь у вбивстві інших хлопців. Мати і син тримали дітей у курнику, а вбивали тупим кінцем сокири… Справа набула розголосу не лише через серійність, а й через те, що призвела до викриття тотальної некомпетентності і корупції у лавах лос-анджелеської поліції. Режисер Клінт Іствуд не став знімати детектив про пошуки серійного маніяка. Він зняв костюмований драматичний трилер про одну з матерів зниклих хлопчиків. Джолі зіграла телефоністку Крістін Коллінз (син котрої так і не був знайдений ні живим, ні мертвим, та згодом мати затриманого зізналася у його вбивстві), яка повідомляє поліцію про зникнення дев’ятирічного Волтера Коллінза. Поліція не надто метушиться і переймається заявою жінки, тож мати, як то кажуть, оббиває пороги і звинувачує копів у бездіяльності. Тоді кілька місяців поспіль поліція пред’являє їй нібито «знайденого сина», цілком здорового, і влаштовує перед журналістськими фотокамерами «щасливе возз’єднання». Та це інший хлопчик. Дуже схожий на Волтера, проте інший…

Коли ж Крістін заявляє про ряд відмінностей, зокрема про нижчий зріст цього невідомого хлопця, то отримує нібито «науково обґрунтовані», та насправді безглузді пояснення на зразок того, що хлопчик, перебуваючи у полоні, зазнав травм, і його хребет міг скоротитися. А коли героїня продовжує наполягати, поліція і преса перетворюють її на «погану матір», а згодом і зовсім на божевільну… Замість детектива Іствуд розповів історію жіночого безправ’я у світі чоловіків. Героїня Джолі тут нагадує персонажа кафкіанського «Процесу», бо так само опиняється у світі абсурду і повного беззаконня, але зробити нічого не може, адже система набагато сильніша за маленьку людину. Проте фінал боротьби Крістін Коллінз набагато кращий за фінал Йозефа К. Джолі зобразила слабку, беззахисну жінку, що наче тростина на вітрі, але водночас достатньо сильну, аби сказати системі «ні». Вона – і одержима пошуком дитини мати, і схований під тендітним капелюшком бунтар, що чинить опір і валить гнилий порядок.

Турист (The Tourist, 2010)

У голлівудському ремейку французької авантюрної стрічки «Ентоні Ціммер» (або «Невловимий») Джолі виконала роль, яку в оригіналі грала Софі Марсо. Коли ж і вона, і виконавець головної чоловічої ролі Джонні Депп отримали номінації на «Золотий глобус», деякі розкритикували це рішення і звинуватили Голлівудську асоціацію іноземної преси у бажанні «просто наситити церемонію суперзірками». Можливо, гра у «Туристі» і не варта особливих нагород, але тандем Деппа й Джолі, які вперше і поки що востаннє зіткнулися в одному кадрі, вийшов дуже органічним, легким, витонченим, смішним, дуже красивим і сповненим саме європейського шарму, а не американського лоску. І пейзажі, і шик, і настрій, і самі Джонні та Анджеліна тут настільки гарні, що неможливо не закохатися (нехай і ненадовго, на мить, бо це не глибоке почуття, а радше захопленість, флірт, короткочасний роман під час відпустки) у це необтяжене, літнє, грайливе, курортне кіно.

Анастасія Лях

Комментарии