Шляхетні волоцюги

Тільку ві Львові. Відривна хуліганська сатирична ретро-комедія «Шляхетні волоцюги»

Позиція редакції може відрізнятися від думки автора

Український кінематограф знаходиться на такому етапі розвитку, коли, по-перше, йому можна майже все, бо ж тільки формується, творці набивають шишок і ще вчаться. А по-друге, кожен другий фільм в своєму піджанрі стає в Україні чи не першим. І ось вийшли «Шляхетні волоцюги» – мабуть перша українська сатирична ретро комедія (пам’ятаємо, що відлік коректно вести саме з 1991 року), і особисто для мене, безумовно один з найсмішніших фільмів.

Львів кінця 30-х років, місто під поляками, але вже гітлерівські нацисти сміливо вишивають вулицями, а совкова шпигунська мережа добре функціонує. Центровими персонажами є два життєрадісні кишенькові злодії, в народі батяри, на імена Марек і Бодя. Так склалося, що вони стають опікунами молодої дівчини Христі, бабуся якої виявляється дуже заможною баронесою. У дівчини був браслет, який сильно необхідний нацикам, як безцінний артефакт, і совкам він треба, через те, що той потрібен нацикам. Ну а батяри, не дивлячись на свою легку вдачу і кримінальну сутність, не допустять, щоб хтось ображав Христю. Ще у дівчини є коханий – рудий єврей, якому постійно не щастить. Також в фільмі з’являється скажена кількість другорядних персонажів, які доповнюють, насичують, доводять до позитивного абсурду і так неймовірний калейдоскоп божевільних пригод та різнобарвних подій.

Дивлячись це кіно, опиняєшся в якомусь безкінечному вирі відриву та веселощів. Що стало запорукою того, що від початку фільму на обличчя прибилася посмішка, яка там лишалась до титрів, розбавляючись реготом і сльозами від сміху? Що такого зробили творці, що от наче і нічого екстра неординарного, але враження тільки найкращі, ними хочеться ділитись і всіх закликати у кінозали?

Ні на секунду, ні на мить кіно не просідає. Це якийсь божевільний ретро-потяг, наповнений усіма суспільними прошарками тих часів, з якого грає доречна музика легендарних Братів Гадюкіних та вуличних музик Ray Band, який мчить по буремним сюжетним рейкам, занурюється у всім знайомі вулиці Львова, завертає по сюжетним закоулкам, залітає на горища та спускається у підвали, навідується в автентичні кнайпи, залітає в Африку, опиняється на підпільних НКВДшних майданчиках, у палацах шляхти, в опері, на цвинтарі і на ще безлічі локацій. І наскільки цей нещадний балаган смішний!!! Сценарій та постановка на пристойному рівні – кіно структуроване, послідовне, сильно музичне, при цьому до країв наповнене несподіваними поворотами, сатирою, безглуздях та драйвом, драйвом, драйвом.

Стрічка геть хуліганська, мовою кіно – авантюрна. Є браслет і є усі інші, тим чи іншим чином з ним пов’язані. Три десятки чоловік за ним полюють, п’ять десятків або заважають, або сприяють цьому. В рамках вище згаданого драйву та наповненістю подіями герої танцюють, п’ють, бігають, б’ються, цілуються, знову п’ють і б’ються, дурять один одного, домовляються, співають і так далі.

Можу перегнути, але це такий собі український Монті Пайтон, принаймні із усього нашого це найбільш наближено до легендарних британських сатиричних легенд.

Акторське виконання. Двоє батяр, зіграні Іваном Шараном та Юрієм Хвостенко, дуже комічні, позитивні та живі. Вони – це настрій, мотор та темп фільму. А їх місцева говірка яка! Не все розумієш, десь так собі чутно, та яка різниця! Геть анекдотичні та дуже вже стереотипні НКВДисти, але що ще хотіти від сатиричної комедії з галицьким нахилом? Придуркуваті та прямі, як двері гітлерівці. Огидна законсервована шляхта. Гопуваті, прості і жадібні інші батяри. І ще багато усього ретроспективного, колоритного, західноукраїнського, дуже милого, як милі ностальгічні спогади рідної бабусі. У випадку «Волоцюг» визначення «ретро» не має лякати, а навпаки притягувати – це стильне ретро, вкрай комедійне, не зовсім реалістичне, повністю просочене пригодницько-авантюрною романтикою та місцевим колоритом. Високий бал декораторам, художникам-постановникам та костюмерам – дійсно віриш, що це Львів тих часів.

З приємністю вкотре повторю – не соромно за наше кіно. Знову, і у випадку з «Волоцюгами» також, ми нікого не копіюємо. Творці взяли польський фільм кінця 30-х, і на його основі зробили щось геть своє, глобально – українське, регіонально – західно-українське, локально і музично – львівське, глядацьки – дозовано масове, настроєво – дуже емоційне. Так, вона не всім сподобається, адже відривна сатира не найпопулярніший жанр, та підіть пошукайте у нас схожий кіно-продукт. Не будемо про «Слугу народу» (тут інші акценти і цілі), «Маскі-шоу» не пропонувати – повний метр у них не вдався. Це дуже екшн, та ще й який – за годину сорок було стільки подій, сюжетних ліній та пригод, що можна спокійно зробити дві повнометражки чи серіал серій на п’ять. Це відрив відривів, нагромадження шалених жартів та комічних ситуацій. Не хотілось думати про логіку (а вона присутня), про достовірність (та біс його зна, але ж це не історичний жанр), про акторську гру (всі більш-менш на місці), про «шо за брєд на екрані» (не «брєд», а безбашна сатирична комедія).

Я сильно сміявся під «Герой мого часу», це для мене індикатор і планка, я ржав як кінь від «Волоцюг». Та звісно цей гумор зайде не всім. Він не дуже тонкий, місцями поверхневий, може десь і бив по звичайних інстинктах (наприклад, як не сміятись з п’яних дівок у кнайні, які молодять батярів?), і в той же час не нижче поясу, не пошлий, не тупорилий, і загалом в рамках заданого жанру та темпу. І от якби його можна було порахувати, то показник би вразив, принаймні згідно мого дозатору, але знову ж таки, гумор, і його сприйняття ну дуже суб’єктивні речі. Веселого та відривного всім перегляду.

Дмитро Майстренко

Шляхетні волоцюги

2018 рік, Україна

Продюсер: Дмитро Кравченко

Режисер: Олександр Березань

Сценарій: Тарас Боровок, Дмитро Наумов

В ролях: Ірина Гришак, Іван Шаран, Юрій Хвостенко

Оператор: Юрій Король

Тривалість: 104 хвилини/ 01:44