УВАГА! Стаття містить незначні спойлери – будь ласка, перед тим, як продовжити читання, зважте, чи хочете ви їх побачити до перегляду картини
Датський режисер Ларс фон Трієр чи не кожним своїм кінотвором намагається надміру епатажувати та шокувати глядача. Вже не йде мова про вихід за рамки, його фільми давно вже за ними. У всіх відгуках про «Будинок, який побудував Джек» найголовнішим критерієм оцінки має бути те, що протягом прем’єрного показу на Канському кінофестивалі покинуло сеанс біля ста чоловік. І нікому не цікаво, що та зала вміщує 2500 чоловік, а відтік 4% глядачів не є чимось сенсаційним. Все рівно, фільм нікому не можна дивитись, адже він про серійного вбивцю, там суцільні розчленування, вбивають дітей та ґвалтують жінок. І йдеш на цей показ з реальним страхом, що доведеться тікати з кінотеатру, ледь стримуючи рвотні рефлекси. А на ділі маємо…
Головним героєм є зрілий чоловік Джек, в душі інженер та архітектор, та от бажаний будинок все ніяк не добудується. Заповнює своє життя він диявольським чином – нещадно, безсистемно та з натхненням позбавляє життя людей, знайомих і ні, жінок та чоловіків, з довгими розмовами та миттєвими ударами. Нам показують 5 вбивств, вчинених протягом 12 років його «діяльності». Кожне вбивство, точніше кінцевий його результат має стати витвором мистецтва – іншими словами, усі трупи оселяються в спеціально орендованому для цього морозильному приміщенні, де їх Джек зберігає та кожному надає певного вигляду. Тобто, ми маємо не просто вбивцю, а естета-вбивцю. За описом схоже, що це стандартний треш-фільм категорії Б, ціллю якого є вдовольнити смаки любителів жахів, довести до непритомності вразливого випадково глядача та просто надміру шокувати усіх інших. Це не так, адже кіно наповнено такою кількістю «фішек», прийомів та можливих трактувань, що змушує аналізувати побачене більш глибоко. За розгромами та лінчуванням фільмів цього датського психа, як правило, йдуть повні зали кіноманів та кіноестетів.
Отже про «фішки» та прийоми:
1. Увесь фільм головний герой веде розмови та суперечки із невидимим співрозмовником на ім’я Варг (у виконанні легендарного німця Бруно Ганца). Ці бесіди виступають смисловим фоном стрічки, поясненням та трактуванням ідей, закладеними автором, філософським наповненням та інтелектуальною складовою. Наче і розумієш хто цей Варг, а от що він хоче від Джека і до чого це призведе буде показано ближче до фіналу. Ось ця інтрига є беззаперечною мотивацією дожити до кінця показу, щоб пережити останні, без перебільшення прекрасні 20 хвилин кіно.
2. Усі криваві дії Джека подані з дуже гострим, ядучим чорним гумором. Смієшся від того сказу, тієї подачі жахливих подій, що відбувається на екрані, невдало стримуєш сміх разом з усім залом. Соромно трохи. За себе і за зал. Але й надалі смієшся.
3. В фільмі дуже часті візуальні та голосові відсилання до безлічі речей, які на перший погляд не мають відношення до подій: гра геніального піаніста, картини художників різних епох, тоталітарні правителі, архітектура готичних соборів, способи виноробства тощо. Тільки в загальному контексті трактування стрічки можна зрозуміти до чого це все.
4. Головний актор Метт Діллон – далеко не першого ешелону актор зіграв свою найкращу роль. Регулярна зміна поведінки, безліч крупних планів, глибоке проживання свого персонажу, дивовижні миттєві психічні перевтілення, непередбачувані дії, алогічність поведінки в міксі з чудовими розрахунками. Я спокійно ставлю його в один ряд з іншими культовими серійними вбивцями в кіно – з Хав’єром Бардемом із «Старим тут не місце» та Біллі Боб Торнтоном з першого сезону серіалу «Фарго». Персонаж Діллона є прекрасним головним елементом усього нелогічного, асоціального та просто нереального світу фільму, про що буде йтися нижче, в спойлерах.
5. В стрічці на найвищому рівні передано жахіття жертви та відчуття неминучості смерті. Крайні точки напруження, напруженіше за що нічого не може бути. Спостерігати що і як відбувається в проміжку між знайомством Джека з жертвою та самим злочинним актом болісно, жахливо і прекрасно, настільки це виглядає потужно та реалістично.
6. Гидотне кіно, злочин проти глядача, людства і всіх богів. Затоптування усіх моральних норм. Так, Ларс великий провокатор, дай йому якусь табуйовану тему, закомплексовані норми та моралізаторські поділи на біле і чорне – він усе спаскудить, доведе до абсурду, роздує до кіноекранного розміру та обов’язково спровокує хвилю масового хейтерства. От тільки такого ультражорстокого, що виходить за край, я в кіно не побачив. Навіть не так, межі дозволеного і зображуваного на кіно і ТВ зараз такі роздуті, що режисер «Джека» нічого нового мега відразливого не зобразив. Так, тут достатньо жорстокості, та фон Трієр не насолоджувався актами насилля, а показував їх досить дотично та під своєрідними кутами. Усіма улюблена «Гра престолів» значно жорстокіша, але ж хто ж із критиканів «Джека» в цьому зізнається?
І ось приходжу до головного – про що власне це кіно, що цим начебто трешем хотів показати великий провокатор фон Трієр? Далі йдуть якщо не прямі спойлери, то щось подібне до цього. Тому можете далі не читати, але краще прочитайте. Все суто суб’єктивно, основане виключно на побаченому та власним сприйняттям.
«Будинок, який побудував Джек» – це не садистський людиноненависницький фільм про серійного ман’яка. Ман’як Джек – це центр твору і усі трактування, його діяння – фарби, а усе оточуюче – це полотно. Безжалісно, із властивою собі злою іронією та беззаперечністю режисер виносить вердикт, та шокуючими, провокативними мазками кіномитця розфарбовує картину. «Джек…» – кіно про те, коли усе найгірше, увесь бруд, усе, що не дає нормально жити, це абстрактне зло опановують, перемагають звичний порядок речей, підмінюють норми, беруть гору над хорошим, комфортним, світлим, людяним в кінці-кінців. А відверта тупість персонажів-жертв символізує, що до цього не можна звикнути, глобально це не можна передбачити і уникнути. Ларс показав, що життя насправді дуже жорстоке і безсердечне, і нема цьому порятунку. Це кіно про те, що далеко не завжди за злочином йде покарання. Що за світлом обов’язково йде темрява, і це вічна боротьба двох протилежностей. Що в житті, як і на негативах фотографій, найсвітліші об’єкти стають чорними. Що мистецтво може найчорнішим чином служити в руках злочинців, а діяльність митців може мати найсумніші наслідки, і така ненормальна спрага Джека до людської таксидермії про це прямо свідчить. Що смерть та зло продовжують перемагати життя та добро, і не така вже велика для них різниця які зараз часи – диктаторів та світових воєн чи теперішні, порівняно спокійні.
Джека не зупиняє ні голос підсвідомості (це той самий Варг?), ні диявол (Варг?), ніщо. Його будинок усе ніяк не будується звичайними методами, допоки він це не зробить геть збоченим чином. Він не контролює ні дії, ні думки, ні час. Цей ман’як не має ні критеріїв, ні системи відбору жертв. Він може випустити ріку крові з жертви, після цього усе має бути кристально чисто, і це аж ніяк не задля замітання слідів. Джек є абсолютним збірним образом усіх можливих ман’яків, образом того, що, на думку фон Трієра, знищує усе живе навколо.
Його мали бачити сотні свідків; на зникнення його родини не могли не звернути увагу; коли людина кричить у вікні заселеного району «допоможіть», хтось та й мав відреагувати; не міг серійний вбивця протягом такого тривалого часу не впасти в око на своєму агресивно-червоному фургоні; поліцейський відпускає покидька, який говорить про 60 вбитих ним людей. І вже коли все йде проти Джека, коли він лишив сліди жертви на шляху протяжністю багато кілометрів, усю кров зливає тропічна злива. Тут навіть природні сили грають на полі всеперемагаючого зла. Усе це повністю відхиляє стрічку від рейок адекватності і робить її дуже чорною і правдивою сатирою на реальність.
Як підсумок вище наведеним тезисам, сам Джек фактично є уособленням смерті, а точніше самою Смертю, яка є вищим проявом, безжальним результатом, кінцевою точкою безжального, злого та жорстокого життя. Якщо в трієрівській «Меланхолії» оспівувався неминучий Апокаліпсис, «Німфоманка» – це ода руйнівній силі Сексу, то «Джек» – сумна, сатирична, жорстока філософська оповідь про Смерть, де наприкінці аморального та нелюдського божевілля на палача чекає Пекло, його особисте Пекло. Та всеохоплююча нечисть така сама вічна, як і мистецтво – усе знову розпочнеться спочатку, вже з іншими Джеками та фон Трієрами.
У кіно з 6 грудня.
Дмитро Майстренко
