Як відбувається знімальний процес короткого і повного метра та що потрібно, аби довести справу до кінця, розповіли учасники двох масштабних частин конкурсної програми 48-го Міжнародного кінофестивалю «Молодість»
За останні декілька днів відбулись дві масштабні прес-конференції з учасниками, гостями та прес-службами Міжнародного кінофестивалю «Молодість». Одна з прес-конференцій з учасниками програми «Короткого метра», інша — з авторами й продюсерами повнометражних картин.
На прес-конференції короткометражного кіно свої роботи представляли режисерка Анна Соболевська й продюсер Володимир Яценко («Вічність»), режисерка Валентіна Морель («Люсія на роздоріжжі») та актори й режисер Кан Йок-Іль, Лі Джи-Вон та Чо Джи-Хун («Дорога до неї»).
Загальне питання звучало так: які мотиви були у створенні тої чи іншої кінострічки, які перешкоди траплялись? І найбільш популярне: як фінансувались проекти, адже короткий метр є дуже неприбутковим напрямом кінематографа?
Валентіна Морель: Я зростала в Коста-Ріці. 10 років тому я поїхала до Європи, та природно, що я в якийсь момент захотіла зробити щось про Коста-Ріку, в якій зростала. Єдиним, що я пам’ятала чітко, були жахливі тінейджерські роки. Захотіла про це зняти фільм.
Фільм створився доволі швидко: закінчила писати сценарій у листопаді, а вже в липні почалися зйомки. З допомогою фондів із країн Бельгії та Франції вдалось знайти бюджет. Коста-Ріка цьому не сприяє абсолютно: вона не має фондів саме на короткометражні фільми, є певні для повного метру, для короткого — немає. Так, я мала залучити інші країни, зокрема для привернення уваги Коста-Ріки до цієї проблеми.
Щодо перешкод: існували деякі проблеми з пошуком акторів, бо тема вельми специфічна, а працювати потрібно було з молоддю. Були також непорозуміння, коли працювали разом команди з Коста-Ріки та з Бельгії. Але то лише труднощі перекладу та цікавий досвід.
Зовсім інший досвід був в українських колег із короткого метру — авторів стрічки «Вічність».
Анна Соболевська: Ідея фільму народилась, коли Володимир [Яценко] взяв участь у конкурсі kinoscript, та йому дуже сподобався один сценарій Андрія Гордєєва. Він, власне, ліг в основу цієї стрічки. Ми намагались створювати картину разом з автором, але не зійшлись у баченні того, як це має виглядати в підсумку. Тому за основу взяли ідею й почали працювати з нею далі. Уже на фінальному етапі запросили сценаристів, аби виправити структуру й діалоги. Найскладнішим було — готовий сценарій донести до знімальної групи так, щоб вони теж його полюбили, як ми.
«Вічність» — історія про двох людей, які піддаються випробуванням вічністю. Чи можливо донести любов у вічність, якщо людство раптом поставлять в такі умови?..
Володимир Яценко: Це дуже серйозна й глибока ідея, саме тому цей короткометражний фільм важливий для нас не менш за будь-який повнометражний. Нерідко, до речі, короткий метр перетворюється на повнометражну картину, якщо ідея того варта. Ми наразі тільки вивчаємо бізнес-моделі, джерела фінансування, які б ефективно діяли в разі зйомок короткого метру. Найлегшою, так скажімо, моделлю, поки є копродакшн, як це вийшло у Валентіни [Морель].
Кардинально ситуація відрізняється в Південній Кореї. У них взагалі не існує досвіду копродукції. І навіть не через те, що не має фахівців з інших країн, які хотіли б співпрацювати. А тому що для Південної Кореї, мабуть, через менталітет не заведено працювати в копродакшні. Але щодо ідей корейці нічим не відрізняються від європейських колег: сценарій вибирають за натхненням та власними пріоритетами. Кан Йок-Іль поділився зі мною своїм сценарієм, мені сподобалась ця історія, і ми почали працювати.
Наступного після короткометражок дня відбулась прес-конференція з авторами повнометражних картин Міжнародної конкурсної програми «Молодості». У ній взяли участь режисерка Кім Бо-ра («Колібрі»), режисерка Роксі Топорович та продюсерка Нілу Сафіня («Юля / July Blue») та режисери Ґіґіша Абашидзе («Сусіди»), Нікос Лабо («Її робота») та Німрод Ельдар («Наступного дня, як мене не стане»).
Присутнім також було цікаво, чим надихалися творці, звідки виникали задуми та отримували фінансування. Чи особисті це історії, чи суспільні тенденції або це просто готові сценарії? Учасники охоче поділились враженнями від роботи над фільмами та власним досвідом знімального процесу.
Кім Бо-ра: Цей фільм занурений у мої власні підліткові роки. Одного дня, коли я вже закінчила університет, мені наснився страшний сон, що я знову в середній школі, і навчатися ще аж три роки! Дуже щаслива була, що це лише сон. Але він підказав, що, мабуть, є сенс повернутися до тих років, відрефлексувати їх. З цього й було створено сценарій. Події відбуваються у 1994 році. Цей час дуже важливий для Південної Кореї, адже це — рік трагедії «Міст». Тоді загинуло багато дітей, саме школярів.
Написала сценарій ще до 2013 року. І аби уникнути надемоційності картини (якби вона викликала багато сліз без якогось сенсу), вирішила витримати певний час. Я не раз поверталась до нього, багато разів переписувала, доки він не набув сьогоднішнього вигляду, без надмірної сентиментальності. У центрі подій — сім’я, яка не вміє висловлювати любов та почуття один до одного.
Щодо назви: колібрі — дуже малесенька пташка, яка може літати на чималі відстані. Тому вона є символом надії та витривалості. Головна героїня теж долає відстані, шукаючи себе, кохання, власної суті. І це, на мою думку, дуже точно відзеркалює саме колібрі.
Роксі Топорович: Я опинилась в Україні під час роботи над кінофестивалем, якраз у період подій Майдану. Я почувалась такою безпорадною. Усвідомила, що маю щось зробити з цим досвідом, маю взяти участь. Повернулась до Києва через рік потому, і була тут майже 8 місяців. У мене було багато часу, аби поспілкуватися з людьми, які брали участь у війні. Чимало часу проводила у військовому шпиталі, слухала історії з перших вуст. Це був мій шанс добре попрацювати над цим фільмом. Але я не хотіла, щоб він розповідав суто про війну. Хотілося, аби в ньому було щось поза неї — історія про кохання, наприклад. Дуже прагнула показати стосунки людей, їхні почуття, події тих днів не так, як їх транслюють у новинах на телебаченні в Америці.
Щодо героїв: мені було дуже важливо, щоб один із героїв був із Заходу України, другий — зі Сходу. Розуміючи складнощі, які досі існують між різними частинами українського суспільства, хотіла, щоб фільм якось об’єднував цих людей.
Ґіґіша Абашидзе: Насправді ця історія (про яку йдеться у фільмі. — прим.) доволі розповсюджена в моїй країні. Якось до мене підійшов мій друг і розповів її мені. Він живе в дуже старовинному будинку, який перебуває у стані занепаду, не має майбутнього та має бути знищений. Але він хотів зберегти свій дім. Та, звичайно, знайшовся один сусід, який проти. Режисер запропонував другові зробити з цього сценарій. Було кілька варіантів, зокрема перейти від суто персональної історії до більш загальних і глибоких питань.
Німрод Ельдар: Єдине, що хотів зробити, — фільм про когось, хто більше не хоче жити. І моїм завданням здебільшого було — зняти сцени екзистенційних роздумів.
У моєму фільмі є одна фраза, яка викликає обурення, але мені вона до вподоби: «Якщо ти почав ненавидіти власну дитину, значить вона стала підлітком». Ця фраза дуже провокативна, але містить у собі трохи правди. Не дарма кажуть, де є кохання, там є і ненависть. Вона дуже характеризує мого персонажа. І була необхідна йому в той період.
Ніко Лабос: За ідеєю мого фільму стоїть реальна історія. Мені пощастило на своєму шляху зустріти жінку з Північної Греції, яка своєю історією надихнула мене. Вона була майже неписьменна, трошки вміла читати й писати. Була безробітна майже все життя. Але перебуваючи в такому стані, коли її чоловік також не мав змоги працювати, змушена була влаштуватись на роботу. Коли вона знайшла роботу, то розповіла мені, як сильно це вплинуло на її життя, змінило погляд на чимало речей. Це вразило мене.
Окремо зачепили найскладнішу та, мабуть, найважливішу тему для кіновиробництва — фінансування. Кожен учасник розповів, як, за допомогою яких інституції, вдалося втілити свій задум.
Німрод Ельдар: У моєму разі це був дуже тривалий процес. Рік, коли я написав перший варіант сценарію, — 2009-й. Майже 10 років довелось шукати кошти на цей фільм. В Ізраїлі дуже важко знайти фінансування. Тому спочатку ми з командою дістали певну частину грошей, а потім скористались приватними коштами. Подавали заявки в сотні малесеньких фондів. Надходило сотні відмов із правками, які ми вносили в сценарій. Це дійсно дуже тривалий, важкий процес. Складно за такий термін не «перегоріти» з ідеєю. Але за ці роки очікування змінюєшся, зростаєш. Поки ми чекали, я багато працював із кіно, занурювався у процес — усе це допомогло мені потім у власній зйомці. Якби я зробив той фільм 10 років тому, здається, то він був би дуже поганим.
Нілу Сафіня: У нас із фінансуванням була кардинально інша ситуація. Хтось шукає гроші заздалегідь, а хтось, як ми, уже у процесі. Потрапивши в Україну, Роксі була спрямована зняти фільм тут і зараз; ба більше, вона навіть уже почала його знімати! У мене вже не було вибору — знайти/не знайти, требо було десь брати кошти. Гроші на фільм надійшли із приватних фондів і кількох грантів в Америці. Дуже складно збирати потрібну суму «екстрено». Не рекомендую такий спосіб, хоча маю визнати, у цьому разі він спрацював.
Ґіґіша Абашидзе: Ми отримали певні кошти від грузинського фонду кіно, але їх, звичайно, було недостатньо. Знадобились ще три роки, аби знайти другу частину. І це дуже болісно. Бо одна річ, коли в тебе взагалі немає грошей, інша — коли є певна частка, а ти все одно не можеш почати зйомку.
Ніко Лабос: Розумію Ґіґішу в цьому відчутті. У тебе є майже 90% грошей, а ти все одно не можеш почати знімати. Адже треба заплатити всім, а не частині. Щодо фінансування, то ситуація в Європі більш-менш однакова — митці звертаються до державного фонду кіно. Я звернувся до грецького, отримав трохи грошей від них. І ще три роки знадобились, щоб назбирати решту. Трохи дали Франція та Сербія, бо цей фільм зроблено в копродукції з ними.
Кім Бо-ра: У нас у цьому сенсі справи йдуть краще за багатьох — гроші на створення фільмів надаються державним фондом. Тому більша частина коштів на створення мого фільму надійшла з фонду корейського кіно, решта — з фондації Sundance та від недержавної організації, яка фінансує незалежні, особливо дебютні, роботи режисерів.
