8-й фестиваль німого кіно і сучасної музики НІМІ НОЧІ. ПОВЕРНЕННЯ – єдиний в Україні фестиваль архівного кіно – пройде в Києві та Одесі з 28 по 30 червня.
Цьогорічна субназва фестивалю «Повернення» символізує водночас неймовірне повернення двох українських німих фільмів, дивом віднайдених в архівах Японії та Німеччину, символічну репатріацію та включення в культурний обіг непересічних постатей європейського та світового кіномистецтва, змушених покинути Україну маже сто років тому внаслідок війн та революцій, та повернення самого фестивалю в Одесу, місто, де він був започаткований 9 років тому.
Протягом трьох фестивальних днів музиканти з України та зарубіжжя озвучать вісім німих стрічок із міжнародних та українських кіноархівів. До створення музики до німих картин, окрім відомих музикантів, долучаться також композитори-переможці першої в Україні навчальної програми для кінокомпозиторів Envision Sound, яку Довженко-Центр провів з ініціативи та за підтримки Британської Ради в січні 2018 року.
Програма фестивалю складається з чотирьох тематичних блоків:
– Світові репрем’єри віднайдених українських фільмів
– Репатріаційний блок, який складають фільми, створеними за участі українських кіномитців-емігрантів
– Світова класика німого кіно
– Київська програма
Українська та іноземна програми складаються з сетів, кожен з яких має “титул” – ім’я українського або іноземного актора, й є присвятою йому.
Титулами сетів цьогорічного фестивалю поруч з Ліліан Ґіш, американською кінодівою з 75-літньою екранною біографією стануть легендарний австрійський, а згодом американський театральний та кіноактор Александр Ґранах та одна з найяскравіших зірок німецького кіно першої половини 1920-х років Ксенія Десні.
Основним фестивальним показам передуватиме освітня програма «Міські симфонії». Для батьків з дітьми передбачений дитячий майданчик та насичена дитяча програма.
Фестиваль проходитиме водночас у двох містах країни – в Києві в Довженко-Центрі, фільмофонд котрого зберігає найповнішу в Україні збірку німого кіно, та в Одесі на новій локації – в «Зеленому театрі».
Вхід на всі фестивальні покази відбувається за одноденними квитками. Найвідданніші кіномани мають можливість заощадити, придбавши абонемент на всі дні фестивалю.
КИЇВ:
Вартість абонементу на всі покази НІМІ НОЧІ. ПОВЕРНЕННЯ у Києві становить 600 грн
Придбати: https://concert.ua/ru/eventpage/nimi-nochi
Вартість квитка на один фестивальний день – 250 грн
Придбати: https://concert.ua/uk/eventpage/nimi-nochi-28-06
Вхід на освітню та дитячу програму – вільний за наявності квитка на покази
Програма фестивалю
ЛЮДИНА І МАВПА
УСРР, «Українфільм», 1930, 71 хв.
Режисери: Андрій Вінницький, Юзеф Мурін
Оператор: Йозеф Рона
Наукові консультанти: Лєонід Воскрєсєнскій, д-р Соловйов
Німий науково-популярний фільм, покликаний чи не вперше проілюструвати теорію Дарвіна про еволюцію видів. Група мисливців у тропіках відловлює мавп. Утім, з благородною метою – заради науки. Відтак ідилічне життя цих тварин серед соковитої зелені і велетенських агав змінюється існуванням у Cухумському розпліднику за складною геометрією залізних ґрат, під пильними поглядами людей у білих халатах.
Для роботи над фільмом до Сухумі відрядили українську знімальну групу об’єднання «Техфільм» (Українфільм), оснащену далекофокусними об’єктивами і новим винаходом оператора Йозефа Рони – рухливим штативом. Завдяки цьому обладнанню та інноваційній на той час ручній камері кінематографісти змогли зблизька стежити за пересуванням мавп, не порушуючи їхнього ритму життя. Уже в Києві фільм доповнили унікальними анімаційними кадрами, які наочно ілюструють схожість і відмінність мозку людини і мавпи.
Доместикація, приборкання природних інстинктів не лише тварини, але й людини – один із провідних напрямів радянської науки. Якщо експерименти Павлова знайшли своє іронічне відображення в оповіданні «Собаче серце» Михайла Булгакова і більш серйозне – у фільмі Всєволода Пудовкіна «Механіка головного мозку» (1926), то досліди над умовними рефлексами мавп задокументував Андрій Вінницький у «Людині і мавпі». Лише через понад 30 років до цієї теми повернеться Фелікс Соболєв у своєму фільмі «Мова тварин», а студія на той час уже матиме назву «Київнаукфільм».
Тогочасна кінокритика згадує «Людину і мавпу» серед кращих зразків науково-популярного кіно. А режисер стрічки Андрій Вінницький через 16 років отримав Гран-прі за короткометражний науковий фільм «Сонячне плем’я» в спеціальній програмі Каннського кінофестивалю.
У 2017 році Довженко-Центр віднайшов «Людину і мавпу» – чи не найперший збережений повнометражний український науковий фільм – у токійському Національному кіноархіві Японії.
Надано: National Film Archive of Japan, Національний центр Олександра Довженка.
ПІДЗЕМКА / UNDERGROUND
Великобританія, British Instructional Films, 1928, 84 хв.
Режисер: Ентоні Асквіт
У ролях: Брайан Ахерн, Елісса Ланді, Сиріл МакЛаґлен
«Підземка» – унікальний кінодокумент, що розповідає про найстаріший у світі метрополітен через історію людських почуттів. Робітнича лав-сторі починається в глибинах лондонського метро, де дівчина знайомиться одразу з двома хлопцями, кожен із яких претендує на її увагу та симпатію. Але метро, з його штовханиною і швидкістю, стає не тільки місцем зустрічей, але й неуникних розставань та любовних драм. У «Підземці» іронічно обігрується ще незвична для городян першої половини 20 сторіччя необхідність перебувати в дискомфортній близькості одне з одним; більш того, новий вид транспорту вимагає особливої тілесної мови, яку не так легко освоїти лондонцям і гостям міста, на чому й будується більшість комічних моментів фільму.
Темрява кінозалу в фільмі римується з кадрами таємного підземного світу, його світлими й темними проявами і, власне, з темрявою тунелю підземки, з якої от-от вихопиться поїзд – один із перших кінематографічних героїв. Сцени в метро нагадують вигадливу архітектуру підземного світу «Метрополіса» Фріца Ланґа, знятого роком раніше. Вплив німецького експресіонізму прочитується також у контрастних світлотінях, підкресленій жестикуляції героїв та емоційній напрузі стрічки, яка тримає глядачів між різними жанровими полюсами – комедією, мелодрамою і трилером.
Майстерна реставрація фільму, здійснена Британським кіноінститутом у 2009 році, дозволила перевідкрити не лише фільм, а й творчість самого Ентоні Асквіта.
Надано: BFI (British Film Institute) за підтримки програми Culture Bridges, що здійснюється Британською Радою в Україні.
ВІТЕР / THE WIND
США, Metro-Goldwyn-Mayer, 1928, 95 хв.
Режисер: Віктор Шострьом
У ролях: Ліліан Ґіш, Ларс Гансон, Дороті Камінґ, Монтегю Лав
Молода Летті Мейс приїздить з Вірджинії на Дикий Захід погостювати до кузена на ранчо. Але в цьому краї безупинних північних вітрів і суворих порядків, де навіть чоловіки-ковбої втрачають надію і здоровий глузд, «маленькій міс» ще не раз доведеться випробовувати власну мужність. Вітер у фільмі не тільки стихія, а й один із головних героїв – кінь-привид, що вселяє страх в серця людей і тварин у преріях.
«Вітер» Шострьома – екранізація однойменного роману Френсіс Маріон (чи не найбільш відомої кінодраматургині ХХ століття, дворазової лауреатки премії «Оскар» та авторки чималої кількості сценаріїв студії MGM). Фільм тонко розкриває психологічну драму життя жінки в умовах Дикого Заходу.
На думку американських кінокритиків, це один із трьох найкращих голлівудських фільмів Шострьома, який потому повернувся до Швеції, та один із останніх фільмів студії MGM напередодні тріумфального приходу звукового кіно. «Вітер» став етапним фільмом і для легенди німого кіно, музи Девіда Ґріффіта – акторки Ліліан Ґіш.
У 1993 році Бібліотека Конгресу обрала «Вітер» для зберігання в Національному фільмовому реєстрі США як «культурно, історично, та естетично значущу» стрічку, яка вже давно вважається одним із найкращих німих фільмів. Українська прем’єра фільму відбулася у 2016 році в рамках 7-го фестивалю «Німі ночі».
Надано: U.S. National Film Registry
ВЕЖА МОВЧАННЯ / DER TURM DES SCHWEIGENS
Німеччина, Universum Film AG, 1925, 94 хв.
Режисер: Йоханнес Ґутер
Сценарій: Курт Браун
Оператор: Ґюнтер Ріттау
У ролях: Ксенія Десні, Найджел Баррі, Ханна Ральф, Фріц Деліус
Молода Єва (Ксенія Десні) проживає у зловісній башті разом із батьком – божевільним підстаркуватим винахідником. У тому ж місті разом із прекрасною дружиною мешкає і відомий авіатор Уілфред Дуріан. Знаменитістю він став під час польоту над австралійською пустелею, проте за цим здобутком криється велика таємниця. Якось Єва рятує життя колезі Дуріана Арведу Холлу, який єдиний знав про події того перельоту, а також дізнається подробиці минулого своєї сім’ї. Так звичний світ усіх героїв опиняється під загрозою, ризикуючи розвалитися як картковий будиночок, а сам фільм від традиційного камершпилю поступово переходить до жанру авантюрного кіно та мелодрами.
Одна з небагатьох уцілілих стрічок режисера Йоханнеса Ґутера, де головну роль зіграла акторка українського походження Ксенія Десні, уродженка містечка Остер на Київщині. Десні здобула собі славу в Європі, де стала справжньою зіркою німецького кінематографу другої половини 1920-х років, зігравши майже в 15 стрічках протягом одного року.
Ксенія Десні зіграла в цілій низці стрічок режисера Йоханнеса Ґутера. Вперше ім’я акторки фігурує в фільмі 1921 року «Поклик долі». Пізніше вона зіграла в німецькій екранізації роману Володимира Винниченка «Чорна Пантера і Білий Ведмідь». 1921 року Десні (відома на той час як Дада) підписала контракт з гігантом німецької кіноіндустрії кінокомпанією UFA, а в 1924 році зіграла в стрічці «Стрибок у життя», в масовці якого з’явилась тоді ще нікому не відома Марлен Дітріх.
Надано: Friedrich-Wilhelm-Murnau Stiftung за підтримки Goethe-Institut
ВІТЕР З ПОРОГІВ
УСРР, ВУФКУ, 1930, 63 хв.
Режисер: Арнольд Кордюм
У ролях: Микола Садовський, Лідія Островська-Кордюм, Іван Кононенко-Козельський, Микола Братерський, Гліб Кузнєцов
Будівництво Дніпрогесу розпочато 1927 року. Подальше затоплення дніпровських порогів назавжди змінює давній уклад життя землеробів із прибережних сіл. Однак старий лоцман Остап Ковбань не поспішає миритися з прогресом. От тільки на його шляху стоїть рідний син Андрій.
«Вітер з порогів» – на перший погляд, традиційний агітфільм про боротьбу нового зі старим та переможну ходу радянської індустріалізації. Проте режисера фільму, Арнольда Кордюма цікавить не стільки пропагандистський потенціал теми, скільки антигуманістичні наслідки масштабних перетворень.
На відміну від «Одинадцятого» Дзиґи Вертова, де будівництво Дніпрогесу показано в масштабах Країни Рад, Кордюм розповідає цю історію, фокусуючись на долі однієї сім’ї.
Для Кордюма фільм стає своєрідними мемуарами: у 1911 році саме на дніпровських порогах відбувся його акторський дебют у складі трупи Миколи Садовського в першому українському повнометражному художньому фільмі «Запорізька Січ». У 1929 році Кордюм знімає корифея українського театру Садовського в єдиній його головній ролі в кіно, а сам на матеріалі фільму глибоко переживає зміни, які відбуваються в цей час з українським селом.
Українська репрем’єра фільму відбулася на фестивалі «Німі ночі» в 2015 році.
Надано: Національний центр Олександра Довженка
ОРДЕР НА АРЕШТ
УСРР, ВУФКУ, 1926, 83 хв.
Режисер: Георгій Тасін
У ролях: Віра Варецька, Хайрі Емір-заде, Алік Ліговецький, М. Кутузов, Ніколай Панов, Шорохова
«Червоні» залишають місто, голова ревкому Сергій Каргальський просить свою дружину Надію залишитися і переховати у себе таємний пакунок із документами. «Білі» входять у місто й одразу з’являються з обшуком на порозі Надії. Пакунок не знайдено, однак Надію заарештовують. «Білий» офіцер-контррозвідник довго допитує її в садибі-штабі. Однак Надія твердо мовчить і сумлінно приховує місце знаходження пакунка, попри шантаж і загрози її сину, чоловіку і навіть глузду.
«Ордер на арешт» – перший український радянський фільм, який тематизує традиційне мовчання жінки. Надію силують говорити, однак саме через навик мовчання вона протистоїть раціональному світові чоловіків і війни. Допит Надії Карагальскої перетворюється фактично на радянський аналог судового процесу з «Пристрастей Жанни Д’Арк», які Карл Теодор Дреєр зніме через два роки після фільму Тасіна.
У 2016 році фільм в рамках програми «Культурфільм: Femme Mute» ця шпигунська психологічна драма була озвучена гуртом «Вагоновожатые» та знову з’явилась на екрані.
Надано: Національний центр Олександра Довженка
АД’ЮТАНТ ЦАРЯ / DER ADJUTANT DES ZAREN
Німеччина, Greenbaum-Film, 1929, 95 хв.
Режисер: Володимир Стрижевський (Радченко)
Оператор: Ніколай Топорков
У ролях: Іван Мозжухін, Кармен Боні, Ойґен Бурґ, Александер Ґранах
Царський офіцер допомагає перетнути кордон чарівній італійці, з якою нещодавно познайомився у вагоні поїзда. Про те, що вони знаходяться по різні боки політичних барикад, офіцер дізнається уже після весілля.
Сповнений шпигунських пристрастей і переслідувань, фільм значною мірою побудовано на гострих сюжетних і візуальних конфліктах. Активний розвиток дії поєднується зі статичними портретами, знятими оптикою, яка дає м’які обриси і нагадує експерименти з моноклем оператора Данила Демуцького. Розкіш і блиск палаців відтіняє темрява вулиць, царські бали – збори підпільного більшовицького угрупування.
Стрічка була однією з найуспішніших серед створених вихідцями з України та Росії в еміграції. Головну роль зіграв зірка російського та європейського німого кіно – експресивний Іван Мозжухін. Серед помітних акторів другого плану – Александер Ґранах, галичанин, який здобув голлівудську славу. «Ад’ютант царя» познайомить українського глядача з відомим на весь світ українським режисером – Володимиром Стрижевським, уродженцем Катеринослава (зараз – Дніпра), який у 1920 році, як і більшість дореволюційних кінематографістів, емігрував до Франції. Цього ж року на грецькому кораблі «Пантера» залишили Ялту Іван Мозжухін і оператор стрічки Ніколай Топорков.
Надано: Det Danske Filminstitut
СВИНІ ЗАВЖДИ СВИНІ / СТАНЦІЯ «ПУПКИ»
УСРР, «Українфільм», 1931, 55 хв.
Режисер: Ханан Шмаїн
Оператори: П. Радзиховський, В. Горіцин
У ролях: Ераст Гарін, Іван Твердохліб, Борис Безгін
На станції «Пупки» трапляється оказія: з одного з поїздів доводиться висадити двох нелегальних пасажирок – морських свинок, оскільки тварин не можна перевозити в загальному вагоні. Начальник станції Привичкін намагається дати тваринам раду, однак ситуація виходить з-під його контролю. Розбиратися в неприємному інциденті вирушає ревізійна комісія…
Ця дотепна сатирична комедія, в якій висміюються бюрократизм, міщанство та провінціалізм, продовжила в українському радянському кіно розвиток жанру побутової комедії, сформованого фільмами Миколи Шпиковського, особливо його легендарним «Шкурником» (1929). Важливою візуальною складовою фільму стали графічні написи на станції «Пупки» – плакати й агітки. До глядачів промовляють гасла про боротьбу з «нехлюйством і бюрократизмом», цим самим постійно підкреслюючи кричущу невідповідність між закликами і дійсністю. В такий спосіб режисер іронізує над офіційною риторикою, сміливо дозволяючи собі вступати в діалог з мовою влади.
Зняту в Одесі учнем Леся Курбаса Хананом Шмаїним сатиричну комедію «Свині завжди свині» (1931), яка вважалася втраченою, віднайшов у 2015 році в Федеральному архіві Німеччини російський кінодослідник Пьотр Багров. Роком пізніше зусиллями Довженко-Центру та посольства України в Німеччині фільм повернули в Україну.
Надано: Bundesarchiv, Національний центр Олександра Довженка
У фільмах фестивальної програми зайняті емігранти українського походження.
Ксенія Десні (Десницька, Дада)
(1894–1954)
Ксенія Десні – зірка німецького німого кіно українського походження. Народилася у місті Остер на Київщині. На початку 1910-х виїхала до Німеччини, де в 1911 році у неї з’явилась донька – майбутня відома актриса французького та британського кіно Тамара Десні. Сімейне життя Ксенії не склалося – її чоловік емігрував до США, а сама акторка повернулася до Російської імперії. Проте вже після революції 1917 року вона з батьками виїхала до Константинополя, де танцювала у вар’єте, а на початку 1920-х перебралася до Берліна. У столиці Німеччини Ксенія зіграла невелику роль у фільмі «Сапфо» (Sappho, 1921) Дмитра Буховецького, уродженця Білої Церкви, що здобув собі славу в Європі і США як майстер історичної екранізації. Та справжню славу Ксенії Десні принесе співпраця з режисером Йоханнесом Ґутером, емігрантом з Риги.
Десні та Ґутер eтворили справжній творчий тандем. Уперше ім’я акторки фігурує у його фільмі 1921 року «Поклик долі» (Weib und Palette). Цього ж року на німецькій студії «Руссо-фільм» Ґутер екранізував п’єсу «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» (Die schwarze Pantherin) ще одного українського емігранта, письменника і політичного діяча Володимира Винниченка. Ксенія Десні зіграла у фільмі помітну роль письменниці Віри. У 1924 році Десні (уже відома як Дада) підписала контракт з гігантом німецької кіноіндустрії кінокомпанією UFA та зіграла головну роль у стрічці «Стрибок у життя» (Der Sprung ins Leben, 1924).
Після фільму «Вежа мовчання» (Der Turm des Schweigens, 1925) Десні стала зіркою німецького кінематографу другої половини 1920-х років, за наступні кілька років зігравши в майже двадцяти стрічках.
Александер Ґранах (Єссая Шайко Ґронах)
(1890–1945)
Єссая Шайко Ґронах народився дев’ятою дитиною у єврейській родині на Івано-Франківщині. Навчаючись на пекаря, юнак несподівано вирішив стати актором після відвідин Львівського театру. З цією метою шістнадцятирічний Єссая перебрався до Берліна. У німецькій столиці він продовжив пекти хліб та грати в аматорському театрі. Та вже через три роки Ґранах вступив до акторської школи Макса Райнґарда, патріарха німецького театру в Берліні. Дебютувавши у ролі Гамлета, Ґранах здобув собі неабияку популярність. Перша світова війна внесла корективи в амбіції молодого актора. Замість сцени – Альпійський фронт, замість вдячної аудиторії – італійський полон та втеча. По закінченні війни Ґранах дебютує у німому кіно та протягом кількох років грає у фільмах визначних німецьких експресіоністів: Ґеорґа Пабста, Фрідріха Мурнау, Роберта Віне та Фріца Ланґа. Так Ґранаху дісталася роль нотаріуса Кнока в епохальному фільмі його приятеля Мурнау «Носферату. Симфонія жаху» (Nosferatu, eine Symphonie des Grauens, 1922).
1934 року, через рік після приходу до влади Адольфа Гітлера, Ґранах транзитом через Польщу опиняється у Країні Рад. У радянському кіно дебютує на студії «Межрабпом-фільм» у стрічці єврейських режисерів Євґєнія Шнейдера та Моісєя Ґольдблата «Останній табір» («Последний табор», 1935). Наступного року Ґранах зіграв болгарського комуніста Георгія Димитрова у фільмі «Борці» («Борцы», 1936), колаборації студії «Межрабпом-фільм» та творчого об’єднання «Рот-фронт». Того ж року Александера Ґранаха заарештовують у Києві за звинуваченням у шпигунстві. Лише втручання шанованого в СРСР письменника Ліона Фейхтванґера врятувало актора від ГУЛАГу. Ненадовго зупинившись у Швейцарії, Ґранах емігрує до США навесні 1938 року та починає працювати в Голлівуді. На знімальному майданчику ставши напарником Ґрети Ґарбо та зігравши комічного агента КДБ Копальського у романтичній комедії ще одного німецького іммігранта Ернста Любіча «Ніночка» (Ninotchka, 1939), Александер Ґранах прокинувся зіркою світового масштабу, актором, фільмографія якого налічує понад півсотні стрічок.
Володимир Стрижевський (Радченко)
(1892–1970)
Знаний у Німеччині, Франції актор і режисер Володимир Стрижевський народився в Катеринославі (Дніпро). У віці 22 років дебютував у кіно як актор. У роки Першої світової війни знявся майже в 30 ролях, зокрема в фільмах відомого майстра дореволюційних мелодрам Євґєнія Бауера. В 1917 році фільмом «Чорне кохання» почав режисерську кар’єру на студії Алєксандра Ханжонкова. Як і більшість зірок російського дореволюційного кінематографу, після перемоги більшовиків Стрижевський емігрував до Франції під псевдонімом В. де Стрі. В Європі він продовжував активну діяльність спершу як актор, пізніше – як режисер. Знімався в стрічках інших білоемігрантів Якова Протазанова («Сенс смерті», Le sens de la mort, 1922) та Віктора Туржанского (Голгофа любові, Calvaire d`amour, 1923). У Німеччині знімав ностальгійні стрічки «Тарас Бульба» (Taras Bulba, 1924), «Ад’ютант царя» (Der Adjutant des Zaren, 1928), «Забави імператриці» (Spielereien einer Kaiserin, 1929) та інші. В 1930-х працював у Франції, зокрема над фільмами «Бурлаки на Волзі» (Les Bateliers de la Volga, 1936), «Княжі ночі» (Nuits de princes, 1938). В 1945 році поставив в Італії свій останній фільм «Плоть та душа» (La Carne e l’anima), після чого перебрався до США, де жив під ім’ям Влад Стреві.
