Кенді (Candy)

У цьому кримінально-пасторальному міні-серіалі від Hulu, заснованому на жахливому реальному вбивстві і водночас сповненому наполегливої іронії, Джессіка Біл зіграла домогосподарку Кенді Монтгомері, яка зарубала сокирою свою сусідку Бетті Гор у 1980 році в Техасі, нанісши сорок один удар по обличчі та по усьому тілі. Відштовхуючись від солодкого імені героїні (candy у перекладі означає «цукерка»), автори надали цій здавалося б моторошній трагедії цукрово-фарсової і водночас дискомфортно-жорсткої тональності, в якій зійшлися цинізм, абсурдизм, сатира і неймовірний факт, а підкреслена побутовість сімейно-шлюбних відносин і рядовий адюльтер вилилися у справжнє пекло посеред американської буколіки. А Біл утілила поки що найцікавіший образ за усю свою акторську кар’єру.

Цукровий льодяник – це водночас і ласощі, і гострі скалки, якими можна добряче порізати язик та піднебіння. Тож, звісно, невипадково головна героїня (чи радше антигероїня, хоча повністю зрозуміти, хто тут жертва, а хто маніячка, так і не видається можливим, бо ж однозначними розв’язками можуть похизуватися лише вигадані історії, тоді як в реальних завжди лишаються розсипані та розгублені крихти лоскітливої загадки і сірих сумнівів) одразу після убивства повертається до буденних справ і відвозить дітей на плавання до басейну, до того ж і своїх дітей, і доньку зарубаної сусідки, і останній після кожного занурення дає заохочувального льодяника, бо такою є традиція, так завжди робила мама дівчинки, що прямо зараз лежить посічена на шматки у підсобці свого будинку… І таку саму довгограючу цукерку героїня кидає собі до рота у фіналі. І ні, вона не насміхається. Вона лише натякає, що ця історія хоч і скінчилася, та насправді спроможна грати іще (бо чимало залишилось поза кадром, а лабіринти людської психіки – то взагалі нескінченні темні ліси), і що гострі краї льодяника, солодкого і смачного, можуть розпанахати так само несподівано, як і враз втраплена до рук сокира.

Цікаво, що цього ж 2022 року вийде іще один міні-серіал про Кенді Монтгомері, тільки вже на HBO Max під назвою «Любов і смерть». Зможемо порівняти Кенді у виконанні Джессіки Біл із Кенді у виконанні Елізабет Олсен, в якої вже є напрочуд цікавий досвід зображення типово американської ретро-домогосподарки у псевдоідилічному субурбіконі в марвелівському серіалі «ВандаВіжен». Вже за назвами можна сказати, наскільки різні підходи у авторів до однієї і тієї ж історії, бо в «Кенді» ні про яку любов не йдеться; ні про пристрасть, ні про кохання, лише про нудотну рутину під маскою фальшиво-карамельної ідилії і звірячу внутрішню злість під личиною мармеладної дружелюбності, про таку собі вибухівку повільної дії під оболонкою милих, усміхнених, поступливих, послужливих степфордських дружин.

Але безумовно підходи обох шоуранерів-сценаристів варті уваги. Адже за «Кенді» відповідальний Нік Антоска, раніше зробивший дуже крутий і стильний горор про 90-ті і Голлівуд «Новий вишневий смак», а також екранізувавший знов-таки реальну історію одного жахливого побутового вбивства і знов-таки історію симулювання і фальші під назвою «Удавання» (до речі, Кенді у виконанні Біл наприкінці зізнається, що схована у глибинах її затуманеної душі лють, що раптово вийшла на поверхню, – породження довгих років підконтрольного існування під натиском владної і жорстокої матері; і це ніби алюзія до «Удавання», де донька, з якої мати штучно зробила невиліковно хвору і немічну, тяжіючи до свободи і виходу з-під контролю, одного разу теж вибухнула накопиченою ненавистю). А «Любов і смерть» розробляє Девід Е. Келлі, на рахунку котрого серіали «Містер Мерседес», «Велика маленька брехня», «Відмотати назад» («Знищення»).

Смотрите легально на MEGOGO

Перед глядачем стелиться така собі плезантвільська пастораль квітучого передмістя Далласа. Кінець 1970-х років тут виглядає максимально незграбно і несексуально: неоковирні вуса, неоковирні завивки, тюхтіюваті чоловічі стрижки, недоладні жіночі зачіски-паж, непривабливі окуляри, ідіотські тренувальні шорти з високою талією. Усі ніби люб’язні, радісні, товариські, щасливі…, та насправді ці родинні ідилії такі ж самі незграбні і дурнуваті, як і перуки. Одного разу о десятій ранку мила і енергійна Кенді Монтгомері, ідеальна дружина і ідеальна мати, заїжджає до будинку милої тихоні Бетті Гор, аби взяти купальник і льодяники для доньки Бетті, яка гостює у Монтгомерів декілька днів поспіль і має сьогодні відвідати урок плавання. Тож о десятій Кенді дзвонить у двері, і Бетті відчиняє. За декілька секунд (напис на екрані каже: одинадцята до полудня) двері відчиняються, і виходить приголомшена мокра Кенді з кривавим садном на лобі… Тобто з першої ж серії ми знаємо, що Кенді убила Бетті, з цього факту сценаристи ні інтриги, ні таємниці не роблять. Проте здається, що між тим, як Кенді ввійшла в будинок, і між тим, як вона вийшла, сталося ціле окреме кіно. І його ми побачимо згодом.

Іронія творців серіалу проявляється і у тому, як дурнувато тут звучить базисний фрейдизм. І у тому, що поліцейського, який розкриває безглуздий міжсімейний злочин у субурбіконі, грає Джастін Тімберлейк, чоловік Джессіки Біл у реальному житті. І у тому, що на столі у підсобці, де сталася рубанина сокирою, копи знаходять свіжу газету із рецензійним оглядом прем’єрної стрічки «Сяйво», в якій персонаж Джека Ніколсона намагається зарубати сокирою власну родину. І до речі, очевидно, наскільки сюжет «Сяйва» при всій повазі і до Кубрика, і до Кінга програє цьому реальному життєвому сюжетові «техаської різні», де химерно пристрасний інцидент стався між абсолютно безпристрасними персонажами.

У пролозі набожна Кенді, що краще за всіх співає у церковному хорі, розповідає діточкам повчальну притчу про деревце, яке мріяло стати величезним, красивим, могутнім деревом, найвищим і найміцнішим з-поміж усіх дерев. Але його зрубав дроворуб. Мріям ніби настав кінець. Проте тесляр зробив з того деревця люльку… колиску для новонародженого Ісуса… «Тож не слід зневірятися, коли руйнуються ваші життєві плани. Бо можливо, Бог приготував для вас дещо значно величніше», – підсумовує Кенді. І цю ж фразу вона повторює у фіналі. Філігранна Джессіка Біл не дає жодної можливості поставитися до Кенді Монтгомері однозначно: з осудом чи симпатією, неприязню чи співчуттям. Місцями вона здається брехливим стервом, місцями – щирою жертвою абсурдніших обставин. Її манікюр дратує. Проте у скло її великих окулярів хочеться пірнути, як у той басейн… та отримати заохочувальну смоктульку.

Анастасія Лях