Паперовий будинок: Корея (Money Heist: Korea – Joint Economic Area)

Спочатку здається, ну нащо?!.. Нащо Netflix зробив ремейк свого власного проєкту, коли іспанський оригінал завершився усього лише за декілька місяців до прем’єри південнокорейської переробки. Нащо було майже один в один повторювати сюжет, який глядачі ще точно не встигли забути, і надавати нові обличчя персонажам, до яких так прикипіла аудиторія усього світу. Спочатку здається, що Netflix заради ще вищих рейтингів, ще більшої кількості переглядів просто вирішив схрестити два надпопулярні свої серіали: іспанський «Паперовий будинок» і південнокорейську «Гру в кальмара» (адже в ремейку антигероя на прізвисько Берлін зобразив Пак Хе Су, добре відомий за роллю горе-інвестора в гучному шоу про дитячі ігри на виживання).

Але це все лише спочатку. Чим далі, тим чіткіше усвідомлюєш, наскільки блискуче, розумно і винахідливо, тонко і глибоко автори корейської адаптації підійшли до можливості переписати іспанський хіт. І наскільки правильне рішення ухвалило керівництво стрімінгової платформи, перекинувши цю ефектну історію, що захопила увагу й серця мільйонів і мільйонів фанів і стала таким саме загальнопланетним вірусом, як і «Гра у кальмара», саме на корейську, а не американську територію. І до речі, і стилем, і смислом «Паперовий будинок» і «Гра у кальмара» справді схожі майже як близнюки, хоча, здавалося б, говорять зовсім про різне: один про грандіозне зухвале пограбування, інший про дистопічну смертельну гру задля ласого куша. Проте обидві історії – про жагу до грошей, обидві про розділення суспільства на два табори (у першому випадку це грабіжники і заручники або грабіжники і поліція, або грабіжники і система; у другому – гравці і конвоїри або гравці і організатори ігор, або невдахи, що втрапили у бездонну боргову яму, і знову-таки система). І в обидвох шоу, і це неможливо не відмітити, люди зі зброєю носять маски і червоні комбінезони.

Повна назва ремейку звучить так: «Паперовий будинок: Корея – Спільний економічний простір». Події відбуваються у найближчому майбутньому, де начебто уряди капіталістичної Південної Кореї і комуністичної Північної Кореї, що десятиліттями грали у вимотуючу для обох сторін гру «ти тікаєш – я наздоганяю» (південні корейці ловили безкінечний потік перебіжчиків з півночі, а північні правителі наздоганяли і повертали своїх втікачів назад…, а поки ворогуючі політики гралися у шпіонаж та у власну локальну версію «холодної війни», простий народ марно намагався жити тихим життям між молотом і ковадлом… про це нині на жаль покійний Кім Кі Дук зняв виразну трагікомічну притчу «Сітка»), нарешті створили об’єднану економічну зону, спільну для обох країн територію, аби зупинити виснажливу циклічну біганину. Але життя у новоствореній зоні виявилося не таким, як того хотілося… І саме так назбиралась команда Професора і його різномастих спільників, кожен з яких забажав нарешті зажити ситим красивим життям.

Якщо іспанський «Паперовий будинок» фокусувався лише на кількох персонажах з команди (на Токіо, Професорі, Берліні), то південнокорейський розповідає потроху про кожного, не оддаючи нікому перевагу. Якщо іспанський зосереджувався безпосередньо на справі і лише іноді вдавався до біографічних флешбеків, то південнокорейський приділяє чимало уваги бекграундам, і герої хоча й носять ті самі прізвиська і поверхово нагадують ті самі характери («поганська» натура Берліна, зухвалість і войовничість Токіо, плебейський шарм Денвера), насправді відрізняються від своїх прообразів. Так, наприклад, хакер Ріо нібито виглядає таким самим наївним і недосвідченим юнаком, та при детальнішому розгляді розкривається принципово інша історія: медик за освітою, «золотий хлопчик» з родини інтелігентів-багатіїв, маленький бунтар, що, як заведено у подібних сім’ях, перебуває у контрах із владним, суворим батьком; наперекір татові не схотів бути лікарем і знов-таки впоперек подався в грабіжники (причини пограбування тут в кожного свої і в кожного інтересні). Якщо іспанський оригінал переборщив із мелодраматизмом і любовними пристрастями, то зібраніший і витриманіший південнокорейський ремейк майже позбавив сюжет романтичних надлишків і зайвих зациклених на сексі перипетій. Тобто і те, і інше тут є, але без передозування.

Смотрите легально на MEGOGO

Та головне, що у сюжет, який до цього сприймався виключно як жанрове ноу-хау (іспанці взяли жанр фільму-пограбування і перетворили його на серіал-пограбування, чого до них ніхто не робив), корейці додали доволі потужний і безсумнівно цікавий алегоричний політико-соціальний підтекст. І насамперед прізвисько Берлін (нібито випадкове, як і всі інші) набуло істинно колосального метафоричного значення, відсилаючого до знову-таки суто політичного розділення єдиних корейців на північ і південь, на «схід» і «захід». Берлін тут ніби уособлення самої системи. Він розділяє. Спершу розділяє заручників на капіталістів і комуністів, нацьковуючи і стравлюючи дві сторони («Якщо завинять вихідці з Півночі, я покараю Південь, і навпаки», – залякує він). А потім розділяє й самих грабіжників на тих, хто за нього і його радикальні методи, і тих, хто проти. Він – Берлінська стіна. Жорстокий розділяючий мур, що породжує недовіру, ненависть і ворожнечу.

Тож лише тут, у ремейку, стає зрозумілим, що «Паперовий будинок» – це не про пограбування. Це про розділення і єднання, про розкол і згуртованість, про зведення і руйнування «стіни». Адже невипадково головний трюк грабіжників – однакові костюми і маски. І перевага у цій грі в кішки-мишки завжди на їхньому боці саме тоді, коли вони стирають розділювальну межу. Коли під однаковими червоними комбінезонами і однаковими карнавальними обличчями з пластику немає жодної різниці між нібито жертвами і нібито злочинцями, між північнокорейцями і південнокорейцями, між статусами і ідеологіями… Але якщо людина гнила, то те вже ніяка маска не приховає.

Анастасія Лях