Багатостраждальна телевізійна адаптація однойменного дісішного коміксу від знаного казкаря Ніла Ґеймана, ідеолога англійського та американського міського фентезі, нарешті дісталася глядачів. І вона має цілком задовольнити фанатів першоджерела. Хоча й як для сюжету про сни тут замало божевільного сновиддя.
Історія починається на початку двадцятого сторіччя. Окультист-аматор Родерік Берджесс (Чарлз Денс) проводить ритуал з виклику Смерті. Він має намір затягти Смерть із потойбіччя в земний вимір, полонити її і висунути вимогу: свобода в обмін на воскресіння сина, що загинув на передовій Першої світової війни. У цей же час в іншому вимірі один із семи Безмежних створінь (такими позалюдськими створіннями є Смерть, Жадання, Страждання, Сон…), король сновидінь, мрій та найстрашніших нічних кошмарів, відомий за ім’ям Морфей або Пісочний чоловік (Том Старрідж), тимчасово залишає свої володіння і вирушає до денного світу, аби вполювати один неслухняний кошмар (Бойд Голбрук, у котрого під повіками зуби замість очних яблук…тобто три роти замість рота і пари очей, що може бути метафорою сліпої жаги і ненажерливості), що втік з пісочного королівства і засвітла, середодня мучить людей.
Оскільки маг-шарлатан Родерік Берджесс погано знається на тому, що робить, помилково його недолугий обряд викликає не Смерть, а Морфея. Пісочний чоловік не встигає покарати втікача і опиняється на підлозі в будинку Берджесса. Коли недочаклун розуміє, що полонив не того і що Безмежний Сон не здатен воскресити його померлого сина, то, будучи жадібним і егоїстичним, вимагає від Пісочного чоловіка гроші, владу, молодість та безсмертя. Але Сон стоїчно мовчить і не дає користолюбцю нічого… Жорстокий і зажерливий Родерік відбирає чарівні знаряддя Морфея: шолом, мішечок з піском і рубін, що здатен перетворювати сни на реальність. А в’язня зачиняє у клітці і приставляє цілодобових вартових, яких накачує пігулками, аби ті не поснули (бо тільки-но хтось поряд із Пісочним чоловіком порине у сон, той проникне у його сновидіння і позбудеться тюрми та кайданів). Так проходить цілих сто років, і ціле століття людство хворіє хто на безсоння, хто на сомнамбулізм, а хтось неживий і немертвий спить у летаргічному сні…
За творами Ніла Ґеймана вже вийшли серіали «Люцифер» (спін-оф «Пісочного чоловіка»), «Американські боги», «Добрі передвісники» (на великих екранах ми бачили казку «Зоряний пил» за його однойменним романом і ляльковий мультик «Кораліна»). Причому серіал «Американські боги», де у насильницькій сутичці зустрілися старі боги (прадавні єгипетські, скандинавські, слов’янські, африканські міфічні створіння та божества) і нові (боги телебачення, гаджетів, інтернету, фондового ринку…, яким поклоняється сучасне суспільство) вийшов набагато раніше, ніж шоу про короля снів. Але Ґейман спершу і набагато раніше написав комікс про Пісочного чоловіка (тоді письменник ще жив у Англії і написав комікс у жанрі лондонського міського фентезі, тоді як «Американських богів» прозаїк створив вже після переїзду до Штатів).
Смотрите легально на MEGOGO
Тож мотиви «Пісочного чоловіка» фантаст згодом використав у романі про протистояння древніх і сучасних ідолів. За тим самим принципом в обох історіях прадавні релігія, міфологія, фольклористика лягають на сучасне урбаністичне тло. І як запеклий атеїст, Ґейман протиставляє язичництво християнству, роблячи чимало іронічних відсилок до Біблії. Так, ми бачимо карикатурних братів Каїна і Авеля: перший щоденно вбиває другого, а другий раз у раз викопується з могили і повертається до любимого братчика (бо, як каже Авель, «ми є тими, ким є», і бути інакшими неспроможні, ніби довічні в’язні написаної для нас історії і створених навіки фантастичних сюжетів). Кошмар, який тікає з пісочного королівства, має ім’я Коринтянин (відсилка до «Першого послання до коринтян» – книги Нового Заповіту, в якій апостол Павло звертається до грішних коринтян, закликаючи їх до єдності, повернення до божественного світла і довіри до божої мудрості).
Як заперечення християнської патріархальності і маскулінності, як заперечення чіткої гендерної диференціації (знов-таки притаманної християнству) антропоморфні потойбічні істоти постають у серіалі підкреслено андрогінними чи безстатевими. Жіночний Том Старрідж в образі Сну кілька разів постає цілковито голим, проте камера вихоплює з тіні його наготу таким чином, що геніталії здаються відсутніми. Люцифера грає фактурна акторка Гвендолін Крісті, і персонаж її не є ані жінкою, ані чоловіком…, або чоловіком і жінкою разом (тут володар пекла хоча й другорядний, проте об’ємніший і ефектніший, і набагато ближчий до оригінального зображення персонажа в коміксах, аніж його втілення у серіалі «Люцифер», де роль виконав Том Елліс). А образ Жадання втілив реально андрогінний актор Мейсон Александер Парк.
Але якщо «Американські боги» – це суто доросле шоу, місцями похмуре, місцями агресивне, місцями сатиричне, а часом провокативне і епатажне, то «Пісочний чоловік» наче не може визначитися, на яку саме аудиторію він націлений: дитячу, молодіжну чи зрілу. Бо ж в одній сцені з’являється цілковито дитячий дракончик, схожий на Дракошу з радянського мультика «Дівчинка + дракон». А в іншій сцені в одній кав’ярні під дією рубінових чарів стається оргія, в котрій фігурують лесбійський секс, гей-секс і секс за моделлю домінування-підкорення.
Так само доволі дорослим з психологічної точки зору є антагоніст у філігранному виконанні Девіда Тьюліса. Актор зіграв позашлюбного сина Родеріка Берджесса, якого батько хотів позбутися ще тоді, коли той був в утробі матері. Оскільки його мати, тікаючи від тирана Берджесса, прихопила з собою знаряддя Пісочного чоловіка, він зростав у нерозумінні межі між дійсністю і фантазією, адже магічний рубін перетворював його дитячу уяву про єдинорогів чи сніг посеред літа на матеріальну реальність. Це нерозуміння довело антигероя до божевільні, і він почав відчайдушно шукати у світі правду, для чого вирішив знищити світ сновидінь, який ототожнив зі світом брехні.
І ось тут, до речі, Ґейман між рядків вводить найцікавіше міркування. Ніби м’ячик в руках, він перекидає туди-сюди думку про те, що релігія і її основне знаряддя, що зветься Біблією, – тотальна брехня, тоді як сни і сновидні душевні блукання – то і є справжня ява і прихована істина.
Анастасія Лях
Пісочний чоловік (The Sandman)
2022 рік, США/ Велика Британія
Продюсери: Аллан Гейнберг, Ніл Ґейман, Девід С. Ґоєр
Режисери: Майк Баркер, Джеймі Чайлдс, Майрзі Алмас, Андрес Баїс, Коралі Фаржа, Луїза Гупер
Сценарій: Аллан Гейнберг, Ніл Ґейман, Девід С. Ґоєр, Джим Камполонго, Остін Гусман, Амені Роза, Лорен Белло, Гетер Беллсон, Олександр Ньюман, Ванесса Джеймс Бентон, Джей Франклін
У ролях: Том Старрідж, Гвендолін Крісті, Вів’єн Ачеампонг, Бойд Голбрук, Чарлз Денс, Асим Чаудрі, Санджієв Бхаскар, Кірбі Гауелл-Батист, Мейсон Александер Парк, Донна Престон, Дженна Коулман, Ніам Волш, Джоелі Річардсон, Девід Тьюліс, Кіо Ра, Стівен Фрай, Разане Джаммаль, Сандра Джеймс Янг, Петтон Освальт
Оператори: Вілл Балді, Сем Гізман, Джордж Стіл
Композитор: Девід Баклі
