Цей поліцейський серіал від BBC – ніби маленька британська версія культових американських «Дротів». Тільки тут Белфаст замість Балтимора. Звичайні поліцейські будні подані із максимальним, майже документальним реалізмом. А замість типових для поліцейського кіно героїв і поганців – звичайні люди, що ходять на роботу і намагаються (а хтось не надто) робити її добре чи принаймні так, аби отримати наприкінці місяця зарплатню не за халтуру, а за сумлінне відпрацювання годин. Така собі кухонна проза поліцейського ремесла.
«Тут не Лондон», – люблять повторювати місцеві приїжджим. Так само як і «Дроти» занурювали глядача у специфіку міста, роблячи Балтимор самостійною діючою особою і навіть центральним героєм, «Блакитні вогні» занурюють у характер Белфаста, норовливої столиці ірландської частини британських островів, де холодна відстороненість дивним чином поєднується із провінційним затишком, де цілковито відсутній традиційний столичний гламур і в акуратних будиночках мешкають забіякуваті гопники, котрі закидують поліцейські патрульні автівки яйцями, з яких їх матусі печуть пироги.
Крізь дні і години, крізь денні й нічні зміни монотонного чергування, крізь нарізання кіл напівпустими вулицями простежується узагальнюючий сюжет протистояння звичайних патрульних і, з одного боку, вищих поліцейських ешелонів (слідчих, оперативників і керівників спецвідділів, крутих копів під прикриттям…, словом, усіх, хто типу виконує справжню поліцейську роботу, у той час як патрулі їдять ланчі з ланч-боксів, хизуються фотографіями дітей, підбирають з тротуарів п’янчуг і максимум інколи роблять штучне дихання наркоманам, що передознулися); з іншого – банди наркодилерів, яка тримає в страху пів міста і яка чомусь є для патрульних недоторканою: що б не відбувалося на території, де заправляє ця зграя, патрулям завжди туди зась.
Проте саме «блакитні вогники», що не мають ніякого секретного прикриття і не носять маски, пильнують добробут звичайних містян: дружин, котрих б’ють чоловіки; дітей, про котрих не турбуються нанюхані батьки; безхатьків та самітників-блукачів, що вештаються кварталами і сподіваються побачити рятувальну блимавку на даху білого гетчбека, який забере у відділок і принаймні на кілька годин позбавить гіркого відчуття загубленості і неприкаяності, і навіть чаєм пригостить.
Смотрите легально на MEGOGO
Деталі рутинної щоденної роботи (до речі, пригадується стрічка «Патруль» із Джейком Джилленголом і Майклом Пенья) здаються навіть цікавішими за другорядні кримінальні справи злочинного клана. Нам показують роботу досвідчених констеблів і молодих стажерів, що вперше практикуються в полі і готуються скласти іспит. І кожний їх нерв, кожний стрес, кожний струс від першого рознімання бійки у пабі, першого масажу серця невпевненими тремтячими руками, першого трупа… глядач відчуває на власній шкірі. Вони не супергерої, а рядові ремісники, що іноді роблять хорошу справу, а іноді – просто справу, просто щось таке собі роблять, як і всі ми день за днем.
І одразу прикипаєш до цих надзвичайно живих і приземлених персонажів. До зеленого першачка із рожевими щічками, що геть не вміє влучно стріляти і боїться завалити екзамен. До брутальної стажерки-пацанки, що рветься у бій і агресивно футболить м’яча у вільний від служби час. До сорокарічної колишньої соцпрацівниці, що раптово вирішила стати патрульною і робить поліцейську роботу з оглядкою на попередній фах: надміру чуйно, занадто близько до серця.
І до їхніх старших напарників-менторів: до веселого шанувальника кантрі-музики Джеррі у виконанні харизматичного Річарда Дормера, що до того кулеметив шармом у панково-гуморесковому фентезі «Варта» за романами Террі Пратчетта; і до загадкового раціонального циніка, що сам пече домашні медові коржики і завжди має смачненьке у ланч-боксі, і сприймає роботу виключно як роботу, бо світ є «басейном, повним гівна, і це гівно періодично просочується крізь щілини назовні», а він – лише «той, хто тримає в руках відро і підлатує дірки», не намагаючись марними зусиллями відчищати від смердючого багнища весь басейн. І навіть до кралі-блондинки, що елементарно боїться роботи, котра їй не до снаги, і раз у раз дурними відмовками ухиляється від виїздів, ховаючись за типу невідкладними паперовими ділами.
Важливо, що у русі до фінішу (хоча хочеться сподіватись на другий сезон) і початківці, і наставники проходять кожний власну професійну еволюцію. Не злет по кар’єрних сходах, а ріст професійної свідомості (окрім, звісно, здобуття навичок і досвіду). Хтось стає твердішим. А хтось починає хоча б трішки вірити, що кількість гівна у басейні реально зменшити… Та музику у магнітолі патрульної машини і смаколики в ланч-боксах ніхто не відміняє.
Анастасія Лях
Блакитні вогні (Blue Lights)
2023 рік, Велика Британія
Продюсери: Жиль Банньє, Френ Гарріс, Деклан Лоун, Адам Паттерсон, Томмі Булфін, Луїза Галлагер
Режисер: Жиль Банньє
Сценарій: Френ Гарріс, Деклан Лоун, Адам Паттерсон
У ролях: Сіан Брук, Річард Дормер, Кетрін Девлін, Джон Лінч, Ханна МакКлін, Мартін МакКанн, Валене Кейн, Натан Браніфф, Джоенн Кроуфорд, Анді Ошо, Джонатан Гарден
Оператори: Стівен Мерфі, Ангус Мітчелл
Композитор: Еоін О’Каллаган
