kinowar.com

Божевільні (Mad Men)

Зачекайте, будь ласка...

Хто такий Дон Дрейпер?.. Можна сперечатися, чи справді «Божевільні» є найвидатнішим серіалом за всю історію американського телебачення (адже ще є «Клан Сопрано» і «Пуститися берега»). Та навряд чи в когось викличе заперечення твердження, що «Божевільні» є найбільш екзистенційним шоу на ТБ. І найбільш стильним.

Втім, якраз в екзистенційному контексті мангеттенський рекламник Дон Дрейпер напрочуд схожий на боса італоамериканської мафії в Нью-Джерсі Тоні Сопрано. І хоча на відміну від грубуватого ведмедоподібного мафіозі цей відполірований елітарний красень не відвідує психоаналітика і відповідно тримає всі переживання глибоко в собі, він так само страшенно розгублений і так само страшенно боїться. Так само шукає фантомного порятунку в нескінченній кількості вродливих жінок, бо так само має дитячу психологічну травму, пов’язану з матір’ю (не дивлячись на те що мати Сопрано померла тоді, коли її син вже був лисіючим п’ятдесятирічним чоловіком, а матері Дрейпера не стало одразу під час пологів) . І так само не може зрозуміти, ким він є насправді і який його життєвий шлях.

Ретро-серіал Метью Вейнера охоплює одне американське десятиліття від початку 60-х до 1970 року. І більш детального дзеркала епохи на телебаченні точно не знайти. «Божевільні» (в оригінальній англомовній назві використано сленг, котрий є грою слів: буквально «mad» перекладається як «божевільний», але терміном «mad men» у 1950-х роках почали називати нью-йоркських рекламників, котрі працювали у високих офісних будівлях на Медісон-авеню, тож вислів «mad men» був типу іронічним скороченням і означав «люди з Медісон-авеню») відтворюють абсолютно все: від моди на гардероб і інтер’єр до таких знакових культурно-соціально-політичних змін у суспільстві, як роль жінки у чоловічому світі і ставлення до темношкірих та гомосексуалізму.

Смотрите легально на MEGOGO

Цікаво, що творці шоу не показують безпосередньо історичні події, але показують вплив подій на ментальний і емоційний стан персонажів, і відповідно їхню професійну діяльність і особисте життя. Вбивство Кеннеді, В’єтнамська війна, вуличні заворушення і погроми чорних активістів, злочини секти Чарльза Менсона, падіння літака American Airlines і загибель усіх пасажирів, висадка Ніла Армстронга і «Аполлона-11» на Місяць, вихід на екрани фільму «Дитина Розмарі» (останній надихає героїв на створення рекламного ролика про дитячий аспірин, а шок від жахливої смерті президента штовхає дружину, котрій Дон постійно зраджував, на сміливий крок розірвання стосунків і зрештою шлюбу)…

Телевізор у певному сенсі виступає окремим персонажем, бо у 1960-х телевізор сам по собі фігурально і буквально був надважливою (а може, найважливішою) річчю в житті американців. А рекламна справа, з одного боку, своєю брехливою суттю (адже будь-яка реклама тією чи іншою мірою бреше) асонує з брехливим, загорнутим у фальшиву обгортку життям головного героя; з іншого – розкривається і як комерція, і як творчість у найдрібніших деталях (а деякі рекламні сюжети і слогани, написані спеціально для серіалу, виявилися такими влучними, що стали реальною рекламою: приміром, придуманий Доном Дрейпером слоган «Передай Heinz» і відповідна візуальна ідея були куплені компанією Heinz і стали справжньою рекламою легендарного американського кетчупу).

Місцями здається, що фігура Дрейпера ховається і зменшується, і навіть нівелюється за образами оточуючих його жінок. Жінок, які впродовж переломного десятиліття (коли до американського патріархального консерватизму підбирається феміністська революція) із домогосподарок і секретарок виростають в копірайтерів, головних копірайтерів, партнерів-акціонерів і навіть незалежних і самостійних бізнесвумен, засновниць і господарок власних бізнес-проєктів… До того ж героїня Елізабет Мосс, кар’єристка Пеґі Олсон, переживає таку разючу метаморфозу і еволюцію на тлі статичного чи падаючого Дрейпера, що часто перетягує фокус оповіді на себе (а Крістіна Гендрікс переманює фокус своєю виразною зовнішністю, і не через розмір грудей, а через феєричну грацію, з якою вона несе на собі епоху 60-х). І високий, статний, фактурний Джон Гемм тоді виглядає малим, зігнутим (не буквально, звісно), кволим…, немовби боїться, що жінки, котрі йому корилися, тепер навпаки, підкорять його… чи, що іще гірше, знехтують ним.

«Хто ти, Дон Дрейпер?» – це запитання звучить лейтмотивом-рефреном. То його риторично й задумливо вимовляє у ліжку Бетті Дрейпер (Дженьюарі Джонс), перша (хоча формально друга) дружина головного героя. То його як тему інтерв’ю озвучує журналіст, який має на меті розкрити читачам секрети душі загадкового креативного директора рекламного агентства «Стерлінґ Купер» (пізніше «Стерлінґ Дрейпер Купер»), котрого вважають справжнім магом, чарівником у світі реклами. І ніхто, жодна людина у світі не знає, наскільки болісним і важким, і складним та незбагненним є це нібито просте запитання для втраченого «я» героя.

На вступних титрах чорний силует чоловіка падає вниз з мангеттенського хмарочосу, а по скляних стінах будівлі символічно ковзають зображення жінок рекламно-модельної зовнішності, і герой летить повз апетитні жіночі груди у бюстгальтерах, які рекламував, і тендітні жіночі ніжки у панчохах, які рекламував… Екзистенція – це завжди так чи інакше падіння і так чи інакше крах. Наприкінці шостого сезону Дон Дрейпер зазнає ударного провалу і котиться в провалля. «Униз їдете?» – символічно-іронічно запитують його в ліфті. Він втрачає роботу, втрачає дружину, втрачає власну компанію і головне – авторитет, ту саму «магію Дона Дрейпера», і оточуючі вже дивляться на нього не із захопленням, угодництвом, обожнюванням, бажанням сподобатись і доторкнутися, наче до бога…, а з жалістю чи презирством.

Проте чи не вперше в цю мить, коли нібито все втрачено, герой знаходить себе. Мириться зі справжнім собою. Не Доном Дрейпером: успішним глянцевим чоловіком з Медісон-авеню, котрий носить дорогі костюми, ідеальну зачіску, має найкрасивіших жінок, п’є найліпше віскі, їздить на шикарних автівках, ще й увечері приїздить додому до дружини, схожої на Грейс Келлі як дві краплі води, купки діточок, собаки, теплої домашньої вечері і затишного заміського особняка. А зі справжнім «я», з Діком Вітменом, котрий виріс на брудній фермі в глухій провінції, котрого народила повія і батька-п’яницю котрого насмерть хвицнув кінь у хліву, котрий юнаком втратив цноту в дешевому борделі і завжди був плебеєм, не істеблішментом, торгував машинами і шубами в крамниці, і то був верх кар’єрного досягнення…, поки не витяг щасливий білет. Тож нарешті благородний і дещо зарозумілий Дон (донжуан і лицар донкіхот в одній особі, і байронічна примара з непідйомним вантажем рефлексій і зажерливою темрявою в неспокійній, бентежній душі) прийняв у собі неблагородного босяка Діка.

І можливо, колись (але нам, глядачам, цей день не показали, лише натякнули тихою посмішкою на умиротвореному обличчі в останньому кадрі) він настільки перестане зневажати себе, що навіть простить собі незаслужену нагороду, те кляте Пурпурове серце, на яке він не може дивитися, бо отримав його за відвагу і поранення в бою, а насправді необачно і по-дурному впустив запальничку, через що підірвався насмерть його командир, а він, аби більше не повертатися ані на війну, ані на ферму, ані в пролетарське багно і почати з чистого аркуша (відносно чистого, адже на аркуші вже була написана частина чужої долі), присвоїв лейтенантське звання покійного, його ім’я, його життя…, і поховав Діка Вітмена.

Екзистенція – це також неодмінні думки про смерть. І смерть постійно переслідує героя. Інколи вона перебуває відносно далеко, коли в новинах повідомляють про вбивство Джона Кеннеді чи постріли в Боббі Кеннеді. А інколи підкрадається близько і дихає зовсім поряд, коли від раку кісток помирає одна дорога жінка, від лейкемії вмирає інша, колишня коханка, а інша колишня коханка жива, та, ставши героїновою наркоманкою, виглядає так, наче помре завтра чи післязавтра; коли у друга і власника рекламного агентства Роджера Стерлінґа стається інфаркт, а потім іще один інфаркт; коли один з партнерів фірми вішається у власному кабінеті, а інший (засновник і динозавр, і кит цього бізнесу) тихо вмирає від старості на дивані… Коли зрештою Бетті (колишня дружина, але все ще мати його дітей і небайдужа йому людина, і все ще його «пташка») дізнається про останню стадію раку легенів і має померти через сигарети, котрі його агентство рекламувало роками, а сам він, будучи креативним директором, шукав і знаходив творчу лазівку, аби оминути в рекламі застереження про загрозу здоров’ю. Іронія долі. І аби екзистенційний колапс був для героя болючішим, помирають лише люди довкола, але не він.

«Коли сумно, всі дивляться кіно», – каже малий хлопчина, син Дона, чорношкірому прибиральникові кінотеатру перед тим, як подивитися другий сеанс поспіль науково-фантастичного блокбастера «Планета мавп» 1968 року (культовий фільм з Чарлтоном Гестоном, один з найвеличніших в історії Голлівуда), бо він йому надзвичайно сподобався і… приголомшив (і не лише його). І каже хлопчик це в той день, коли з усіх телевізорів повідомили про смерть Мартіна Лютера Кінга. І навіть йому, маленькій дитині, від тієї новини стало сумно… і страшно… А пізніше Дрейпер, ледь не пустивши скупу чоловічу сльозу, несподівано для самого себе усвідомить і вимовить колосальне батьківське зізнання: «Отак впродовж років дивишся на власних дітей і нічого не відчуваєш. Не відчуваєш любов, котру мав би відчувати. Вони просто існують, і ти з цим погоджуєшся… Аж раптом син каже таку річ, що б’є в самісіньке серце…».

Впродовж семи сезонів здається, що Дон Дрейпер не може бути моногамним і щасливим, неспроможний бути просто люблячим батьком і люблячим чоловіком, бо юним хлопчиком зростав у борделі серед юрби мінливих жінок і сам батьківської любові ніколи не знав, і любов завжди були підмінена запахом сексу. І тепер він відчайдушно шукає заповітну і невловиму прив’язаність до «тієї єдиної», бо ж повії з дитинства, що були йому одночасно і мамами, і коханками, жодних прив’язаностей не мали… Та насправді Дон Дрейпер прагне нарешті віднайти прив’язаність до… самого себе… Адже півжиття прожив із незнайомцем всередині.

(Не стільки рецензія, скільки роздуми про Дона Дрейпера).

Анастасія Лях

Божевільні (Mad Men)

2007-2015 роки, США

Продюсери: Метью Вейнер, Джон Гемм, Скотт Горнбахер, Блейк МакКормік, Марсі Петтерсон, Боб Левінсон, Ерін Леві

Режисери: Метью Вейнер, Джон Гемм, Джон Слеттері, Філ Абрагам, Майкл Аппендаль, Алан Тейлор, Пол Фіг, Тім Гантер, Ендрю Бернштейн

Сценарій: Метью Вейнер, Джонатан Ігла, Ерін Леві, Робін Вейт, Карлі Рей

У ролях: Джон Гемм, Елізабет Мосс, Джон Слеттері, Вінсент Картайзер, Дженьюарі Джонс, Крістіна Гендрікс, Браян Батт, Майкл Ґледіс, Аарон Стетон, Річ Соммер, Кірнан Шипка, Джессіка Паре, Джей Р. Фергюсон, Крістофер Стенлі, Кевін Рам, Роберт Морс, Елісон Брі, Джаред Гарріс, Бен Фельдман, Марк Мозес, Тейона Перріс, Брюс Грінвуд

Оператори: Кріс Менлі, Дон Девайн, Філ Абрагам, Стів Мейсон

Композитор: Девід Карбонара

Зачекайте, будь ласка...

Відгук про серіал Божевільні (Mad Men)

Коментарі