Цей міні-серіал від колишнього «канадського вундеркінда» Ксав’є Долана поєднує жанри типової для режисера сімейної психологічної драми і нетипового детективу, що приховує кульмінаційний твіст. На жаль, це може бути останнє кінематографічне висловлювання Долана і його остання кінематографічна присвята матері, оскільки молодий митець, котрому наразі лише 34 роки, заявив, що більше нічого не зніматиме. Справді дуже прикро і дуже жаль, бо «Ніч, коли Лор’є Годро прокинувся» – один із найкращих арт-серіалів за всю історію телебачення.
Колись квебекський диво-юнак Ксав’є Долан був улюбленцем Каннського фестивалю. А потім франкомовний художник випустив перший і останній фільм англійською мовою («Смерть і життя Джона Ф. Донована»), і критики та вся кіноспільнота його зафукали і ледь не скасували, бо ж вундеркінд схибив (стрічка дійсно вийшла відверто слабкою, млявою, геть не схожою на експресивний і навіть дещо істеричний, максималістський стиль Долана, не знаменувала ані дорослішання, ані тим паче зрілість мувімейкера, лише вигорання…, проте то був єдиний провал). Зазвичай у 34 режисери тільки починають кар’єру. Та Ксав’є Долан розпочав її у 20 («Я вбив свою маму»), і то був потужний зоряний вибух, справжня наднова. А як казав Джек Керуак, що яскравіше люди горять, то швидше згасають…
Коли наприкінці 2022-го на канадському телебаченні вийшов п’ятисерійний «Ніч, коли Лор’є Годро прокинувся», його аудиторія наблизилась до нуля. Звісно, це образило і вкотре розчарувало Долана, і він сказав так: «Не бачу більше сенсу робити кіно. Я вкладаю у свої проєкти багато енергії, а потім їх ніхто не дивиться. Це змушує замислюватись, чи настільки погані мої фільми… Хоча знаю, що це не так». Зрештою квебекський ментально-інтелектуальний акселерат підтвердив, що таки зав’язав із кінематографом.
Жаль. Повторюся. Жаль… У першому в режисерській кар’єрі серіалі Долан повертається у рідний Квебек. Сюжет розгортається навколо великої родини, що мешкає у малому провінційному містечку. Троє дорослих синів спостерігають смерть старої матері. Молодший Еліот (його зобразив сам Ксав’є Долан, котрий часто грає у власних фільмах) марно намагається подолати наркозалежність, при цьому в нього ще й алергія на наркотики, і його шкіра суцільно вкрита прищами. Середній Дані після розлучення живе самотньо у холостяцькій захаращеній квартирі, де через розкиданий мотлох нема куди ногою ступити, і навіть не має в домі пакетів для сміття. Старший Жульєн нібито виглядає найбільш щасливим, адже має будинок, дружину, дочку…, та насправді ховає від усіх дуже давню страшну таємницю.
Смотрите легально на MEGOGO
Коли мати помирає, з Монреаля у рідну діру повертається старша і єдина донька померлої, Мімі, єдина сестра Еліота, Дані та Жульєна, котра поїхала з дому ще дівчинкою. Мімі за фахом є спеціалістом з бальзамування і приїхала, аби підготувати тіло матері до поховання (і щасливою вона теж не здається: багато п’є і шукає випадкові разові БДСМ-зв’язки). Проте її приїзд воскресає потік темних і болісних спогадів, зокрема пам’ять про загадкову ніч далекого 1991 року, коли її, ще неповнолітню, буцімто зґвалтував красень-сусід Лор’є Годро, найліпший друг Жульєна, а брат нібито заступився за честь сестри…
Сюжет, заснований на п’єсі Мішеля Бушаро, інтригує міцно і водночас слизько зав’язаними вузлами, котрі пручаються, та все ж хочуть розв’язатися; дивними, навіть злегка містичними поворотами; запитаннями, на які глядач жадає отримати відповіді. Приміром, кому і чому померла мати героїв залишила весь спадок, та ще й перед смертю виказала волю, аби ніхто з дітей не був присутнім на оприлюдненні заповіту. І навіщо і хто переслідує Жульєна, блукаючи містом на мотоциклі і ніколи не знімаючи шолома, наче привид… Долан віртуозно, м’яко і поступово підводить глядачів до розгадки, до викриття правди про ту фатальну ніч, що назавжди змінила життя двох родин, що спотворила долі дітей, котрі виросли побитими, зламаними і нещасними, повними зневіри, меланхолії, самообману, самобичування, тяги до самознищення…
Незмінні лейтмотиви творчості Ксав’є Долана – складні стосунки з матір’ю і складне прийняття (самоприйняття чи прийняття оточуючими) гомосексуальності. Обидва звучать і у міні-серіалі «Ніч, коли Лор’є Годро прокинувся». Причому мати тут вкотре зіграла улюблена акторка Долана Енн Дорваль, котра була матір’ю майже в усіх його картинах і особливо запам’яталася виразними образами у фільмах «Я вбив свою маму» і «Мамочка». У серіалі в актриси теж вельми промовиста постать. Її героїня монументальна, авторитетна (причому навіть тоді, коли лежить у морзі мертва), дуже символічна, виписана з кількох буквально і фігурально яскравих деталей, як, наприклад, її незмінно насичено червоний манікюр. Напрочуд суперечлива мати, що нібито одночасно відчуває до своїх дітей і любов, і ненависть. Відповідно ті самі парадоксальні емоції відчувають до неї її сини і дочка, які, прощаючись, охоплені не стільки радістю (полегшенням) чи сумом (скорботою), скільки страхом. Страхом від нерозуміння власного ставлення до цієї події і водночас від розуміння своєї цупкої залежності від цієї людини навіть після її смерті.
Якщо говорити про асонанси з попередніми роботами Долана, серіал найбільше співзвучний з камерною сімейною драмою «Це всього лиш кінець світу», яка так само була зосереджена на істерії всередині однієї родини; так само фокусувалася на непростих стосунках між матір’ю, синами, донькою, невісткою; так само емоційно відштовхувалася від тригера-приїзду, повернення додому через багато років блудної дитини. І знову режисер використовує прустівський потік свідомості, глибокі і затяжні занурення у ланцюжки, лабіринти, жерла й пастки нескінченних спогадів. А в якості алюзії на символічне печиво «мадленки» – ім’я матері Мадлен.
І паралельно концепція «Ночі, коли Лор’є Годро прокинувся» нагадує американський міні-серіал Майка Фленегана «Привиди будинку на пагорбі». Аналогічне делікатне копирсання у таємницях однієї сім’ї, у зв’язках братів і сестер, батьків і дітей, розділене на розчароване теперішнє і на флешбеки в обнадійливе дитинство. Причому Долан, як і Фленеган, майстерно склеює сьогоднішнє і минуле безшовними, розмитими лініями, і кадри не клацають, а переливаються, плавно перетікають один в одного. Приміром, у теперішньому Мімі хрускає, випрямляючи онімілі зігнуті пальці мертвої матері, і ця сцена і цей звук переходять у хрускіт смажених курячих крилець, котрі персонажі ламають за обідом. А інший кадр змиває водний потік, що перетворюється на окріп, який ллється із чайника…
Іноді здається, що Ксав’є Долан ніяк не може перерости болісні рефлексії щодо токсичних відносин із матір’ю і зрештою потрапляє у власну емоційно-тематичну пастку, у замкнене коло едіпового комплексу. Він говорить і говорить про матір, говорить і говорить, говорить і говорить, бідкаючись і товкаючись, борсаючись і хитаючись між любов’ю й ненавистю, між хворобливою залежністю і тяжінням до звільнення, до емансипації, до відрізання пуповини і свободи. Тож цілком можливо, що наразі вичерпався і скінчився не Ксав’є Долан-режисер, а лише Ксав’є Долан-режисер, який одержимо знімає кіно про матір. І через деякий час ми вітатимемо іншого Долана, переродженого і повністю оновленого.
Анастасія Лях
Ніч, коли Лор’є Годро прокинувся (La nuit où Laurier Gaudreault s’est réveillé)
2022 рік, Канада
Продюсери: Ксав’є Долан, Ненсі Грант, Жасмір Лемуан
Режисер: Ксав’є Долан
Сценарій: Ксав’є Долан, Мішель Бушаро
У ролях: Ксав’є Долан, Патрік Гівон, Жулі ЛеБретон, Ерік Брюно, Енн Дорваль, Магалі Лепін-Блондо, Жуліанна Коте, Жасмін Леме, Елайджа Патріс, П’єр-Габріель Лажуа
Оператор: Андре Тюрпен
Композитори: Ганс Циммер, Девід Флемінг
