Останні з нас (The Last of Us)

Найбільша проблема екранізацій відеоігр у тому, що вони не еволюціонують до рівня кіно, а залишаються іграми, до того ж нерідко пласкішими за першоджерело. Як «Оселя зла», приміром. Серіал «Останні з нас» від HBO навпаки, виглядає так, ніби знімався за книгою. Ретельно прописаний світ, ретельно прописані персонажі і живі діалоги дистанціюють глядача-негеймера від асоціації з комп’ютерною грою, тоді як геймерів тішить, що автори напрочуд уважно й детально ретранслювали естетику цього survival-action про постапокаліпсис грибкової пандемії.

З перших кадрів очевидно, що творці шоу дотримуються канонів реалізму. Тож перша сцена – це телепередача, в якій учений пояснює телеведучому і телеглядачам природу грибкової інфекції, її взаємодію з людським організмом і потенційні наслідки грибкової пандемії. «Людський організм з часом здатен подолати будь-який вірус. І жоден вірус людську цивілізацію не вб’є. Але перед грибком ми всі безсилі, і в разі розповсюдження грибкової інфекції пануванню людства на Землі гаплик», – якось так застерігає міколог.

2003 рік, Техас. Головний герой Джоел (Педро Паскаль) живе з дочкою і братом цілком звичайним щасливим життям. Робить сніданок, відвозить дівчинку до школи. І приблизно у цей самий час (про що ми, глядачі, дізнаємося пізніше) десь в Індонезії на якомусь заводі робітниця з невідомого походження укусом на нозі починає кидатися на колег, її агресивність настільки хижа й ворожа, і неконтрольована, що охоронцям доводиться жінку пристрелити. Поважна професорка-мікологиня, котру викликають терміново і невідкладно, виявляє під шкірою трупа на місці укуса, а також у ротовій порожнині грибкові спори, живі і дуже охочі віднайти нову домівку для розмноження… І на питання військових «що ж тепер робити?» з блідим як крейда обличчям відповідає: «Ані ліків, ані вакцини немає. Якомога швидше скиньте на це місто і на всіх його мешканців бомбу. І відвезіть мене до сім’ї попрощатися».

2023 рік. Бостон, штат Массачусетс, – чи не єдине місто, котрому вдалося хоч якось стримати пандемію після бомбардування (бомбардування інших великих міст по всій планеті бажаних результатів не дало, і мегаполіси один за одним згинули спершу під завалами вибухів, потім під грибницею спустошливої інфекції, що пустила коріння усюди і в кожному закутку). Тож у Бостоні зосередилися останні крихти людського роду. Править тут жорстка військова диктатура, і солдати регулярно вішають порушників правил: тих, хто вийшов за стіну у так зване відкрите місто; тих, хто не дотримався комендантської години… Джоел тепер – контрабандист. Зневірений і цинічний. Живе разом із жінкою (Анна Торв із серіалів «Межа» і «Мисливець за розумом»), до якої немає жодних почуттів, і поєднує їх тільки спільна контрабандна справа. Проти диктатури воюють групи партизанського спротиву, що називають себе «цикадами». Та Джоела, здається, ніщо не цікавить: ані система, ані її опозиція, ані руїни цивілізації, ані натовпи інфікованих зомбі, що снують спустошеним містом… Допоки не з’являється дівчинка з імунітетом до грибкової пошесті.

Смотрите легально на MEGOGO

Цікаво, що раніше зомбі-пандемія на екрані вже якось змінила міф про вірус на міф про грибок. Це було у британському постапокаліптичному горорі «Нова ера Z», доволі оригінальному, до речі. Та на відміну від повнометражного фільму «Останні з нас» завдяки багатосерійному формату мають змогу показати глядачеві новий світ в усіх його нюансах і подробицях. І саме це автори (серед яких сценарист «Чорнобилю» Крейг Мезін) і роблять, не шкодуючи часу на екскурсійні прогулянки постпандемійним Бостоном, що схожий на гіперболізований Детройт, місто-привид, в якому (і це не вигадка, а реальність) дерева вже давно проросли крізь будинки (і мабуть, невипадково героїня Анни Торв каже, що родом вона саме з Детройта).

Серіал «Останні з нас» не виглядає як відеогра, бо замість тотальної експлуатації графіки використовує грим і декорації. І це робить шоу про неживих напрочуд живим. А екскурсія, котру пропонують автори, схожа на занурення в океан і прогулянку затопленим зацвілим «Титаніком», коли бачиш, як красиве й бурхливе світське життя назавжди заціпеніло й згола вкрилося водоростями, пліснявою, мохом. Ось із зеленого трясовиння випливає рояль. Ось густою оксамитовою рослинністю вкрилися столики готельного ресторану, котрі колись давно напевно були білосніжними і старанно випрасуваними… Аж раптом на сходах чи на стіні виникає нерухоме обличчя, що давніш було людським і жвавим, а тепер мертво застигло ледь помітними обрисами, оповите щільною мережею чіпких грибкових ниток.

До речі, у міні-серіалі «Чорнобиль» скрупульозний, деталізований антураж також був найсильнішою стороною проєкту. Там одна лишень цукерниця чи фіранки могли безпомилково передати естетику й настрій радянської епохи. Так само і в «Останніх з нас» рясна цвіль на порцеляновому сервізі чи срібній виделці; чи той факт, що автомобільний акумулятор став найбільшою цінністю; чи феноменальність звичайного гамбургера… говорять про кінець світу більше і красномовніше, аніж панорама напівзруйнованих будівель. І власне, найцікавішим є не сама путь героїв і не питання, чи дістануться вони пункту призначення і кінцевої мети, а вражаючі дрібнички й мазки, присмаки нового світу, що підмінив «процвітання» «цвітінням».

Анастасія Лях