Вона сказала (She Said)

Здавалося б, ця стрічка вийшла запізно, і її актуальність суттєво застаріла. Адже Гарві Вайнштейн давно у в’язниці, його персона і його історія вже нікому не цікаві. У справі поставлена крапка. Весь світ наразі переймається зовсім іншими проблемами, і ніхто не згадує дідуся, що колись був голлівудським китом і диктував власні правила всій індустрії, а тепер відбуває більше ніж двадцятирічний строк за численні зґвалтування і, напевне, помре у тюрмі, і навряд чи хтось скаже йому наостанок добре слово…

Але ні. Робота режисерки Марії Шрадер (німкені, знаної за серіалом «Неортодоксальна» і розумним сай-фай-ромкомом «Неідеальний чоловік»), знята на основі журналістського розслідування New York Times (репортерок Меган Туї і Джоді Кантор, пулітцерівських лауреаток, що першими викрили злочини Вайнштейна і саму злочинну систему «фабрики мрій», зіграли Кері Малліган і Зої Казан), буде актуальною ще довгі роки чи навіть десятиліття. Бо вона не про Гарві Вайнштейна і не про його жертв. Вона навіть не про токсичну атмосферу всередині грандіозного американського кінобізнесу і не про його патріархально-сексистський устрій. Вона про реформи усталеної моделі міжгендерної поведінки. Про те, що зміни самого коріння взаємодії чоловіків і жінок назрівали століттями і нарешті вибухнули.

І не лише появою нових психологічних термінів (таких, як «харасмент», «аб’юз», «токсичність») ми зобов’язані цим журналісткам, що поклали початок тотальному викриттю чоловічого зловживання владою. В першу чергу ми, жінки, зобов’язані тим, що та пандемія спротиву і та біхевіористська революція, котрі спричинили Кантор і Туї, змінили наш погляд на самих себе і на наше положення в соціумі поряд з чоловіками. І не стільки в сенсі прав і голосу (за них боролися ще суфражистки на початку двадцятого століття), скільки в сенсі розуміння відповідальності за наші «так» чи «ні», за погодження чи непогодження; в сенсі розуміння необхідності встановлювати чіткі кордони, тверді правила і дотримуватися цих норм і законів так само неухильно, як ми вимагаємо від протилежної статі. Не вирішувати бізнес-питання в готельних номерах з джакузі. Не казати собі «добре, зараз трохи потерплю, і все скінчиться, і я не втрачу роботу, а може, навіть отримаю підвищення чи стану зіркою». А казати будь-якому «йому» (ким би цей «він» не був) категоричне, однозначне, безапеляційне «ні». Або «так» без жодних претензій постфактум.

Звісно, подібні історії ніколи не будуть однаковими. Бо одні будуть схожі на історії жертв Гарві Вайнштейна, а інші на історію Джонні Деппа та Ембер Герд. Звісно, будуть жінки, котрі сидітимуть в барі і посилатимуть нахрін залицяльників-причеп з банальними підкатами, і будуть інші жінки, що заходитимуть у бар в очікуванні, що хтось причепиться. Або це навіть може бути одна й та сама жінка у різні дні… Та тепер не буде загадкових невизначеностей. Тепер мова флірту буде чіткою, як канцелярит. І кожен з учасників флірту усвідомлюватиме відповідальність за кожне слово і кожний рух (про «труднощі перекладу» у невербальному спілкуванні чоловіків і жінок, про так звані «чоловічу правду» і «жіночу правду» Рідлі Скотт зняв ефектний костюмний середньовічний трилер «Остання дуель», цієї ж теми торкнувся серіал про сучасну корпоративну політику на американському телебаченні «Ранкове шоу», а про так звану «культуру погодження» чи «згоду на секс» вийшло авторське і доволі ексцентричне маленьке британське шоу від першої особи «Я можу знищити тебе»; і це не враховуючи таких буквальних проєктів про харасмент і сексизм, як фільм «Сенсація» чи міні-серіал «Найгучніший голос», котрим передувала драма нульових «Північна країна» про беззахисне положення жінок у мужицькому колективі на шахті).

Смотрите легально на MEGOGO

Фільм починається ємним і лаконічним, емоційно потужним флешбеком, що суміщає дві контрастні сцени і водночас два контрастних почуття, викликаних «магією Голлівуда». В першій юна дівчина, що одного разу випадково натрапила на кінозйомки і отримала роботу асистентки, наївно й мрійливо захоплюється дивами та чарами, котрі пропонує цей фантастичний ілюзіон. А в другій вона ж біжить від тих «див» якомога далі та якомога швидше, збентежена, заплакана, розгублена, понівечена… Не обов’язково фізично. Але точно понівечена й сплюндрована її мрія… чи радше уява про мрію.

«Вона сказала» – не драма, а трилер. Це один з кращих зразків ґрунтовного й напруженого газетярського трилеру, точніше трилеру у форматі журналістського розслідування. І він легко встає в одну лінійку з такими майстерними доробками, як «Вся президентська рать» Алана Пакули і «В центрі уваги» Тома МакКарті. А тандем журналісток Туї і Кантор у виконанні Малліган і Казан – це ніби відгук у феміноцентричному двадцять першому столітті тандему Боба Вудворда і Карла Бернштейна у виконанні Редфорда і Гоффмана з маскуліноцентричного століття двадцятого. Та сама послідовна, розумна, скрупульозна, вперта і ризикована битва за правду і підняття на поверхню глибинної системної гнилі, і неважливо, в політиці це гнилля чи в індустрії розваг, бо в цьому контексті будь-яке місце – та сама умовна «шахта», де чоловіки в костюмах чи в робі чинять позачасове свавілля, керуючись самою лише своєю природою чи радше хибним уявленням про апріорну домінанту цієї своєї «чоловічої природи», і ховають бруд унизу, на тій чи іншій відстані від поверхні, у тій чи іншій точці на проміжку оманливого самонавіювання від «я безкарний, бо чоловік» чи «я безкарний, бо білий чоловік» до «я безкарний, бо президент» (до речі, знайомство глядача з Меган Туї у фільмі розпочинається з її намагань викрити сексуальні домагання Дональда Трампа акурат перед виборами).

Якщо в надто поверхневій і однобічній документалці «Вайнштейн» («Недоторканий») історії постраждалих жінок були подані так нав’язливо і обмежено, що скрипіли по емоційному глядацькому нерву лицемірством на межі з ошуканством («Він зґвалтував мене кунілінгусом», «Двері були не замкнені, проте я заклякла і не могла вибігти з кімнати»), то в художній картині Марії Шрадер істини (принаймні, так здається) набагато більше. І вона (до речі, слід звернути окрему увагу на назву, адже «вона сказала» чи «він сказав» – це конструкція суб’єктивізму, не обов’язково чуток і домислів, але обов’язково виключно суб’єктивного досвіду, котрий протиставляється чи навіть заперечує існування об’єктивної дійсності як джерела відчуттів…, тож так, у справі Вайнштейна, як і в більшості справ непорозуміння щодо згоди і незгоди на секс, немає об’єктивної правди) передбачає будь-які сумніви глядача і запитання, даючи максимально вичерпні відповіді на всю цю слизьку ситуацію (чи, якщо казати глобально, на цей слизький світовий міжгендерний порядок) з усіх можливих боків. Саме так, цей фільм важливий і вичерпний.

І що не менш істотно, він аж ніяк не абстрактний, не узагальнений. І деякі деталі (здавалося б, дрібні, незначні) врізаються в усвідомлення гостро і, так би мовити, на всю довжину. І за маленькою, нібито дріб’язковою фразою про «дві пари колгот», які одна з героїнь вдягала щодня на роботу, аби мати в «спілкуванні з босом» більше стримуючих факторів, розкривається розуміння тотального психічного дискомфорту і постійного страху, в котрі опускає жінок цей чоловічий світ.

Анастасія Лях