Усі старі ножі (All the Old Knives)

Кріс Пайн грає оперативника антитерористичного центру ЦРУ у детективно-шпигунському трилері «Усі старі ножі». І це зовсім не розважальний шпигунський екшн. І взагалі не екшн. Це доволі елегантна психологічна гра, жорстка політична драма і щемлива любовна трагедія. Справді доросле кіно без дурних жартів і картинних гонитв, серйозне й розумне, чесне й суворе. Болісний урок на тему катастрофічних наслідків небажаних службових романів. І хоча буквальних ножів тут немає, як в детективі «Ножі наголо», та фігуральні ножі ранять не менше. Чи навіть більше.

Дія починається у 2012 році в Австрії. Тут, у Відні, відбувають закордонну службу агенти американської зовнішньої розвідки Генрі Пелем (Пайн) і Селія Гаррісон (Тенді Ньютон). Він перевівся до Відню з Москви, де мав тяжкий і травмуючий досвід причетності до варварської, нелюдської спецоперації «Норд-Ост», коли за наказом путіна «пустити газ» було вбито усіх чеченських терористів, що захопили театр, і вдвічі більше невинних заручників (так, іноді цілі держави є набагато більшими і страшнішими терористами, аніж окремі угруповання, бойовики чи смертники; це ми тепер знаємо з власного досвіду, на превеликий жаль). Вона перевелася до Відню із Дубліна, де було неймовірно нудно й неквапно, і неспішність спонукала до меланхолії і рефлексій.

В австрійській столиці усе інакше. Життя вирує, рівень тероризму низький. Тож Генрі і Селія, які закохалися один в одного, тут ніби щасливі. Та коли ісламісти захоплюють пасажирський літак зі ста двадцятьма людьми на борту, у тому числі дітьми, та погрожують вбити усіх, якщо влада не виконає їх ультиматум, Генрі і Селія кидають усі фізичні, розумові, моральні сили на те, аби врятувати заручників. Та операція провалюється, і всі до єдиного, хто був у літаку, гинуть… Вісім років потому, коли добряче посивівший від нервів і почуття провини Генрі Пелем вже не у полі гарує, а прохолоджується в офісі під кондиціонером, керівник доручає йому підняти стару справу того самого злощасного авіарейсу. Бо подейкують, що тоді терористам допоміг кріт з американської резидентури… Тож герой вимушений знову згадати трагічні події і віднайти коханку Селію, яку з тих пір не бачив усі вісім років. Адже саме вона могла бути зрадником…

У теперішньому часі практично уся дія відбувається у тихому, майже безлюдному ресторані, де зустрічаються і ведуть інтимну бесіду бувші закохані. Їх чуттєвий і інтригуючий діалог, сповнений ремінісценцій і делікатного, непоказного жалю за втраченими можливостями, одночасно є і професійно-робочим допитом, і романтичною згадкою. Тим часом у флешбеках про події 2012-го стрімко наростає напруга: що саме пішло не так, де саме стався фатальний прокол, на якому кроці операцію накрив неминучий провал… Паралельно напружується і ресторанна розмова під сухе біле вино і вишукані гурманні страви. А ножі за обідом, звичні столові прибори, римуються з «усіма старими ножами» у серці і Генрі, і Селії, що знову відкупорюють разом із винною пляшкою глибоку давнішню рану.

Смотрите легально на MEGOGO

Історія частково нагадує роман Джона Ле Карре «Шпигун, вийди геть!», тільки коротше і динамічніше, замість ретро сучасність, а замість купи шпигунів-джентльменів в імпозантних костюмах (серед котрих, до речі, теж були закохані) – пара агента й агентки, що смакують гірке відлуння старої пристрасті і, можливо, істинної любові. Та обом зрозуміло, що минуле в минулому, і зараз, у цьому оманливо романтичному, ефемерно сентиментальному і ностальгічному антуражі, лишень необхідно поставити вбивчу крапку. Нарешті витягти, як то кажуть, встромленого ножа.

Фільм данського режисера-документаліста Януса Меца Педерсена (що раніше вже пробувався у ігровому кіно і зняв спортивний байопік «Борг проти Макінроя») спілкується із глядачем максимально правдивою, «оголеною» мовою без прикрас і цензури, без викрутасів, без декору, гламуру і хеппі-ендів (вкотре дається взнаки документальний досвід цього постановника). Це кіно, у якому немає майже нічого «як у кіно». Немає ніякого суперагента, що неодмінно врятує світ, немає другого шансу для розірваного колись почуття. Через політично-ідеологічні конфлікти, шкурну й жорстоку імперативність і ультимативність урядів і країн гинуть звичайні мирні люди, гинуть невинні діти. Це погнилий, цинічний, безжалісний світ тотальної недовіри, тотальної брехні, тотального запроданства, тотальної ненависті, тотального спотворення ідеалів. І хоча в ньому наперекір реаліям все-таки є щира любов, навіть вона живе на ножах.

Анастасія Лях