Фільм письменниці (The Novelist’s Film)

Ця чорно-біла «розмовна» драма титулованого південнокорейського режисера Хона Сан Су («розмовна» в лапках, бо хоч розмов і багато, та насправді значення вони майже не мають) цього року отримала Гран-прі Берлінале, а українським кіноманам та поціновувачам арт-хауса дісталася завдяки 6-му Київському тижню критики, котрий вперто й сміливо пройшов у надскладних нинішніх умовах. «Фільм письменниці» – маленька півторагодинна подорож щоденною буденністю і загадковою творчістю одночасно, де нібито максимально простий «безсюжетний» сюжет безкомпромісно гіпнотизує прозаїчною щирістю відчуттів і поетичним ракурсом звичайного та справжнього життя, що є не складнішим, аніж сьогоднішня чи завтрашня погода за вікном, зміна пір року чи смакування улюбленою стравою з філіжанкою кави.

Дія розгортається впродовж одного дня (за виключенням епілога) начебто в передмісті Сеула і розпочинається біля книжкового магазину. Туди заходить відома немолода письменниця, що вже кілька років нічого не пише і не публікує, бо не те щоб переживає творчу кризу чи творчий застій, а просто втомилася, знудилася писати і, можливо, шукає крихітну яскрину свіжого натхнення для зовсім нової справи, для альтернативної форми висловлення свого «я» і своїх відчуттів. Ланцюжок невипадкових і випадкових зустрічей, дивного збігу обставин і, можливо, підказок-дарунків долі приводить героїню до прославленої молодої актриси, що так само кілька років як перестала зніматися за власним бажанням, шукаючи в житті та творчості нову путь…

Калейдоскоп творчих особистостей (письменниця, акторка, режисер, поет…) та звичайних людей, що ними захоплюються (дівчина-помічниця в книжковій лавці, маленька дівчинка за вітриною кав’ярні, дружина режисера…), у виконанні Хона Сан Су схожий на повсякденну, але надзвичайно приємну прогулянку тихим парком у теплий та сонячний день на початку весни… До речі, роль актриси виконала зірка «Служниці» Кім Мін Хі, що вже багато років є музою Хона Сан Су і з’являється майже в усіх його фільмах («Прямо зараз, а не потім», «Вночі на пляжі наодинці», «Жінка, яка втекла»). І у «Фільмі письменниці» вона так само стає музою для головної героїні.

Сама назва «Фільм письменниці» говорить про відсутність конкретної кіноісторії у традиційному сенсі. Якийсь фільм якоїсь письменниці – це не стільки про конкретний кінцевий продукт реалізованої творчості, скільки про парадокс творчого руху та творчої енергії загалом. Адже фільм має бути у режисера, а у письменниці має бути роман або твір будь-якої іншої літературної форми. Проте Хон Сан Су говорить про життєво необхідну парадоксальність, нелогічність, несумісність сутності мистецтва, що протистоїть тій логіці, що перетворює арт на комерцію і позбавляє мистецтво суперечливої і незбагненної власне мистецької природи.

Смотрите легально на MEGOGO

Постановник не змушує своїх героїв щось робити. Вони просто проживають день за невимушеним спілкуванням. Бо ж сюжет в кіно не головний. Саме на цьому за злегка п’яною дискусією наполягає письменниця, що задумала дебютувати в якості режисерки. Адже сюжет можна створити з будь-якої буденної ситуації. З того, як чоловік забув привітати дружину з днем народження, і та образилася. Або з того, як вигоріла письменниця завітала до книжкової крамниці, а потім до оглядової вежі, зустріла там кінорежисера, з котрим колись давно посварилася, і далі, споглядаючи у вікно через зум-об’єктив, вихопила з-поміж маленьких фігур у віддаленому від вежі парку один-єдиний цікавий силует, і цей силует виявився людиною, що надихнула письменницю на новий початок.

«Хіба це не занадто безтурботно?» – запитує в письменниці поет, натякаючи на надмірну простоту, позбавлену високих смислів банальність подібного сюжету. Та Хон Сан Су, здається, упевнений, що кіно і кіноестетика існують поза межами такої буквальності, як сторітелінг. Бо ж історії розповідає література, а фільм, напевне, має показувати, якими ті історії є на дотик, на запах, на смак (в одному з фрагментів письменниця вчиться рухам мови жестів, аби тепер показувати, а не висловлювати думки).

В іншому фрагменті, гуляючи тою самою алеєю, письменниця і актриса натрапляють на компанію незнайомців, що їдять просто неба на парковій лавці. За багато метрів акторка, спіймавши запахи, точнісінько називає страви, котрими ласують незнайомці. «А я зовсім нічого не чую. У вас фантастичний нюх», – говорить письменниця. «В мене і зір дуже добрий. Проте так, нюх ще кращий», – відповідає актриса. Звісно ж, Хон Сан Су робить акцент на органах чуття недаремно, бо лише ними, не розумом, можна відчути його кінематографічні роуд-оповіді, схожі на буцімто безцільне чарівно-споглядальне кружляння листя у сквері.

Цікаво, що сам фільм у фільмі ми так і не бачимо, лише кілька його заключних кадрів, на яких актриса знову-таки гуляє тим самим парком (але, здається, вже осіннім, а не весняним) і збирає ікебану з сухих квітів та пожовклого листя. На мить чорно-біле зображення (наче за бажанням героїні) стає кольоровим, аби глядач побачив митецьку гармонію вогняно-рудого листку і маленьких блідих квітів. Побачив і, звісно ж, відчув. Може, любов. Може, просто настрій. Можливо, спогад чи просто спокій. Або ж передчуття чи наснагу. Або злет. Або мир…

Анастасія Лях