Чи зможете ви мені пробачити? (Can You Ever Forgive Me?)

Позиція автора може не співпадати з думкою редакції

Американське інді-кіно переживає справжній бум. Щороку виходить вражаюча кількість найрізноманітніших стрічок, які часто є досить високої якості. Ці фільми, як правило, зняті за порівняно невеликі гроші, у прокаті не завжди окупаються, мають відчутний авторський почерк, а до екранів України їх взагалі добирається одиниці. Не те, що ці кіна не для прибутку, але в першому ряді тут сидить мистецтво, трохи подалі творчі амбіції творців, а гроші десь за їх спинами. Режисери наділені значно більшою творчою свободою, ніж у мейджорів (де часто її, свободи, зовсім нема), і тут не бракує класних та титулованих акторів, яким крім шалених грошей Голлівуду іноді важлива і творча реалізація. Ну а з розвитком Нетфліксу якісним інді-фільмів нема кінця й краю.

Неоднозначний, один з найслабших, найпопсовіших Оскарів останніх років (на моє глибоке переконання) наділив хоч якоюсь увагою фільм, непримітний майже всім, крім хіба що актриси, і на перший погляд на нього не варто витрачати свій час. Мова про “Чи зможете ви мені пробачити?”, у якого неочікувано аж три не останні номінації – за кращу жіночу роль, чоловічу роль другого плану та оригінальний сценарій. Звісно жодну статуетку не отримано, та просто номінацій було достатньо для привернення до себе уваги сінефілів.

Основна дійова особа фільму просто еталон непривабливої головної кіногероїні. Зветься вона Лі Ізраель, мізантроп, вперта до неможливості, нетрадиційної орієнтації, із відчутною зайвою вагою, з відсутнім смаком в одязі, живе в захаращеній та вонючій квартирі, стабільно бухає, звісно одиначка та має улюбленого кота. Зрозуміло, що вона глибочезна невдаха на всіх рівнях – письменниця, яка давно не видається, без ідей для творіння, без грошей, з боргами за квартиру. Та от випадково знайшовши і продавши листа відомої письменниці, до неї доходить, що на цьому можна заробляти. І починає підробляти листи відомих померлих особистостей та впарювати їх за непогані суми. Легкі гроші, ризики є, та знову ж – легкі гроші, тому варто продовжувати цю дрібну аферу. Не треба змінювати стиль та ритм існування, придумуй собі листи за тих, хто вже точно нічого не заперечить. Головне не бути викритим колекціонерами.

В цій справі їй допомагає ексцентричний, богемний, підстаркуватий літератор-гей, такий самий невдаха, та на відміну від Лі він дуже життєрадісний, хоч приводи для цього категорично відсутні.
Важко підібрати більш затерті, але вкрай доречні епітети до такого кінематографу. СПРАВЖНЄ. ЖИВЕ. ЩИРЕ. НЕ ГЛЯНЦЕВЕ. І нуль цілих нуль десятих чорнухи. Геть відсутнє моралізаторство чи прививання глядачеві симпатії до сумнівного та антисоціального елементу. Лі Ізраель показується прямо – ледацюгою, важкою на спілкування, неохайною, загалом малопривабливою особою. І в той же час вона дуже реалістична, якась по своєму людяна, не штучна, і хочеш не хочеш, та починаєш співпереживати їй, бо, повторюсь, це все СПРАВЖНЄ, цьому віриш. І як і в дійсності, її не можна однозначно оцінити та навішати безапеляційних ярликів. Як і в житті, вчинки письменниці варто розглядати з багатьох сторін – моральних, правових, особистісних, суспільних тощо. Її дії, мотивації та взаємодія з іншими людьми справляють не дуже приємне враження, можливо певний осуд, та подивишся на це з іншої сторони і…. все рівно засуджуєш. І лиш потім, на третій погляд, вражено зізнаєшся собі, що ця асоціальщина та пияка тобі подобається і всупереч логіки їй співпереживаєш, хочеться гарної кінцівки і її відверто шкода, як шкода незнайомого безхатченка чи бездомного пса.

Смотрите легально на MEGOGO

Другий беззаперечний плюс – це актори. Головну героїню несподівано зіграла Мелісса Маккартні, актриса, що відома ролями в популярних примітивних комедіях. Тут же вона відіграла, а точніше перевтілилась в свого суперечливого персонажа настільки тонко, правдиво та переконливо, що в доречності номінації на “Оскар” сумнівів немає жодних. Головне, що цю майстерність перевтілення оцінили і кіноакадеміки. Її не так друзякою, як швидше діловим партнером був вище згадуваний літератор Джек, зіграний харизматичним британцем Річардом Грантом. Такий же нероба, надмірний, показушний, без зрозумілих джерел прибутку, кокаїнщик, але разом з тим дуже щирий, надемоційний, добрий. Теж прекрасно, проникливо та сердешно зіграний персонаж. Теж номінація американської кіноакадемії, прогнозовано пролетів.

Третьою перевагою я назву постановку. Здавалось би ну що тут особливого – патологічна невдаха, опинившись на самому дні, береться за дрібні афери, в чому їй допомагає такий самий лузер. Але це все зрежисовано, подано глядачу так, що я зовсім не відчував нудьги; можливий брак динамізму в подіях компенсовувався яскравими діалогами; не банальна, не амурна, дивакувата і приваблива взаємодія двох головних героїв; не виникало думок, що десь такий сюжет зустрічав (не зустрічав); за розвитком подій було спостерігати вкрай цікаво, при цьому від початку усвідомлюючи чим все закінчиться. Весь фільм вкритий шаром невагомої іронії та легкого гумору, більш властивого стрічкам 80-х. Другорядні персонажі та обставини доречні, цікаві і по-життєйському прості. Атмосфера Нью-Йорку початку 90-х, оці маленькі крамнички, букіністичні осередки, літературна богема, пустинні паби, меланхолійні будинки, милі та душевні квартирки – усе душевно та атмосферно.

Що ще тут сказати…. Просто беріть і дивіться це вільне, дихаюче, не обтяжливе необхідністю сподобатись всім та зібрати всі гроші світу кіно. Кіно, яке взагалі не для прибутку, а для не дуже численних кіноманів, що люблять такі некомерційні, щирі, трагікомедійні кіноісторії, взяті із справжнього життя (забув вказати, що знято на реальних фактах).

Дмитро Майстренко

Чи зможете ви мені пробачити (Сможете ли вы меня простить) (Can You Ever Forgive Me)