Як вони біжать (See How They Run)

Цей маленький англійський комедійний детектив з Сіршою Ронан, Семом Роквеллом і Едріаном Броуді, можливо, не вдовольнить спраглих до розкриття заплутаних злочинів глядачів, проте точно розважить ту публіку, що згодиться на легкий, іронічний, грайливий, вінтажний і елегантний перформанс у виконанні філігранних акторів, що майстерно видають на екрані стару театральну школу, чепурних декораторів, педантичних костюмерів і веселих, не обтяжливих претензіями сценаристів.

Дія починається з театральної афіши. У Лондоні 1953 року на провідних столичних підмостках збирає аншлаг за аншлагом вистава за детективною п’єсою Агати Крісті «Мишоловка» (сама Крісті, до речі, ще жива і живе відлюдницею у великому заміському будинку зі своїм другим чоловіком і дуже суворим та пихатим дворецьким). Паралельно готується запуститися у виробництво фільм-екранізація, для постановки котрої у Лондон прибуває запрошений зухвалий голлівудський режисер (Броуді), що зневажає детективні кліше, шукає у жанрі новаторської динаміки і постійно сперечається з вразливо-нарцисичним геєм-сценаристом, що наполягає на старомодній і консервативній структурі оповіді і особливо на класичному фіналі.

Власне, від імені режисера і починається розповідь. Спершу він зверхньо й цинічно критикує детективні лекала, за якими дія відбувається у відірваному від цивілізації заміському маєтку під час негоди, де у першому акті помирає найнеприємніший персонаж, а далі ексцентричний детектив у пальті і капелюсі після кількох хибних міркувань збирає усіх підозрюваних в одній кімнаті і пафосно називає ім’я убивці. Тим часом у театрі відбувається фуршет-вечірка на честь сотої вистави «Мишоловка», на якій голлівудський мувімейкер, що носить фамілію Коперник (чи тому, що йому судилося відкрити нову розв’язку застарілого детективного сюжету; чи тому, що усе і всі обертаються навколо нього), багато п’є, веде себе нахабно і безцеремонно, отримує по пиці, падає на стіл з морепродуктами, йде у костюмерну перевдягнутися у чисте і… помирає від рук незнайомця, що, як у класичному нуарі, з’являється лячним силуетом з похмурої тіні мовчазних реквізитних залаштунків. «Я ж казав, помирає найнеприємніший персонаж», – підсумовує труп (але цей кадр точно не настільки неприємний, як, приміром, Джонні Депп у «Вбивстві у Східному експресі»).

Ексцентричний пом’ятий детектив-інспектор (Роквелл) прибуває розслідувати загадкову справу. А комісар, що намагається бути прогресивним і далекоглядним (і вважає, що майбутнє кримінальної професії та й усіх інших професій – за жінками), нав’язує йому в напарники молоду стажерку-констебля (Ронан), що напрочуд натхненна, настирно ініціативна, дуже балакуча, фанатіє від театру і кіно, знає обличчя й імена усіх зірок і скрупульозно записує усе-усе в блокнот…

Смотрите легально на MEGOGO

«Як вони біжать» – симпатичне театралізоване антисучасне кіно, що приємно пахне нафталіном і не вписується у сьогоднішні канони кінотеатрального репертуару, окрім як мотивом фемінізму (героїня Сірши Ронан не тільки мужньо виховує дітей без чоловіка і навіть не заводить жодних романтичних стосунків протягом сюжету, не тільки готується скласти іспит, аби служити в поліції, де поки що служать тільки чоловіки, але й як справжній протагоніст крутих маскулінних бойовиків плечем вибиває двері в критичну мить). Воно виглядає так, наче Вес Андерсон позбувся надмірної ексцентрики, попустив градус фестивальної претензійності і вдався до старої доброї жанровості і хорошої інтелігентної розваги.

І звісно ж, сценарій тісно і глузливо заграє з безпосереднім текстом «Мишоловки» Агати Крісті. А паралельний монтаж, що поєднує в одному кадрі події п’єси і події реальності, не дає глядачеві (навіть тому, хто не знайомий із зазначеним драматургічним твором детективної майстрині) випустити з уваги це загравання, що достеменно бавить і веселить, проте не скочується у відвертий фарс, пародію чи карикатуру. До речі, дивна назва «Як вони біжать» (або якщо дослівно перекласти «Дивіться, як вони біжать») – це, мабуть, про довірливих, дурненьких, ласих до халяви мишенят, що бігме біжать на сир (чи безкоштовний бенкет) до мишоловки.

Роквелл – красень і сам по собі, і у тандемі з Сіршою, з якою вони жваво й водночас чинно відіграють класичну взаємодію бувалого, злегка маргінального вчителя і зеленого, випрасуваного ученика, що разюче контрастують і разом з тим компенсують вади одне одного. І ця взаємодія і ці образи настільки канонічні, твердо і заразом вишукано вписані в систему детективних архетипів, настільки беззаперечно симпатичні, що цілком могли б пролонгуватися у серіал на кшталт «Вбивств в одній будівлі».

Анастасія Лях