Я кохаю свого тата (I Love My Dad)

Так-так, саме «Я кохаю свого тата», а не «Я люблю свого тата». Проте не бійтеся, це не про гомосексуальний інцест. Це драматична комедія чи радше трагікомедія, яка одночасно поєдную у собі риси ромкому і сімейної драми про непрості стосунки батьків і дітей. Виконавець ролі сина Джеймс Моросіні сам написав сценарій і виступив режисером. А сюжет він створив, спираючись на події з власного життя і на особисті складні відносини із батьком. Власне, татові актор і присвятив цю доволі нетривіальну і проблемну стрічку.

Батьків не обирають. Але чи варто любити їх такими, якими вони є? Звісно, на це питання немає однозначної відповіді, і кожен вирішує сам. Із самого прологу нам показують напрочуд сумнівного татуся, нібито люблячого, проте легковажного і хисткого з моральної точки зору. Він пропонує маленькому синові залишити цуценя, яке вони знайшли просто посеред вулиці в ошийнику і з повідцем. «А раптом воно загубилося?» – запитує сумлінне дитя. Татко знизує плечима і посміхається, а потім зриває з дерева оголошення про загубленого песика, котрого шукають господарі, так, аби син не побачив.

Далі йдуть вступні титри, які супроводжуються закадровим одностороннім діалогом з боку батька, котрий після розлучення шле синові, що залишився із матір’ю, повідомлення за повідомленням, вигадуючи кожного разу нову причину того, чому в нього не вийшло приїхати чи сходити кудись разом, чи відправитися разом у подорож або похід, чи поздоровити вчасно із днем народження, чи побувати на випускному вечорі і тому подібне… Ці закадрові повідомлення ніби йдуть у нікуди і залишаються без жодної відповіді, бо на іншому кінці цього крихкого зв’язку дуже засмучений і ображений хлопчик, який чим далі, тим незворотніше віддаляється від шалапутного і брехливого тата.

Так минають роки. І на екрані вже постає не хлопчик, а юнак, депресивний інтроверт, що після невдалої спроби суїциду сидить на традиційній зустрічі у колі анонімних самогубців. Це його останні сходини, і він гордо заявляє, що буцімто знайшов душевний спокій, бо нарешті обрубив усі кінці і заблокував у телефоні та в соцмережах свого недолугого, облудного батька… Тим часом татусь, котрий із сивиною у волоссі дещо помудрішав і вирішив виправити минулі помилки, марно намагається відновити обірваний зв’язок. І здається, тепер він ладен на все, аби лишень почути від сина кілька привітних слів замість крижаного мовчання, аби будь-яким способом достукатись, додзвонитись, докликатись… І врешті-решт він створює фейковий акаунт, вкравши кілька фото зі сторінки симпатичної офіціантки, яка була дуже люб’язною із ним у кафе, і стукає до сина в профіль…

Смотрите легально на MEGOGO

Насправді «Я кохаю свого тата» – доволі сміливе кіно, яке постійно перебуває на межі. На межі комедії і трагедії, на межі нормального і нездорового, на межі смішного і провокаційного, звичайного і напрочуд зухвалого. Адже уся переписка, з якої складається основний сюжет, розігрується в особах наживо, як в серіалі «Дівчина з Плейнвіля». І у той час, як бідолашний юнак, майже жорстоко обдурений, уявляє бесіди, одкровення, флірт, загравання, обійми, поцілунки, інтим… із красивою незнайомкою на тому кінці інтернет-сполучення, що вже стала майже знайомою, нам, глядачам, показують, як це виглядає насправді із татусем в ролі дівиці.

Та Моросіні не скочується ні у карикатуру, ні у відразливу бридкість. І не згодовує глядачеві відірвану від реальності казку, де, «як у кіно», ромком має у будь-якому разі скінчитись сусальною феєрією (адже симпатична офіціантка існує насправді, і сама доля або упертий батько можуть влаштувати синові справжню зустріч із гарною дівчиною, яка неодмінно розгледить у зціпленому хлопцеві крізь непривабливий футляр багату душу і добре серце), а стосунки з татусем, звісно ж, мають налагодитись і перетворитись на надтеплий кровний тандем нерозлийвода, і обидва у кінці щиро посміються над дурною витівкою… Е ні. Нічого подібного.

Адже режисер розповідає свою власну, реальну історію. А у реальному житті така ситуація приречена на анхеппі-енд. Бо ж син або має почути правду і ще більше зненавидіти батька за ошуканство, що змусило аутсайдера безпідставно повірити у можливість великої удачі і маленького щастя, або рано чи пізно отримати від неіснуючої дівчини «вибачай та голоблі завертай». Наївному юнакові з ламкою психікою, що здатен закохатися в один тільки примарний образ замість живої людини з плоті і крові, обидва варіанти гарантують сильний, стовідсотково неусувний, неодмінний біль розчарування.

Тож так, драматичного тут, мабуть, значно більше, аніж смішного. Бо ж Джеймс Моросіні – реальна людина, котра через батька, що переплутав дорослу відповідальність із підлітковою забавкою, пережив невимовно безглузде і водночас жорстке, цинічне приниження. Проте актор умудрився все ж зберегти настрій комедії і навіть не обернути останню на чорну чи непристойно брудну…, чи тупо тупу.

Анастасія Лях