Американські критики настільки серйозно і злісно відреагували на цю виключно несерйозну шпигунську комедію від творця «Кінгсменів» Метью Вона, що вона від тих насуплених снобістських відгуків стала здаватися навіть кращою. Так, «Арґайл» справді погане кіно у контексті кіно про пригоди комп’ютерного кота і у контексті комедії, бо гострих чи принаймні дотепних жартів тут немає геть зовсім. Проте у контексті яскравого розважального шпигунського екшна, відірваного від реальності (це ж вам не Джон ле Карре) і приклеєного до скороминучої моди (на відміну від однойменного візерунка, що є нетлінною класикою), «Арґайл» дає глядачеві дві з гаком години дурнуватого задоволення.
За сюжетом популярна письменниця Еллі Конвей (Брайс Даллас Говард) закінчує свій п’ятий роман про шпигунські інтриги навколо вигаданого суперагента Арґайла (Генрі Кавілл у претензійному дуже тісному велюровому костюмі і зі стрижкою «майданчик», наче піжон-бойовик із 1980-х), котрий на останніх сторінках дізнається, що його розвідувальне керівництво насправді є злочинним синдикатом, і через одного хакера з російським прізвищем намагається дістати надсекретний файл, який допоможе викрити всіх перевертнів (типу як марвелівський Щ.И.Т., що виявився «Гідрою»). На цьому книжка обривається в очікуванні наступної глави… «О ні, доню! Роман, звісно, феноменальний, але ж такий облом у фіналі», – жаліється мама письменниці на те, що історія обірвалася на найцікавішому.
Власне, до матусі Еллі Конвей і вирушає, коли на неї (і на її смугастого британця у рюкзаку-переносці з ілюмінатором) просто посеред потягу… нападають справжнісінькі агенти-поганці, що працюють на справжню терористичну організацію, що по-справжньому заховалася під дахом розвідувальної агенції. Нападають через те, що начебто вигадані шпигунські романи цієї домосідки-котярки дивним чином викривають і навіть передбачають реальність…
Смотрите легально на MEGOGO
Метью Вон напрочуд вправний у створенні багатошарового як сетингу, так і сюжету (недарма його режисерський дебют називався «Листковий пиріг»). І погодьтесь, одна справа, коли на екрані множинність світів представлена очевидною вигадкою всередині абсолютно правдоподібної дійсності, і провести межу простіше простого; і зовсім інша справа, коли нарочито несправжній світ, такий типу жирно підкреслено вигаданий і жирно підкреслено книжно-кінематографічний, розгортається всередині іншого нарочито несправжнього виміру, теж підкреслено вигаданого і підкреслено книжно-кінематографічного, але без жирного виділення, і ці дві нереальні реальності теж треба розмежувати. Так от і Вон, і актори феєрично вдягають піджак на піджак, з яких один типу піджачніший за інший, наче показують нам мультик всередині мультика, де один мультяшний, а інший мультяшніший.
«Арґайл» сипле твістами так, наче сюжетний поворот – це не козир, який викладається на стіл наприкінці гри, а шістки, сімки, вісімки, що запросто викидаються від самого початку і впродовж всієї партії. Всі твісти (котрі так чи інакше цитують чи пародіюють відомі шпигунські серйозні і несерйозні бойовики від «Бонда» до «Борна», від «Шпигунки» до «Чорної вдови», від «Шпигун, вийди геть!» до «Атомної блондинки») є настільки ж безглуздими, наскільки ефектними, і, якщо не бути снобом, то ефектне безглуздя цілком справляє… ефект. А апогеєм того абсурдно-сліпучого шоу мабуть що є сцена мочилова на ножах у насосному відділенні нафтового танкера, коли чорне золото щедро ллється під ноги, і бійка перетворюється на фігурне катання, а конкретно на жіноче одиночне фігурне катання, де ножі виконують роль ковзанів, а слизька від нафти підлога – роль ковзанки…, і квінтесенція капіталізму обертається на тотальний цирк.
Головні виконавці Брайс Даллас Говард і Сем Роквелл (так-так, головна чоловіча тут не у Кавілла, а у Роквелла, котрий двадцять років тому, між іншим, зіграв шпигуна в інтелектуальному шпигунському трилері від режисера Джорджа Клуні і сценариста Чарлі Кауфмана «Сповідь небезпечної людини» на основі неофіційної автобіографії начебто агента ЦРУ, який поєднував шпигунство з роботою телеведучого, і цитування «Сповіді» в «Арґайлі» теж безумовно має місце) роблять мультяшне кіно Метью Вона настільки живим, наскільки це взагалі можливо у цій капустяній феєрії. І варто визнати, що навіть найдурнуватіша атрибутика цієї «поганої» стрічки, навіть нещасний комп’ютерний кіт у рюкзаку в жовтих ромбиках з ілюмінатором (арґайлом, хто не знає, зветься шотландський ромбовидний орнамент, який частенько зустрічається на светрах, жилетах і шкарпетках)… складає її виразний впізнаваний стиль, її візитівку, її іменний «піджак»… Тоді як дуже багато фільмів, інколи навіть хороших, ні піджаків, ні візитівок не мають.
Анастасія Лях
Арґайл (Argylle)
2024 рік, США/ Велика Британія
Продюсери: Адам Болінґ, Джейсон Фукс, Метью Вон, Девід Рейд
Режисер: Метью Вон
Сценарій: Джейсон Фукс
У ролях: Брайс Даллас Говард, Сем Роквелл, Дуа Ліпа, Генрі Кавілл, Браян Кренстон, Кетрін О’Гара, Семюел Л. Джексон, Джон Сіна, Аріана ДеБос, Софія Бутелла, Річард Е. Грант
Оператор: Джордж Річмонд
Композитор: Лорн Белф
Тривалість: 135 хвилин/ 02:15
