Без образ (No Hard Feelings)

Дженніфер Лоренс намагається спокусити юного гіка і… цілковито гола влаштовує люту бійку на пляжі у дорослому ромкомі «Без образ» (в оригіналі «Без серйозних почуттів») – мабуть, найкращій романтичній комедії з часів «Цього безглуздого кохання». Створив, до речі, стрічку сценарист і режисер, народжений у Києві.

За сюжетом симпатична дівчина Медді, котрій трохи за тридцять, все життя живе у маленькому курортному містечку на березі моря і ніколи нікуди далеко не виїжджала, ніколи не бувала у великих містах. І живе вона зовсім сама: ані матері, ані батька, ані чоловіка, ані дітей, ані цуцика чи кота. Навіть постійного бойфренда не має, бо віддає перевагу сексу без почуттів і зобов’язань. Єдині близькі їй люди – подружня вагітна пара, котру Медді вважає своїми найліпшими друзями і єдиною умовною «ріднею». І з доволі юного віку Медді звикла сама вирішувати усі свої проблеми, працювати, заробляти на життя, сплачувати ренту за дім.

Дівчина одержимо прив’язана до цього міста, до землі і до будинку, що дістався їй від матері. І агресивно посилає куди подалі усіх ріелторів, що від імені багатіїв та забудовників скуповують невеличкі приватні земельні ділянки, аби втулити черговий готель і збивати з туристів побільше грошиків. Хоча Медді і сама наживається на туристах у якості водійки «убера» і за літній сезон заробляє стільки, що вистачає на цілий рік… Коли ж евакуатор (за кермом котрого сидить один із багатьох дуже ображених на Медді екс-коханців) забирає її авто, дівчина втрачає єдиний спосіб заробітку і розуміє, що без заробітку от-от втратить і дім… Тому, побачивши дивне оголошення від заможних батьків, що шукають своєму закомплексованому і незайманому синові досвідчену й рішучу дівчину, що зможе навчити того бути трохи розкутішим і витягне інтровертного інфантила з мушлі, та пропонують натомість класичний вінтажний відремонтований «б’юїк»…, Медді хапається за чудернацьку авантюру…

Режисер і сценарист Джин Ступніцкі (від народження Гена Ступніцький) з’явився на світ у радянському Києві, а виріс вже у передмісті Чикаго, бо його батьки-євреї емігрували до США. Кар’єру сценариста розпочав на американському телебаченні, а саме з роботи на тепер вже культовому ситкомі «Офіс». Серед його повнометражних сценаріїв – комедія «Училка» з Камерон Діас і драфт для перезапуску «Мисливців за привидами», котрий був забракований студією (можливо, він був веселішим і шаленішим за той, що ми в результаті побачили на екрані у 2021 році). А режисерський дебют Ступніцького відбувся 2019-го на проєкті за його ж сценарієм «Хороші хлопці» – підлітковій комедії про трьох слухняних шестикласників, які намагаються виглядати дорослими і неслухняними. Стрічку, до речі, спродюсував Сет Роґен, і вона отримала винятково позитивні відгуки.

Смотрите легально на MEGOGO

«Без образ», мабуть, можна назвати найгучнішою роботою Ступніцького. Хоча б через те, що головну роль у ній виконала улюблениця кіноакадеміків Дженніфер Лоренс – акторка, котра справді ніколи не халтурить і відігрує виразні характери навіть там, де вони не досить виразно прописані (а відчитування критиків за гру у «мамі!» скоріш було дидактичним, аніж справедливим, аби молода зірка, що майже кожного року отримувала оскарівську номінацію, не задирала носа і не захворіла на зіркову недугу). І навіть якщо образ убер-водійки Медді на «Оскар» не потягне, то номінація на «Золотий глобус» у категорії «найкраща жіноча роль у комедії або мюзиклі» буде цілком заслуженою (до речі, темпераментність Медді місцями чітко асонує із психованістю Тіффані у драмедії «Збірка промінців надії», за яку акторка стала лауреаткою заповітної премії).

«Дай-но попестити малого!» – з такими словами рішуча і цілеспрямована Медді починає залицяння до боязкого і скромного хлопчини Персі, котрий от-от має вступити до престижного Принстонського університету, але від сексу і студентського шаленства далекий настільки, що у разі будь-якої неприємності каже «треба покликати дорослих». «Попестити малого» – це нібито про цуценя, котрого Персі тримає на руках. Адже цей хороший хлопчик волонтерить у притулку для тварин. «Тааааак, хто тут з песиків найбільше постраждав і найбільш нещасний? Хочу стати йому мамцею», – продовжує наполеглива жіночка, що, як то кажуть, пре як танк, аби привернути увагу об’єкта її нової екстраординарної роботи (і рожеве дуже коротке та дуже облягаюче плаття на її формах ледь не тріскається по швах).

«Без образ» – це така ніби комбінація старого доброго легендарного «Американського пирога» і старого доброго італійського «Приборкання норовливого», адже героїня Лоренс місцями дуже нагадує героїню Орнелли Муті, котра зі шкіри пнулася, аби спокусити і пробити панцир неприступного героя Челентано; а Персі у виконанні відмінно вписаного в типаж Ендрю Барта Фельдмана нагадує Джима, котрого грав Джейсон Біггс в «Американському пирозі». Та тільки це вже історія для іншого покоління і про інше покоління. Не про 80-ті і 90-ті, а про так званих зумерів. Вірніше про те, як цінності міленіалів (міленіалки Медді) не співпадають з цінностями покоління Z, до якого належить Персі.

Якщо гумор «Приборкання норовливого» базувався лише на тому факті, що вродливій міській жінці невластиво побиватися за грубим провінційним мужлаєм (і взагалі жінці невластиво припадати біля чоловіка, підбивати клинці, бо ж традиційно має бути навпаки, принаймні мало бути в ту епоху), то комедія Ступніцького значно розширює полеміку. Тут протиріччя не стільки в гендерних ролях, скільки в різних характерах, як вже було сказано, поколінь. І не в різниці у віці, а саме в різниці ідеологій двох генерацій. Так, Медді – дівчина, а Персі – чоловік (хоча до чоловіка хлопець, звісно, не доріс). Так, Медді бойова, пробивна, самостійна, загартована ненайлегшим дитинством і ненайлегшим життям; тоді як зніжений, ні до чого не пристосований Персі застряг у мушлі саме через те, що зростає в оточенні надмірної батьківської опіки і суцільно безпечного, комфортного, безхмарного заможного існування.

Але ключова контроверза полягає у тому, що навіть якщо Медді згадає юність і прикинеться юною і робитиме те, що робила у юності, це все одно не збігатиметься із тим, чим зайняті, чим дихають і чим живуть юні зумери. Тож одна з найкращих (окрім буйного голого екшна Дженніфер Лоренс на пляжі) і найвлучніших сцен відбувається на студентській вечірці, де завзята Медді, на яку оточуючі дітки зиркають як на непроханого привида з далекого минулого, по всіх кімнатах шукає ображеного Персі, але відчиняючи дверцята за дверцятами, за якими за її логікою має відбуватися перший підлітковий секс (адже саме так було в «Американському пирозі» і саме так було в її бурхливій молодості), спостерігає геть інші «інтимні таїнства»: хтось зачинився від натовпу і грає в настільні ігри, хтось випробовує нові окуляри віртуальної реальності…, і жодної кімнати зі старим добрим студентським сексом. «А хіба трахатися вже не модно?!» – риторично запитує Медді.

Таким чином ромком дещо змінює романтичний вектор і перетворюється на історію взаємодії двох світоглядів, двох майже полярних систем цінностей, котрі зрештою здружуються і еволюціонують до корисного взаємообміну. Зумер стає трохи вільнішим від необхідності завжди бути правильним і бути ближчим з тваринами і технологіями, аніж з людьми; а міленіалка поглинає крихту трендового гуманізму і антитоксичності. Вона ллє трохи джину до його смузі, а він розбавляє водою чарку з її спиртним і додає гуарану та ехінацею… Але ця метафора, якщо що, не про обмін фізіологічними рідинами.

Анастасія Лях