Білий шум (White Noise)

Адам Драйвер грає професора-знавця Адольфа Гітлера у сатиричній трагікомедії режисера Ноа Баумбаха за однойменним романом Дона Делілло. Це дивна й ексцентрична історія про начебто щасливе подружжя, де кожен приховує один від одного, що страшно мучиться від параноїдального страху смерті. Власне, «білим шумом» автор і називає не завжди видиму, але постійну присутність поряд із нами, живими, смерті.

Драйвер, до речі, вже втретє знявся у Баумбаха після посередньої комедії «Поки ми молоді» і надчудової, надтонкої, щемливої драми «Шлюбна історія». Дружину головного героя зобразила муза і партнерка постановника Грета Гервіг. Події відбуваються у 1980-х. Університетський професор-викладач Джек Гледні, що працює у вигаданому американському вузі під назвою «Коледж на пагорбі», вже багато років читає курс з вивчення постаті Адольфа Гітлера, котрий сам же і заснував і в котрому йому буцімто немає рівних (при цьому Гледні геть не знає німецької мови і старанно приховує цей ганебний факт, що може завдати нищівного удару по його репутації, тож за кілька днів до міжнародної конференції гітлерознавців записується на уроки німецької до приватного репетитора). Професор вже не молодий, проте має молоду дружину, четверту за рахунком, милу Бабетту з пишним кучерявим волоссям. Мешкають вони у симпатичному будинку з чотирма дітьми: трьома від попередніх шлюбів і одним спільним.

Їх чудове існування одного дня раптово порушує техногенний надзвичайний інцидент: через аварію фури і вантажного поїзда стається викид у повітря небезпечної токсичної речовини, що призводить до термінової евакуації, паніки, роздумів і деяких інших наслідків…

Американський інді-режисер Ноа Баумбах завжди у своїх творах (котрі він пише, спираючись на досвід батьків, знайомих, ну і на власний, звісно) досліджує проблеми у шлюбах та родинах. Це зазвичай земні, буденні, побутові історії, хоча й не позбавлені певної дивакуватості і курйозності. Але тут, у «Білому шумі», постановник вперше говорить про щось позаземне і потойбічне. І так само незвичним для нього є звернення до апокаліптичної фантастики, абсурдистської сатири, фільму-катастрофи… Втім, всі ці невластиві Баумбаху жанри все одно накладаються на ілюстрацію стосунків всередині однієї звичайної сім’ї.

Смотрите легально на MEGOGO

Мабуть, із віком Ноа Баумбах і сам почав все частіше замислюватись над смертю (власне, із віком усі ми частіше про неї думаємо). І саме тому і взявся за екранізацію «Білого шуму» – гротескний роздум про те, що смерть парадоксальним чином одночасно і приваблює нас, і лякає. Може здатися, що фрагменти цієї розповіді є сумбурними і відірваними від якоїсь єдиної концепції (здавалося б, до чого в одній і тій самій історії Гітлер, техногенна катастрофа і подружня зрада?..). Проте насправді всі шматки тут пов’язані і зрештою склеюються у цілісне міркування.

У вступі персонаж Дона Чідла (інший професор, що серед іншого є дослідником-знавцем життя та смерті Елвіса Преслі) читає студентам лекцію про те, що сцени аварій у фільмах не є ілюстраціями трагедії, а навпаки, знову-таки парадоксальним чином відображають настрій піднесення; і чим грандіозніший і яскравіший вибух при зіткненні, тим вище піднесення (до речі, Баумбах майже завжди так чи інакше пов’язує своїх героїв з кіно або із творчістю загалом, бо ж сам виріс у творчій родині; у «Шлюбній історії», приміром, він і вона працюють театральним режисером і телеакторкою; а «Кальмар і кит» – напівбіографічна розповідь Баумбаха про батьків, що були письменником і критикинею).

Гітлер – один з найбільших масових убивць в історії, що перетворив масову смерть на ідеологічний культ. Інший професор-колега, що вивчає Преслі, більше цікавиться його передчасною смертю, аніж життям і тим паче музикою. Аварії і катастрофи, в яких є людські жертви, завжди непоборно притягують нашу увагу… «Давайте подивимося ситком!» – пропонує батько, на що діти хором кричать «Нііііі!», бо по телевізору показують відео наживо, як розбився літак із пілотом. За столом хлопчик вголос читає замітку в газеті про впійманого убивцю з подробицями його злочинів, на що мати каже «Не таким я собі уявляла сніданок…». Смерть всюди навколо, і вона нестримно приваблює. Ми часто фантазуємо, як саме можемо вмерти і навіть в якій позі, і уявляємо власну церемонію поховання… І водночас ми так її боїмося, що страх і параноя заважають жити нормальним життям.

Тож поки діти героїв захоплюються смертю, котру щоденно і повсякчас тиражують ЗМІ, професор-гітлерознавець Джек Гледні бачить жахливі нічні кошмари про бліду постать в кімнаті, а його чарівна жінка Бабетта крадькома ковтає експериментальні пігулки, ліки від страху смерті… Надзвичайна ситуація розповсюдження смертоносного токсину стає каталізатором обопільного викриття: маска ідилічного щастя спадає, і потаємні страхи виходять на поверхню. І хоча отруйна хмара над містом рано чи пізно розсіюється, і знову починають працювати супермаркети (до того ж навіть краще, аніж раніше), присутність смерті, той білий шум довкола, нікуди не щезає. І було б дивно, якби в сатирі про смерть у кульмінації не сталося вбивство чи принаймні спроба убивства.

Адам Драйвер, як і завжди, чудовий, хоча тут він незвично підстаркуватий: із сивиною в волоссі, зі злегка плішиною, з інтелігентно й освічено, по-професорськи, випнутим пузом. Його комічну незграбність переконливо збалансовує трагічна тривожність. Проте цього разу історія Баумбаха про проблему у шлюбі звучить геть не так чесно і щиро, як у попередніх роботах, бо ж замість опису батьківського досвіду чи свого він описує цілковито вигадане і навіть трохи сюрреалістичне подружжя. Хоча, звісно, той факт, що наше життя складається з покупок у супермаркеті і думок про смерть, – ніякий не сюр, а дуже точна реальність.

Анастасія Лях