Будинок біля дороги (Придорожній заклад, Road House)

Джейк Джилленгол грає не того самого, але теж Далтона у ремейку класичного бойовика 80-х «Придорожній заклад», де в оригіналі сяяв улюбленець наших мам Патрік Свейзі. Той культовий фільм, звісно, був категорії B, як і більшість екшнів тієї шкіряно-джинсової епохи, коли глядачам потрібні були лише герой, лиходій і зваблива дівчина; коли м’язи на екрані були вирішальними і самостійно формували естетику, не вдаючись до таких претензійних витребеньок, як інтелект і драматургія.

І дуже важливо, що режисер Даг Лайман («Ідентифікація Борна», «Містер і місіс Сміт», «На межі майбутнього», «Баррі Сіл: Король контрабанди») не став робити з ремейку щось більше та вибагливіше за першоджерело. Власне, він теж зняв стрічку категорії B, нібито для іншого покоління, але з ностальгійним димом сорокарічної давнини, котра теж могла би стати гітом домашнього відео, якби домашнє відео все ще було простором альтернативно низького мистецтва, а не повноцінною заміною кінотеатрів.

Цікаво, що оригінальний «Придорожній заклад» 1989 року про віртуозного бойцуна, який стає вибивайлом у придорожньому барі невеликого містечка штату Міссурі, закохується у гарну дівчину-лікарку і має протистояти банді авторитета, котрий типу заснував місто і вважає геть усе в ньому своєю власністю…, мав сиквел. У 2006 році (за пару років до того, як Свейзі діагностували рак, що його зрештою вбив) одразу на DVD вийшло продовження під назвою «Придорожній заклад 2», де актор третього чи четвертого ешелону Джонатон Шек зіграв сина Джеймса Далтона, а дія перенеслася у бар в Луїзіані.

Якщо оригінал був категорії B (а категорія «бе» – це ніша «поганого», але кіноманського кіна, від якого кайфує навіть примхлива публіка, бо той кайф схожий на насолоду від біляша, котрим іноді так хочеться поласувати на тлі салатиків і суші), то сиквел виявився категорії C чи D, чи навіть далі за алфавітом, і про нього не те що максимально швидко забули, про нього взагалі не згадали, проігнорували, наче й не було.

Смотрите легально на MEGOGO

І Даг Лайман ясно що теж неподобство 2006 року жодним чином враховувати не став. Радше навпаки, виправив той неприємний осад, яким загидили спадщину Патріка Свейзі. І хоча режисер свідомо й навмисно зберіг естетику B-movie чи так званих direct-to-video (саме тому, можливо, і випустив картину одразу на онлайн-платформі повз кінотеатральний прокат, аби навіть реліз-площиною не порушувати «магію» низького мистецтва…, а не тому, що «сподівався, що на малому екрані глядачі з меншою ймовірністю, ніж на великому, помітять паршиву комп’ютерну графіку бойових сцен», як написали деякі невблаганні і дещо пихаті американські критики), та головну роль все ж віддав акторові А-класу, і Джейк Джилленгол, принаймні так здається, зумів приборкати свої амбіції і зіграв саме такого як треба безпретензійного жилястого хлопця-відгук ери граючих балакучих мускулів і «денімових» жартів.

(«Денімовий» жарт також можна назвати жартом «ковбойським», і саме від дикозахідних ковбоїв походять усі ті вуличні, байкерські, в минулому салунні, а після барно-клубні герої та антигерої, якими наповнилися хрипкі маскулінні екшни 80-х; недарма дівчинка-продавчиня з придорожньої книжної крамнички говорить немісцевому, себто заїжджому персонажу Джилленгола, що він «наче герой класичного вестерна, котрого покликали рятувати селище від банди безпринципних головорізів, які тероризують селян).

Актор зіграв Далтона, але не Джеймса Далтона, а Елвуда Далтона. Тобто типу схожого героя, але не того самого. Сценаристи, постановник і виконавець злегка змінили характер (тут Далтон за постійною посмішкою ховає серйозні проблеми з контролем гніву і відрізняється іронічною гіперболічною ввічливістю, приміром, після бійки власноруч везе усіх, кого побив, до лікарні), трохи переписали біографію (тут він – колишній боксер), дещо змінили сюжетні деталі, хоча в цілому шанобливо зберегли не лише фабулу, концепцію, а й дух, себто те, що називають «подихом часу» і відповідно подихом культури, котра той чи інший час відображає. Дія і «придорожній заклад» переїхали цього разу до штату Флорида, на південне узбережжя в двадцяти кілометрах від Маямі, де океан розсікають яхти, а у затоці вичікує обід крокодил…, тож атмосфера та настрій теж нібито несуттєво і водночас помітно видозмінилися, бо ж біля моря, як відомо, не лише повітря інакше пахне, а й шкіра фривольніше дихає.

Важко сказати, скільки саме CGI використав Даг Лайман, але екшн здебільшого виглядає саме олдскульним, каскадерським, майже реалістичним, а стусани знову-таки по-старомодному жорсткими, лобовими, без залучення мізків (і це, повторюся, не мінус, а плюс конкретно у даній історії, де голова, котрою думають, а не лише їдять, була би п’ятим колесом до воза чи креветкою у шаурмі). І варто визнати, що антагоніст у виконанні майстра змішаних єдиноборств, скаженого ірландця Конора МакГрегора ідеально доповнює чи вірніше жирно підкреслює концепцію «голови, щоби нею їсти».

І до речі, поняття «придорожньої закусочної» (по-нашому «придорожнього шинка» чи «придорожнього генделика») апріорі виключає будь-який навіть мізерний натяк на високу кухню і відповідно на високу культуру та високе мистецтво. Тож автори все зробили правильно: все за приписом, за написом і за рецептом.

Анастасія Лях