Догмен (Dogman)

«Скрізь, де є нещасний, Бог посилає собаку». Здається, це найкращий з усіх існуючих і потенційних епіграфів до фільмів. Англійське God, тобто «Бог», у зворотному порядку читається як dog – «собака». Власне, між цими двома істотами, Богом і собаками, і перебуває головний герой останньої на сьогодні картини Люка Бессона «Догмен». І звуть його теж співзвучно – Даг (себто Дуглас). І зневірившись у тому Богові, що начебто сидить на небі, він рятується вірою в іншого – чотирилапого.

Дія починається з флешфорварду. Поліція зупиняє вантажівку, за кермом якої перебуває дама у рожевій вечірній сукні, діамантах і білій перуці, котра наче втекла з концерту чи маскараду, де косплеїла Мерилін Монро. Дама помітно побита й пом’ята, у саднах і крові. А в кузові виявляються десятки собак, різних порід, великих і малих, і безпородні дворові теж є; та вони не виють, не гавкають, не гарчать, як у фургонах собаколовів, а тихо і смирно сидять. «Не бійтеся, вони вас не чіпатимуть. Якщо ви не чіпатимете мене», – ввічливо каже білявка копам.

У відділку Мерилін Монро, як то кажуть, скидає маски і представляється Дагом (Дугласом, але Дугласом його ніхто не кличе). Далі історія головного героя розгортається у форматі флешбеків і оповіді від першої особи, котрою (себто оповіддю) Даг відверто, наче на сповіді, ділиться із психіатринею, котру викликали розгублені поліцейські…

Смотрите легально на MEGOGO

Звісно, новий фільм Люка Бессона про насилля. Про жорстке насилля і ніжну любов, як і його найкращі стрічки «Нікіта» і «Леон». І з-поміж усіх бессонівських персонажів Дуглас у проймаючому виконанні Калеба Лендрі Джонса (котрому, якщо згадати «Нітрам», ідеально пасують екстравагантні образи душевно покалічених асоціальних ізгоїв) найбільше римується саме з Нікітою – відчуженим і глибоко травмованим створінням, яке перебуває у клітці і довічній пастці. До речі, цього разу клітка є не лише фігуральною, а і буквальною, адже, розповідаючи про дитинство під пресингом жорстокого батька і не менш жорстокого старшого брата, Даг ділиться шокуючими спогадами про роки життя у собачій клітці разом із псами, котрих батько тримав для собачих боїв.

«О ні, чорнуха», – напевне скажете ви. Певною мірою так. Останній на сьогодні герой Люка Бессона – це химерна, епатажна квінтесенція не лише майже всіх його попередніх героїв і героїнь (варто також згадати і німу танцюристку із соціально-музичної драми «Дансер», яку Бессон не фільмував, але до якої написав сценарій), а й усіх можливих бар’єрів, з якими стикається «інакша» людина у ксенофобному соціумі, адже Даг – не лише аномальний маніакальний собачник (бо ж псів у нього не два, не три і навіть не десять, а сотня) і трансвестит, а ще й прикутий до візка каліка. Як люблять жартувати цинічні критики політкоректності: «чорношкіра однонога жінка».

Проте Люк Бессон, на щастя, зовсім не фокусується на тому, як Дугласові нестерпно важко, бо його не приймає суспільство. Якраз навпаки. Важко Дугласові лише тому, що… важко фізично. І важко згадувати потворну родину, де крім садистів батька і брата ще й була безхребетна боягузлива матір, яка просто одного ранку втекла і навіть не зробила анонімний дзвінок у поліцію чи соціальну службу… Проте не йдеться про марні гупання об стіну нерозуміння, якою від Дага відгородився загал. Адже людей йому замінили собаки, котрі за людей в усіх сенсах кращі. А вдячне, приємне і затишне місце для самовираження герой знайшов на сцені і за кулісами травесті-шоу, де із шаленим успіхом зображав естрадних дів старої епохи: Едіт Піаф, Марлен Дітріх, Мерилін Монро…

Йому навіть у сиротинці, куди Даг потрапив після батьківської собачої клітки, жилося цілком непогано чи принаймні відносно непогано. Не били, не знущались інші діти. Не розбещували, не ґвалтували працівники-педофіли. Натомість вродлива і чарівна вихователька прищепила любов до театру і до Шекспіра, і хлопець сяяв в аматорських виставах в усіх можливих шекспірівських ролях… Чорнуха? Ну яка ж це чорнуха, якщо кмітливий герой, аби грошенят трохи мати на утримання псів і специфічного лофту, нацьковує своїх фантастично розумних діток-помічників-товаришів-компаньйонів (до речі, собаки не комп’ютерні, а справжні; і жодна тварина, не дивлячись на сюжет про насилля, у фільмі не страждає і не помирає) на віртуозні й елегантні пограбування зажерливих надбагатіїв, і песики авантюрять і трюкачать, як Майло у «Масці». А Дуглас, як той Робін Гуд, розподіляє матеріальні блага, карає поганців, допомагає бідним.

Тож так, з одного боку, «Догмен» Люка Бессона виглядає так, ніби «Догмен» Маттео Гарроне зустрівся з «Джокером» Тодда Філліпса. І навіть одкровення перед психіатринею виглядають як бесіди Артура Флека з лікаркою божевільні «Аркхем» (не говорячи вже про одержимість сценічним костюмом і гримом). Але з іншого боку, Дуглас геть не схожий на Артура, бо останній нещасний і злий, і взагалі не знає любові, а перший нещасний і добрий, і оточений любов’ю максимально щирою і незрадливою.

Тобто «Догмен» кіно не сумне, а щасливе? Це означення нехай буде на розсуд кожного окремого глядача. Та що точно можна сказати: кіно це підкреслено театральне в усіх можливих сенсах цього слова і з переконливою потужною хімією між головними героями: Дагом і догами.

Анастасія Лях