Ейр (Air)

Можна не фанатіти і навіть ніколи не дивитися баскетбол, і геть нічого у цьому спорті не розуміти, проте не можливо не знати імені Майкла Джордана. Бо Джордан у баскетболі – як Мухаммед Алі у боксі чи як Марадона у футболі. Не просто кращий із кращих, а справжня легенда, ікона, бог, монумент, еталон, ідол, бовван, кумир… Унікальний віртуоз своєї справи на десятки поколінь. Єдиний і неповторний, надзвичайний і винятковий, народжений летіти і кидати м’яча в кільце так, ніби стрибок і кидок – це його руки і ноги, його сутність, він сам… Та фільм цей зовсім не про Майкла Джордана, і взагалі ікона тут дійсно ікона, ані реплік, ані обличчя, наче на стіні нерухомо висить, допоки прості смертні, головні персонажі цієї живої історії, котрі не стануть легендами і не увійдуть в аннали, метушаться у фінансовій прозаїчній рутині.

Так, старі друзяки і творчі партнери Бен Аффлек і Метт Деймон знову разом. Причому не лише за кадром, а й у кадрі, точно як за часів «Розумника Вілла Гантінґа», котрий приніс тандему «Оскар» за сценарій. І цього разу їм також світить як мінімум номінація. Для Аффлека ж, котрий на додаток ще й виступив режисером, «Ейр» є найбільшим успіхом із часів «Арго».

До речі, лінія кросівок Air від Nike з англійської перекладається як «повітря». Невеличкий у контексті цієї стрічки персонаж Аффлека, співзасновник компанії Nike Філ Найт, симпатична і дещо комічна фігура з художньої подачі авторів, сипле банальними афоризмами і любить повторювати аутотренінг про правильне дихання, щось типу сміховинної очевидності «робіть вдих, коли вдихаєте, і видих, коли видихаєте». Проте точно можна сказати, що драмедійний байопік «Ейр» справді насичений свіжим повітрям. Бо ж замість того, аби традиційно для Голлівуда розповісти помпезну історію про американську мрію, про тяжке ґарування і зірковий тріумф у дусі «Роккі», фільм розповідає приземлену і навіть меркантильну історію створення пари кросівок.

Без зайвого пафосу і сентиментів, але з душею і завзяттям творці картини занурюють глядача у спортивну і поп-культуру 1980-х років (і знову про Сталлоне, до речі: на вступних титрах блимають різноманітні кадри з ігрових фільмів та документальної хроніки, за якими розпізнається 1984 рік, рік створення кросівок Air Jordan, і серед іншого бачимо кадр комедії «Гірський кришталь», у якій герой Слая вчиться співати кантрі і правильно вихляти стегнами… дрібничка без жодної помпи, як і маркетингова розробка взуття, яке «просто взуття, допоки його Хтось не взув»). На тлі конкуренції між брендами Converse, Adidas і Nike, в якій Nike до моменту виходу на ринок Air Jordan пасе задніх, кілька робітників відсталої компанії намагаються придумати щось, що б витягло Nike із дупи.

Смотрите легально на MEGOGO

Але проблема в тому, що в жодного немає ентузіазму. Гендиректор Філ Найт подумки вже влаштовує похорон якщо не всій фірмі, то принаймні баскетбольному відділу і, мабуть, бачить у нічних кошмарах, як продає через банкрутство свій улюблений «порш» купе виноградного кольору. Маркетинговий директор Роб Штрассер у виконанні Джейсона Бейтмана засмучений судовим розлученням і незавидною роллю «недільного татка», тож кросівки хвилюють його чи не в останню чергу. Керівник баскетбольного напрямку Говард Вайт (повернення на екрани зірки «Години пік» Кріса Такера) зізнається, що потайки на вихідних, коли ніхто з колег не бачить, носить спортивні костюми Adidas, бо вони кльові і зручні… Сумний баскетбольний рекрутер Сонні Ваккаро (Деймон із брюшком типового п’ятдесятирічного офісного працівника) після низки професійних провалів готується стати безробітним. Допоки, переглядаючи відеозапис триочкового кидка молодого новачка Майкла Джордана, не прозріває і не провидить майбутнє (трошечки, зовсім крихта пафосу).

У цьому сюжеті немає нічого зайвого, лише створення кросівок. Проте автори наочно доводять, що навіть за прагматичними ринковими рішеннями іноді ховаються живі і душевні історії (або такими їх роблять вправні сценаристи, постановники, актори). Тож душевність є і в стосунках скромного рекрутера з піжонистим босом (роль Метта Деймона в «Ейр» частково нагадала його ж персонажа у спортивному байопіку «Форд проти Феррарі», де він зіграв автомобільного конструктора Керролла Шелбі); і в його дещо нахабній, але щирій і відчайдушній зустрічі всупереч правил і етиці з матір’ю Майкла Джордана (м’яке і філігранне, просте, «домашнє» і водночас із міцним характером перевтілення Віоли Девіс); і в тому, як лисий дизайнер-взуттьовик Піт, що через кризу середнього віку їздить на роботу на скейтборді, хапається за ідею створення кросівок своєї мрії.

Бен Аффлек зняв стрічку, котру можна поставити поряд із байопіком 2011 року «Людина, яка змінила все» (адже баскетбол – така ж дуже американська історія, як і бейсбол). Але значно легшу («повітрянішу»), жвавішу, позбавлену драми і меланхолії (найдраматичніша мить, мабуть, та, де красномовний спіч Сонні Ваккаро про суперзіркове і легендарне майбутнє Джордана, про неминучість завжди крокуючого слідом за злетом падіння, про скандали у жовтій пресі та розчарування… і силу унікального дару, що має все це пережити, супроводжується флешфорвардськими вклейками газетних заголовків про вбивство батька Майкла Джордана, після якого зірка «Чикаго Буллз» пішов зі спорту…, та то лиш мить і взагалі геть інша історія).

І головне, після перегляду в голові (чи у серці) так і сидить ностальгійне бажання піти купити нетлінну класику – Nike Air Jordan 1 Retro. Не заради взуття, бо ж взуття то лише взуття. А заради легенди… Непоборна сила реклами в дії. І звісно, магія кіно.

Анастасія Лях