Фабельмани (The Fabelmans)

Серед фільмів відомих режисерів про їх власне дитинство «Фабельмани» Спілберга вийшли найбільш теплими і сповненими щирої великої любові до сінематографу. Ані «Рука бога» Паоло Соррентіно, ані «Белфаст» Кеннета Брани, ані «Час Армагеддону» Джеймса Грея не дихають таким всеосяжним зізнанням, як ностальгійні мемуари одного з найвеличніших голлівудських постановників. Зізнанням в коханні та відданості єдиній колосальній пристрасті у житті.

Спілберг згадує дитинство і юність в рідній Аризоні, котру дуже любила його мати-піаністка, а також переїзд родини в Каліфорнію, куди довелося відправитись через роботу батька-інженера. Сімейство Спілбергів (до речі, культовий творець «Щелеп» і «Списку Шиндлера» походить з родини українських євреїв-мігрантів, його дід і бабуся по лінії батька переїхали до Америки з Кам’янець-Подільського, а дід по матері емігрував з Одеси) він перейменував у Фабельманів. Німецьке слово «fabel», так само як і англійське слово «fable» перекладається як «байка», «вигадка», «казка», «міф». Тобто постановник не пропонує глядачеві голу правду про свої ранні роки, не продає автобіографію, а лише ділиться напівправдивими спогадами (адже спогади – це завжди напівправда), створює маленький приємний міф про захоплення творенням магії кіно, що поневолило усе його життя.

«Кіно – це сон, який ніколи не забувається. Ти просто сидиш і дивишся, а в кінці розпливаєшся у посмішці», – говорить маленькому синові мати-кіноманка перед його найпершим походом в кінотеатр. На дворі 1950-ті. Вдома велика гомінка єврейська родина. Хлопчик, сестри, батько (Пол Дано), мати (Мішель Вільямс) і найкращий друг сім’ї дядечко Бенні (Сет Роген), що майже завжди поряд. Спілберг мало згадує батька (хоча очевидно, що він був дуже хороший, але надто м’який і злегка відсторонений, типово технарний і сприймаючий захоплення сина фільмуванням виключно як тимчасове хобі, підліткові примхи, пубертатні дурощі, що нездатні вирости у справжню професію). І багато згадує матір (котру з таким величезним серцем і палкою ніжністю грає Вільямс, що, мабуть, кожний глядач вбачає у цій простій і водночас чуттєвій жінці частинку власної мами). Взагалі цей його інтимний любовний лист – це присвячення двом найпотужнішим основам його натхнення і його звершення: матері і кіноплівці.

Про батька майже немає деталей, тоді як материн образ Спілберг відтворює найдрібнішими, найвиразнішими відтінками. Ось вона грає на фортепіано своїм довгим червоним манікюром, і гострі нігті стукають по клавішах крізь прекрасну мелодію, і батько та дядечко Бен жартома хапають кніпсер, аби зістригти черлені пазурі, а мати типу верещить і пручається. Ось вона на пікніку зображає якогось монстра, схожого на зомбі (хоча на екрани ще не вийшла «Ніч живих мерців» Ромеро), і буцімто падає мертвою на траву, і всі сміються. А ось вона у нічній сорочці під теплий вечір тієї самої сімейної вилазки, коли серед тиші чутно лише вібруючий спів цвіркунів, танцює балет у світлі автомобільних фар, така неймовірно красива, оксамитова, лагідна, наче сама літня ніч.

Смотрите легально на MEGOGO

Мати влаштовує синові першу іграшкову аварію поїзда, яку хлопчик фільмує на любительську камеру. Мати мчить назустріч торнадо, аби її маленький кінорежисер зафіксував вражаюче явище на плівку. Мати не сварить, коли всі рулони туалетного паперу йдуть на створення гриму мумії для першого горору від малого Семмі Фабельмана. Мати прищеплює натхненному юнакові тяжіння до породження незбагненної екранної магії, і малий винахідник проштрикує плівку булавкою, аби створити ефект справжньої стрілянини у своєму першому аматорському вестерні.

«Фабельмани» більш ніж наполовину складаються із фільмів всередині фільму, з мозаїки кадрів всередині кадру. І разом із головним героєм ми, глядачі, пізнаємо всі грані магічної сили рухомих картинок, котрі в майстерних руках не просто оживають, а й змінюють реальність. Ці фантастичні чари здатні відкривати правду, котру звичайне життя не завжди спроможне розгледіти (так Семмі розкриває таїну романтичних почуттів матері, ретельно прихованих нею навіть від самої себе, до дядечка Бенні). І разом з тим магія кіномистецтва може створювати ілюзію, настільки переконливу, що вигадка підмінює істину (так Семмі, знімаючи «День прогульника» у старшій школі, створює оману супербоя навколо звичайнісінького однокласника-поганця, тупого і нетерпимого антисеміта). Тож знов-таки разом із головним героєм ми пізнаємо небезпеку магії викриття і магії навіювання.

«Запам’ятай: якщо лінія горизонту знаходиться унизу кадру – це цікаво; якщо вгорі – це теж цікаво; але якщо вона посередині – це повне гівно», – вчить ученика-початківця геніальний Джон Форд, єдиний режисер з чотирма режисерськими «Оскарами» в кишені (а грає геніального мувімейкера середини двадцятого століття Девід Лінч, геніальний мувімейкер кінця двадцятого століття). І малий Фабельман/ Спілберг, якого покликали робити серіал на CBS, крокує від любителя на професійну територію з ідеологією поєднання візуальної довершеності нетривіальної перспективи і сяйва душі, яку віддала кіноплівці його маленька любляча мати, маленька піаністка і маленька танцівниця у світлі автомобільних прожекторів.

Анастасія Лях