Феррарі (Ferrari)

Це найкращий фільм Майкла Манна щонайменше з часів «Співучасника», щонайбільше з часів «Сутички». А одна його сцена має не більше і не менше увійти в історію кіно.

І навіть не хочеться дискутувати на тему, чому режисер не запросив на роль італійського актора (і чому загалом у кадрі майже немає автентичних італійців, котрих можна побачити хіба що на третьому плані чи у масовці). Або так само не хочеться обговорювати той факт, що Адам Драйвер зовні геть не схожий (взагалі, абсолютно, ані трохи) на свій прототип. Бо актор створив безкомпромісно глибокий і магнетичний образ, у котрому нетривіальним чином поєдналися загадка, біль, гідність, наснага і монументальний авторитет. А Пенелопа Крус в ролі дружини головного героя Лаури Феррарі нагадала (не дивлячись на те що є іспанкою, а не італійкою) прекрасну зрілість Софі Лорен, зокрема темпераментну Філумену, в якій зійшлися чуттєвість і змученість, з культової драмедії Вітторіо де Сіка «Шлюб по-італійськи».

Манн дуже довго намагався реалізувати проєкт про Енцо Феррарі. Задум виник ще у 2000 році. У 2015-му майже розпочалося виробництво, а роль Енцо мав виконати Крістіан Бейл. Натомість Бейл зіграв автогонщика Кена Майлза у фільмі «Форд проти Феррарі» про протистояння команд Генрі Форда та Енцо Феррарі на перегонах у Ле-Мані 1966 року, і Майкл Манн виступив тоді виконавчим продюсером.

А через чотири роки режисер нарешті випустив власний багатостраждальний довгобуд про гонку 1957-го Мілле Мілья між командами Феррарі і Мазераті, на тлі котрої легендарний конструктор і підприємець намагався розв’язати навалу сімейних і бізнесових проблем, паралельно дуже тихо і дуже особисто переживаючи втрату сина (єдиний син Енцо і Лаури помер від дистрофії, хоча батько не шкодував ніяких коштів на ліки і лікарів, а катастрофічно небезпечні перегони Мілле Мілья дорогами загального користування скасували одразу після 1957 року через невимовно жахливу трагедію).

Смотрите легально на MEGOGO

Байопік Манна не розпорошується, фокусується лише на одному літі з життя ідеолога червоних спорткарів. Доля лупцює вже немолодого героя на всіх фронтах. Його компанія, котра випускає мізерну кількість серійних авто на рік і майже не має прибутку від продажів (відсутність серійних автівок «феррарі», придатних для буденного використання, красномовно підкреслює один лише той факт, що сам Феррарі їздить містом на маленькому непримітному звичайному «фіаті»), перебуває на межі банкрутства. Його дружина Лаура, шлюб з якою давно спорожнів, перебуває на межі нервового зриву і готова буквально пальнути в чоловіка з пістоля (втім, очевидно, що розмахування пістолетом є гірким цирком відчаю самотньої жінки, котру зломило і спустошило горе).

Його багаторічна коханка (Шейлін Вудлі) не ставить ультиматумів, проте щоразу запитує, коли він офіційно визнає і дасть своє прізвище їхньому спільному синові. Його мати (до речі, напрочуд виразна італійська мати: маленька сухенька заноза у дупі) хоча й обережно, та все ж постійно пхає свого носа в його інтимні справи (і, згадуючи старшого брата Енцо, вголос шкодує, що є неприпустимим для будь-якої матері, що на війні загинув «не той син»). А його найліпший гонщик… гине на треку (і то далеко не вперше).

У домі Феррарі буквально і фігурально носять чорне: чорний одяг і чорний настрій. Але Енцо має розраду у світлому будинку коханки. За вікном сонячна післявоєнна Італія, оговтавшись від нацифашистського режиму й окупації, потихеньку квітне і жадібно вхоплює потік мирного галасливого життя. Пейзажі провінції Модена пахтять свіжим хлібом і молодим вином, а мешканці одержимі футболом і автоперегонами. Аби глядачі зрозуміли, наскільки завзято й одностайно Модена молиться автомобільному духу (окрім заводів Ferrari і Maserati, сьогодні тут також розташовані підприємства Bugatti і Pagani, а трохи далі Lamborghini), нам показують фрагмент служби у місцевій церкві, де парафіяльний священик читає промову про «божественний двигун». Моденська преса і всі новини так само крутяться навколо божества на чотирьох колесах (а жовті колонки – навколо скандального особистого життя бога в темних окулярах і бездоганному костюмі). Тож хоча й Манн не віддав провідні ролі італійцям, італійськість тут відчувається ледь не у кожній вимовленій не італійською репліці.

Адам Драйвер (котрий, між іншим, удруге зіграв відомого італійця після картини «Дім Гуччі» і має «автомобільне прізвище») грає людину, котра, здається, за будь-яких обставин зберігає спокій, стриманість, достоїнство і тверезість. Очевидно, що він маніакально одержимий тим, що робить; і що «бляшанки» займають у його серці більше місця за жінок і… навіть дітей. Проте «маніяком» він ніколи не виглядає. А його байдужість (приміром, призначити співбесіду новому автогонщикові у ту саму мить, коли на смерть розбився попередній) здається не морально-етичною вадою, але і не маскою, а чимось на кшталт побічної дії від пігулки, яка дозволяє лишатись китом навіть у порожньому морі.

На жаль, неможливо обійтися без спойлера. Бо не написати про цю сцену – значить взагалі не написати про цей фільм. Звісно, дивлячись кіно про автоперегони, так чи інакше очікуєш трощу, тим паче у кульмінації (тим паче коли замість сучасних огороджених трибун фанати чи просто ґаволови стоять на узбіччі і максимум що їх «захищає», вірніше відмежовує від гонки – це… солом’яні тюки). Проте геть (взагалі, абсолютно, ані трохи) не очікуєш побачити її у тому вигляді, в якому зафільмував колосальну трагедію Майкл Манн, котра поламала стрічку на до і після. І взагалі поламала сприйняття цієї начебто академічної (але насправді цілком ні) біографічної історії. Манн вдався не просто до реалізму, а до жорсткого, нещадного, безцензурного натуралізму у дусі Еміля Золя. Він навіть проігнорував, а точніше свідомо, навмисно заперечив негласне кінематографічне табу показувати трупи (тим паче понівечені) дітей. Не для того, щоб шокувати (хоча це ще й як шокує і спантеличує, і вибиває з колії). А щоб бути чесним.

Трагедія Мілле Мілья закільцьовує фрагмент життя Енцо Феррарі, розпочатий розмовою на кладовищі із мертвим сином. Саме закільцьовує, а не обриває. Не обривається навіть життя компанії Ferrari, котре тоді мало всі шанси скінчитись… Бо в героя все ще є син (інший, живий). І він все іще кит, навіть у порожньому морі.

Анастасія Лях