Флеш (The Flash)

Той рідкісний випадок, коли довгобуд зрештою вилився у щось справді круте, а не вимучене (яскраве доповнення до нині вкрай трендової теми парадоксів мультивсесвіту). У проєкта було стільки проблем (постійно звільнялися та мінялися сценаристи і режисери, відповідно постійно переносилася дату релізу, а виконавець головної ролі Езра Міллер постійно втрапляв у досить неприємні скандали, через що Warner навіть хотіла розірвати з актором контракт), що він ризикував взагалі не відбутися.

Проте студія все ж ухвалила як мінімум три правильних рішення: по-перше, проігнорувала громадський пресинг «культури скасування» і залишила Міллера; по-друге, довірила сценарій Крістіні Ходсон, авторці «Бамблбі» і «Хижих пташок», спеціалістці зі зворушливого ретро і гротескного епатажу (до речі, як Гарлі Квінн зосереджено намагалася з’їсти улюблений сандвіч з яйцем, так Баррі Аллен весь час намагається з’їсти хот-дог чи батончик, чи взагалі що-небудь, будь-що їстівне); по-третє, призначила постановником Енді Мускетті, режисера дилогії «Воно», в якій перша частина була без перебільшення віртуозною і чарівною.

І «Флеш» також вийшов віртуозним і чарівним. Ну добре, майже віртуозним і точно чарівним. Можна сказати, Мускетті зробив близнюка до марвелівського гіта «Людина-павук: Додому шляху нема» (власне, Баррі Аллен у всесвіті DC відіграє ту саму роль балакучого, легковажного і разом з тим лузерного, самотнього, замкненого підлітка, що й Пітер Паркер у всесвіті Marvel; і так само, як Паркер незмінно травмований втратою дядечка Бена, Аллен травмований смертю матері…, до того ж його батько сидить у тюрмі за її вбивство, у порівнянні із чим душевні рани та ментальні розлади Пітера здаються квіточками). Не клона, не копію, а саме близнюка. Тобто фільм зовні дуже схожий, проте все ж із власними характером та індивідуальністю. І місцями більш зухвалий, хоча загалом так само сфокусований на комбінації потужної драми, теплої ностальгії і пекельної самоіронії… «Флеш» вийшов дуже смішним, дуже щемливим і, мабуть, рекордсменом з найвлучніших і найдотепніших, і найефектніших, і найприємніших камео.

У «Додому шляху нема» Пітер Паркер втручався у часові закони і спричиняв хаотичний перетин паралельних реальностей через те, що хотів змінити момент, коли світ дізнався, хто саме ховається за маскою Людини-павука, тобто хотів повернути свою анонімність і право на приватне життя. У «Флеші» Баррі Аллен робить те саме через те, що хоче повернути загиблу матір і змінити момент, коли його особистий світ по-справжньому занепав (невипадково у цій стрічці Флеш з усіх колег-супергероїв найбільше пов’язаний саме із Бетменом, адже його дитяча травма, так само як дитяча травма Брюса Вейна, спричинена втратою батьків). Тож у порівнянні з мотивацією Аллена обґрунтування Паркера виглядає дитячою примхою.

Смотрите легально на MEGOGO

Фільм починається з божевільного екшна. Флеш, поки Бетмен нейтралізує поганців, намагається мінімізувати кількість жертв руйнації пологового будинку. Коли будівля починає падати, з вікон вилітають десятки новонароджених малюків. Просто летять розсипом додолу. Такий от не сирний, не суничний, а малюковий дощ. І Баррі, звісно ж, розривається, аби врятувати усіх-усіх, і навіть песика з відділення пет-терапії… За Фрейдом ця вступна сцена не випадковість, а тригер. Епічна картина дітей на межі загибелі провокує рецидив, ятрить загоєну рану дитячої травми головного героя. Тож після фантастичного диво-спасіння він, власне, і задумує змінити найстрашнішу доленосну подію свого дитинства, задумує провернути ще більш складний і неймовірний порятунок. Та зрозуміло, план йде зовсім не за планом…

Змінивши минуле, Баррі потрапляє в реальність, де його мати жива, він сам зовсім не інтроверт і навіть ходить на побачення з дівчатами…, але через відомий «ефект метелика» його, здавалося б, геть дрібна «маніпуляція з банкою консервованих томатів» призводить до ланцюга безлічі інших суттєвих і несуттєвих змін і створює альтернативний світ, в якому серед іншого існує інша версія культової трилогії про подорожі у часі і страшні наслідки легковажних крізьчасових втручань «Назад у майбутнє». Версія, де Марті МакФлая зіграв не Майкл Джей Фокс, а Ерік Штольц… (актори, як відомо, суто зовні доволі схожі). І це ж справжнісінька кіноманська катастрофа. Ну хто з нас, сінефілів, волів би жити у світі без Майкла Дж. Фокса у ролі Марті МакФлая?!.. Жартують автори про трилогію Земекіса ясно що небезпідставно, адже самі надихалися нею (особливо сиквелом «Назад у майбутнє 2») і порозкидали по сюжету фанатські відсилки.

А ще, «граючись із часом», невипадково згадали не менш вінтажного і не менш легендарного мультперсонажа Спіді Гонзалеса («найшвидшу мишу усієї Мексики»). Адже Спіді Гонзалес у виконанні мультиплікатора Фріза Фрілінга вперше з’явився на екранах у 1955 році, а 1955-й – це рік минулого, в який подорожують Марті МакФлай і Док із 1985-го, а коли Роберт Земекіс паралельно працював над другою частиною «Назад у майбутнє» і над комедійним напівмультяшним нуаром «Хто підставив кролика Роджера», то наприкінці останнього якраз вставив камео Спіді Гонзалеса… Такі от від Мускетті і Ходсон просторово-часові викрутаси-пасхалки.

Важливо, що Бетмен ветерана Майкла Кітона тут не в епізоді, не в камео, а у повноцінній ролі. Бо ж Бетмен Кітона – це канон, і у будь-яких супергеройських мультисвітах це жива персоніфікація кінокоміксоманської ностальгії. І сцени зі старим актором, не дивлячись на сучасні технології і сучасні засоби реалізації шаленого екшна, сповнені відлуння 80-90-х, вінтажної шорсткості, котра нерізко, м’яко контрастує з гладеньким і бездоганним трюкацтвом сьогоднішніх блокбастерів.

І мабуть, не менш вагомо для щирості картини, що Езра Міллер і у реальному житті здається вкрай розгубленим молодиком, психічно якщо не поламаним, то розкладеним на окремі деталі, ніби розкладеним на окремі особистості, різні «я» з множинних буттів. Тож роль Флеша йому не просто пасує, а певною мірою є його частиною, його екранним альтер его, віддзеркаленням його дійсної сутності і дійсних заплутаностей у голові; його сеансом у психоаналітика.

До речі, в одній з екшн-сцен у героя під час бійки вилітає зуб (і наприкінці, вже після титрів, автори невипадково повертаються до цього беззубого шаржу). Випавший зуб можна трактувати як символ дорослішання. Тож якщо трохи підковирнути, стає очевидно, що за нібито пустотливими жартами сховано доволі серйозний і бездоганно продуманий психологізм як історії, так і її центрального персонажа, котрий у фіналі має позбутися своєї незрілості і нарешті збагнути справді дорослі речі. Перестати із надсвітловою швидкістю бігти від проблем, тікати від самого себе і… змінити те, що змінити можливо; прийняти те, що змінити не можна, і відрізнити одне від другого.

Анастасія Лях